ГІРКІ РОКИ ПЕРЕСЕЛЕНСЬКІ…

ПРОЩАЙ, РІДНА ХАТО!

«Чому плакала мама, чому в неї горохом котилися сльози? Батько ходив похмурий, насуплений по подвір’ю, не бралася ніяка робота. Адже треба було складати речі та готуватися в далеку дорогу.

Нас у батьків було троє. Мені минуло на цей час 18 років.

Така важка доля спіткала й інші родини: Петровських, Крушельницьких, Вітвіцьких, Вініцьких, Літомірських, Михальських, Черкаських, Бєлінських, Горчинських, Кульчицьких та інших.

Протягом двох тижнів пакували свої речі. Нарешті все було готово.

Ми прощалися з рідною хатою, з найдорожчим куточком землі. Тут ми народилися, бігали до річки Баговичка, яка протікає через село, купалися, гралися, пасли корів та овець. Тут пройшли юнацькі роки наших батьків.

У ТОВАРНОМУ ВАГОНІ

До залізничної станції нас везли на підводах. З боків на конях супроводжували охоронці з гвинтівками. Корів і телят до Кам’янця-Подільського гнали батьки, яким допомагали старші діти.

На залізничній станції стояв гамір. Ревли корови, плакали жінки та діти. А охорона покрикувала: «Скоріше вантажте та заганяйте худобу в товарні вагони!»

Людей теж посадили у товарні вагони. Світло проникало крізь віконце та шпаринки стін і дверей. Ще довго було чути крики дітей і жінок, які все ще не вірили в те, що їх відправляють далеко від дому.

Паровоз подав хриплий гудок, вагоном струсонуло. Люди віддалялись від рідної домівки, дехто на все життя.

СТАНЦІЯ ТАЇНЧИ

Їхали довго. Зупинялися у полі. Охорона відкривала двері, всі вибігали з вагонів. Одні припасти кормів для худоби, хто – її напоїти. Інші шукали прикриття (туалетів у вагонах не було). І знову лунала команда: «По вагонах». А було таке, що дехто блукав, бо не міг знайти вагона. У вагонах було важко дихати.

Їхали, їхали і лише на світанку восьмого дня важкої та довготривалої дороги потяг зупинився на станції Таїнчи Північно-Казахської області. Це було 21 вересня 1936 року, коли у нашому селі Станіславівка святкують Пресвятої Богородиці. Більшість із нас лише з сльозами на очах згадали цей день, пригадавши запахи свіжих пампушок, дерунів із картоплі та овочів і фруктів, які були в цей день на столі.

Вранці розвантажилися. Була похмура погода, холод пронизував кістки голодних людей. На обличчі у них не було посмішок й радості. Стомлені дорогою, люди розвантажували свої речі та реманент. Батьки складали вози та вантажили на них прихоплені із собою речі. Маленькі та жінки сіли на вози, а батьки та старші діти повели худобу.

ТРИ ДОБИ ЧЕРЕЗ СТЕП

Почалася важка дорога до кінцевого місця проживання. Переселенський обоз із реманентом і худобою розтягнувся на велику відстань. Ніде по дорозі не зустрічалося жодного поселення людей, криниць, водойм.

Виснажена важкою дорогою, а також від нестачі харчів та води худоба не могла весь час йти і часто лягала. Люди з великим терпінням чекали нового місця проживання. Їх рятувало молоко.

Навкруги виднівся безмежний степ, порослий полином і різнотрав’ям. Позаду три доби важкої дороги. Нарешті вдалині виднілися якісь будівлі, і коли підійшли ближче, то побачили будиночки, які були розміщені в два ряди. Спорудили їх переселенці з Волині, які прибули сюди ще в травні 1936 року. Це поселення отримало назву «Стєпноє».

СТЄПНОЄ

Усі мовчки підійшли до збудованих жител. Але невдовзі цю мовчазну тишу порушив крик і сльози наших батьків, дорослих сестер і братів від побачених будинків, в яких були діряві стіни, які просвічувалися наскрізь, і то їх для всіх не вистачало. Довелося на перших порах жити в наметах.

Із перших днів, прибувши в Стєпноє, люди взялися за роботу. Всі розуміли, що незабаром – зима, а зими тут суворі. Копали ями, в яких робили заміс глини і виготовляли лампач, який не встигав висихати, як його вкладали в стіни. Зверху житла засипали землею. Такі житла були сирими та холодними.

