ДВІ МІСІЇ СЕРГІЯ СТАШЕНКА

...16 березня літак із першими українськими миротворцями приземлився в Луанді – в столиці Анголи. Цьому передувала п’ятимісячна підготовка. Сергій Васильович проходив підготовку як начальник майстерні ремонту інженерного озброєння. В його підпорядкуванні були токар, зварник, слюсар-механік, водій. Саме ці спеціалісти забезпечували безперебійну роботу 901-ї окремої понтонно-мостової роти, яка формувалася на базі військової частини А-2237 1500-го Центру підготовки інженерних військ. Першим її командиром став полковник Анатолій БОРОВСЬКИЙ.

Після 28-річної громадянської війни на допомогу ангольському народу першими прийшли наші військові. Командиром роти було призначено полковника з Охтирки Олександра ПIНЧУКА.

– Ми там наводили понтонно-мостові переправи, – розповідає Сергій Васильович, – забезпечували іноземних контрактників, які займалися розмінуванням, безперешкодним пересуванням через водні перешкоди, з’єднували центральну частину країни з північною.

Першим було дуже важко. Нам доводилося піднімати все з нуля. Розпочали зі зведення табору. Спочатку нас розташували в старому напівзруйнованому військовому шпиталі і ми відбудовували казарму, їдальню, парк для техніки… Було дуже важко, бо ми після суворої затяжної зими відразу потрапили до тропіків. Уявіть собі, з температури мінус 5 через 18 годин потрапити у плюс 45! Для людського організму це величезне навантаження. Крім того, у нас виникла загроза захворіти на малярію та гепатит, тому ще на зборах нам зробили щеплення, а вже на місці видавали антимоскітні сітки та пігулки. Але від цих підступних комах не вбережешся, і я опинився в числі 22-х постраждалих від них. Для місцевих це як нежить, а от для нас – велика загроза життю.

Ми пройшли двотижневу адаптацію, нас відразу поставили на марш техніки: нам слід було подолати 450 кілометрів, аби дістатися до пункту призначення Маланже. Частина роти залишилася тут, а я в складі другого взводу перебрався в джунглі, у містечко Пірі, на 1200 метрів над рівнем океану . Це гориста місцевість. Наш підрозділ навів перший міст через гірську бурхливу річку, але насамперед довелося провести розмінування. Цей міст давав можливість пересування транспорту задля підняття економіки цього регіону та відновлення родинних зв’язків.

Уявіть собі, 25 років брат не бачив сестри, батько – сина, тому що в країні було двовладдя: одна частина була під президентським керівництвом, інша – під повстанцями УНIТА. А тут таку радість принесли українські миротворці! Ми допомагали цивільному населенню відбудовувати життя – технікою та своїм досвідом. На жаль, такої держави, як Україна, там не знали, тому нас називали «рашен», але ми все ж таки навчили їх викрикувати «Слава Україні!». Добре їм давалася нецензурна лексика. А ми в них навчилися, як із бананів приготувати страву, схожу на картоплю фрі.

Дуже запам’яталося, напевне, всім відкриття першої переправи. Тоді на відкриття цього мосту ми влаштували презентацію. Серед миротворців були шеф-кухарі престижних ресторанів Чернівців і Львова. Вони тоді вразили як місцевих, так і нас смачними стравами. Їхній «бомонд» змів зі столу все, навіть посуд вилизали.

Високо оцінив нашу роботу і губернатор: подарував нам у користування бананову плантацію. Тож ми вже мали можливість насититися ними, а також різними тропічними плодами. Де б я побачив, як росте папая, ананас, кокос, хлібне дерево, арахіс?..

Як зазначив заступник директора фірми «Оборонсервіс» Олександр ПIНЧУК, за 10 місяців перебування українських миротворців в Анголі було піднято престиж України. Наведено два постійні мости через річки Данже та Луї, 7 постійних металевих переходів. Для Міністерства оборони України заробили 20 мільйонів доларів, які частково пішли на будівництво житла для військових.

Місцеві жителі ставилися до миротворчого контингенту доброзичливо, у неділю мали товариські зустрічі на футбольному полі. А от коли ми вже поверталися додому, все місто прийшло нас провести та з жалем і сльозами на очах махало нам услід. Я разом з товаришами три тижні Атлантичним океаном, Середземним і Чорним морями супроводжували на паромі всю техніку, яка поверталася. У Середземному морі ми потрапили у шторм, нас майже добу бовтало, тому добряче довелося похвилюватися за майно. 13 січня ми дісталися Миколаєва та відразу – в мінус 24. Тут ми ще близько тижня займалися перевантаженням техніки на залізничні платформи і вже 20 січня я був із сім’єю.

Через 7 років начальник відділення військової інспекції безпеки дорожнього руху (ВIБДР) старший прапорщик Сергій СТАШЕНКО у складі 7-ї механізованої бригади поїхав виконувати миротворчу місію до Iраку. Бригада проводила охорону, супровід і контролювала будівництво установ, доріг та інженерних споруд. 8 місяців перебування в мусульманській країні Сергій виконував обов’язки начальника відділення ВIБДР табору «Дельта» міста Аль-Кут провінції Васіт.

– Наш підрозділ військової поліції патрулював місто, займався охороною мерії, супроводжував високопосадовців і здійснював їхню охорону. Також ми займалися контролем громадського порядку під час виборів.

Тут із місцевими, самі розумієте, контактів не було, оскільки до нас ставилися упереджено у зв’язку з постійними терактами в країні. Крім того, не давав можливості спілкування мовний бар’єр. З нами на патрулюванні постійно був місцевий перекладач.

В Iраку було набагато важче, адже час від часу виникали збройні конфлікти. Ми з ранку до ночі не знімали бронежилетів, касок, не випускали з рук зброї, а це все важить немало. Крім того, в спекоту (50 градусів) ще й на «броні», до якої не можна доторкнутися, бо нагрівається до 70 градусів.

Проте слід зазначити, що побутові умови в Iраку були набагато кращими, ніж в Африці. Ми мали можливість відвідувати спротзали, інтернет-клуби.

Свято живота у нас було, коли приходив черговий «борт» з України. Нам передавали сало, чорний хліб та оселедці. А ще на Різдво до нас приїздив Петро ПОРОШЕНКО з Олександром КУЗЬМУКОМ. Мені тоді за сумлінну службу вручили від Президента Віктора ЮЩЕНКА іменний годинник. Вони привезли нам до столу шампанського та багато смачненького домашнього приготування.

Образливо те, що, виконуючи ту саму роботу, що і ми, іноземні миротворці отримували за неї платню від 5 до 10 разів більшу за наших, хоча наші вояки сумлінніше виконують роботу, бо вони – універсальні солдати.