Усередині будинки обкладали тим, що привезли з собою. В кожному будинку було по дві кімнати, у кожній з яких проживало по дев’ять чоловік. Посередині житла була збудована піч.

Нам довелося жити в кімнаті теж удев’ятьох. Це наша сім’я, яка складалася з п’яти чоловік: батько та мати, брат Віктор, сестра Юля та я. З нами також жила сім’я Бєлінських із сусіднього села Баговиця: Казимир та Ганна та два їхні си-ни – Йосип та Адам.

Почали будувати школу, дитячий садок і пекарню. На перших порах навчання проходило просто неба.

«ЧИМ ЗМОЖУ ДОПОМОЖУ»

Моє здоров’я було погане. Ще коли ми були на батьківщині, в село Станіславівка приїхав у гості до Михайла КУШНІРА лікар родом із Панівців, з яким вони разом були в Америці. Згодом він ви-вчився там на лікаря, тож, повернувшись на батьківщину, продовжував товаришувати з Михайлом КУШНІРОМ і часто приїжджав до нього в гості.

Я звернулася до нього, він обстежив мене і признав, що в мене невроз. Мене через хворобу не хотіли брати на роботу в створеному колгоспі «Зірка Кам’янеччини».

Коли ми прибули в Казахстан, мені потрібна була фізично неважка робота. Всіх опитували, яка освіта. Підійшла черга і до мене. Я, обманувши, сказала, що закінчила сім класів (у той час, як я за-кінчила тільки чотирирічну початкову школу). У зв’язку з тим, що я сказала, що в мене освіта сім класів, мені запропонували стати вчителькою та вчити дітей. Мене мучила думка, що я наробила, адже в мене всього чотири класи.

Про все це, що я обманула, вирішила розказати вчительці Желавінській. Вона мене уважно вислухала і, подумавши, через якусь мить вимовила, що немає нічого страшного. Вона нікому про це не говоритиме. А також підбадьорила мене: «Я тобі чим зможу допоможу».

До зими збудували школу і набрали два перші класи по 30 учнів у кожному класі. У зв’язку з обманом мені довелося стати вчителькою та навчати першо-класників. Серед першокласників мого класу учнем був мій брат Віктор, а се-стра Юля пішла навчатись у четвертий клас.

Перед початком проведення занять я весь час відчувала розгубленість, але завжди на допомогу мені приходила вчителька Желавінська. Вона весь час допомагала і давала поради при підготовці до проведення уроку. Ми з нею подружились у майбутньому на багато років. Вона була чуйною людиною і вміла підбадьорити людей.

ВОВКИ

Усі працювали: хто на будівництві, хто в школі чи в дитячому садку, хто в пекарні, а кому випало на фермі. Так, Марія ЧЕРКАВСЬКА зі своїм чоловіком Іваном пекли хліб. А моїй матері протягом трьох років випало бути сторожем на фермі біля овець. Мати завжди приходила стомлена додому після нічного сторожування. Адже не було змоги хоча б на хвилину примружити очі.

А ще більше дошкуляв страх перед голодними розлюченими вовками, які часто нападали на овець і розривали їх. Пригадується, коли після однієї ночі мати прийшла додому зі сльозами на очах. Ми всі почали розпитувати матір, що трапилося. Через якусь мить мати заспокоїлась і почала розповідати, що цієї ночі вовки розірвали сім овець. Невдовзі через це мати і залишила сторожівство.

ПЕРШИЙ РІК

Перша зима в далеких степах Казахстану виявилася напрочуд важкою для переселенців з України. Сирі новозбудовані житла треба було опалювати, а палива не вистачало. Навкруги біля Стєпного сухий полин і солома, які використовувалися як паливо, були визбирані.

Рятуючись від холоду, доводилося долати відстань до десятка кілометрів, щоб роздобути паливо. Були часті випадки, коли люди, йдучи в степ за паливом, не повертались до своєї оселі, а невдовзі їх знаходили замерзлими.

На жаль, багатьох переселенців так і не обминули репресії 1937 року. Серед тих, хто загинув у сталінських катівнях, були Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, Володимир ПЕТРОВСЬКИЙ, Йосип СТАВСЬКИЙ та інші (усіх і не згадати).

АНТОН

Пройшло два неповні роки на чужині. Навесні на Міжнародний день солідарності трудящих – 1 травня 1938 року, мене і ще декількох працівників запросили в райцентр – місто Кілерівку для нагородження за особливі успіхи у праці. Нас нагородили грамотами і подарунками. Там і я познайомилася з Антоном СКАЧКОМ.

Антон навчався у Брянську і проживав у свого дядька. А навесні приїхав у гості до своїх батьків у селище Ворошилів.

Антон декілька разів приїжджав до мене в Стєпноє. Проте це тривало не довго. Одного разу, коли він приїхав, то, зайшовши в гості, запропонував моїм батькам, щоб ті віддали мене за нього заміж. Батьки довго вагалися, доки дали на це згоду.

АДАМ

Невдовзі Антон приїхав сватати мене. Приїхали сватати з гостями на трьох підводах. Відсвяткували весілля.

Довелося мені розлучатися із Стєпним і переїхати до чоловіка у Ворошилів. Там теж умови проживання були не кращими. Жило нас у кімнаті дев’ять чоловік.

Невдовзі в нас народився син, якого ми назвали Адам. Хлопчик ріс на славу батькам. Але через півтора року він за-хворів від простуди та помер.

ВІЙНА

Почалася війна. Відбувалася евакуація заводів і фабрик на схід країни та в казахські степи. Перевезли сюди євреїв, чеченців, поляків і мордвинів.

Спочатку в армію нікого не брали, тільки проводилися заняття з військової підготовки.

5 липня 1942 року в нас із Антоном народився син, якому дали ім’я Микола. Недовго нам довелося радіти своїм сином. Війна тривала. Проводилася мобілізація в армію і в селищі Ворошилів. Улітку 1943 року більшість молодих чоловіків, серед них і Антона, було мобілізовано в армію та відправлено на фронт.

Кожен день я чекала звістки з фронту. Кожен день перепитувала листоношу, чи немає звістки з фронту. Але так і нічого не було. Минав день за днем, підростав син Микола, йому виповнилося півтора року.

ЗА ДОПОМОГОЮ ЛОМИКА

У 1944 році в селище Ворошилів приїхав військовий без руки. Він дав наказ зібрати всіх молодих дівчат. У те число попала і я. Хоча я намагалася заперечити, що в мене малолітня дитина, але він не хотів навіть слухати і сказав: «Нічого, будеш працювати».

Узяли нас п’ять молодих жінок, посадили на грузовик і повезли в степ. Невдовзі вдалині почувся гуркіт моторів. Чим ближче ми під’їжджали, тим він ставав гучнішим. Під’їхали ближче, де орали трактори марки ХТЗ.

На якийсь час оранку припинили. Нас почали знайомити з технікою, показували, як запускати двигун трактора. А його треба було запускати за допомогою ломика.

Згодом ми сіли за кермо з наставниками і почали орати. Степ був безкрайній, довжина загінок півтора кілометра. Приходилось працювати від раннього ранку до пізньої ночі, перепочинку не було.

І тільки настання зими дало нам перепочинок. Нас направили на курси механізаторів у місто Кілерівку. Звідти я часто їздила в Стєпноє до матері, яка доглядала сина Миколу.

А коли наставав час збирання зернових, доводилося тягнути тракторами «сцепку» з двох комбайнів марки «Сталінець». Напарницею другої «сцепки» була Марія із села Озерного. З фронту ніякої звістки так і не було.

ПРИПОРОШЕНИЙ ХРОМ

Закінчилася війна. Мені прийшло повідомлення про те, що чоловік вважається пропалим безвісти. Я проживала у селі Ворошилів.

Одного разу, зайшовши в магазин, мені до вподоби припав припорошений хром, якого давно ніхто не купляв. Взявши три листки хрому, я пошила тапочки для всієї родини.

У цьому ж магазині я познайомилась із сином продавщиці – Бронеком ЯЗВІНСЬКИМ. Він працював шофером МТС. Згодом він запропонував мені одружитися. Але я йому відмовила, оскільки не втрачала віри, що повернеться чоловік із війни.

Звістки так і не було. Тому на наступну пропозицію Бронека я відповіла згодою. Мені запропонували працювати лаборантом на елеваторі у Ворошилові».

* * *

…Настав 1948 рік. Більшість переселенців таки повернулися з Казахстану до рідного краю. І нині в Стані-славівці живе Зінаїда Йосипівна СТАВСЬКА. На дозвіллі вона згадує гіркі переселенські роки…

Микола СЕНЬКІВ, директор Врубловецької ЗОШ І-ІІІ ступенів.