ШЛЯХ ДО ПИСАНКИ

Тетяна Василівна народилася в м.Нестеров Львівської області в родині військовослужбовця. Сьогодні її рідне місто, перейменоване за чотири роки до наро-дження Тетяни на честь російського льотчика Петра НЕСТЕРОВА, який неподалік ще під час Першої світової війни здійснив перший у світі повітряний таран і загинув, знову стало Жовквою.

Доля військових така, що довго на одному місці вони, як правило, не заси-джуються. Так Тетяна потрапила до Ка-м’янця-Подільського. Тут вона, росіянка, навчалася в середній школі №8. А ще в місті відкрилася дитяча художня школа. Рідний Тетянин дядько Микита був

художником-склодувом, його роботи демонструвалися в Ленінграді, на виставці при Ермітажі. Можливо, що саме це, чи, може, щось інше підштовхнуло дівчинку до вибору, який назавжди визначив її подальший життєвий шлях: вона стала ученицею художньої школи.

Учителями Тетяни, що прищепили їй ази художньої майстерності, були знані в місті митці: Дмитро Іванович БРИК, Збігнев (чи, як його частіше називали, Сергій) Казимирович ГАЙХ, Володимир Сергійович ВОЇНОВ. А всі організаційні проблеми звалив на свої плечі чудовий господарник – директор школи Юхим Васильович ПОПСУЙ. Навряд чи думала-гадала тоді дівчинка, що спливе якихось три десятки років – і вона сама очолюватиме рідну «художку».

Перший набір художньої школи, до якого потрапила Тетяна, був досить сильним. Так, разом із нею вчився Сергій ІВАНОВ – нині заслужений художник України, ініціатор видання книги «Вулицями Кам’янця-Подільського» та її дизайнер.

Знайшла свою стежину в художньому світі і Тетяна Василівна. Правда, не одразу. Спочатку вона поїхала у Львів, щоб вступити до інституту прикладного і декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Спроба виявилася невдалою. Довелося рік пропрацювати в Кам’янці на заводі «Електроприлад». Фактично Тетяна виконувала обов’язки художника, хоча числилася… слюсарем.

Наступного року дівчина поїхала в Одесу. Спроба вступити до художнього училища ім. Митрофана Грекова теж виявилася невдалою. Їй просто-на-просто відмовили у прийомі, мотивуючи це тим, аби вона, десятикласниця, не посіла місце восьмикласника. Заплакану дівчину побачили студенти художньо-графічного факультету Одеського педінституту й одразу все зрозуміли (як рибак рибака, так і художник художника бачить здалеку). Вони завели Тетяну в приймальну комісію. Невдовзі, склавши іспити, вона стала студенткою Одеського вишу (нині це Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.Костянтина Ушинського).

Швидко пролетіли чотири роки навчання – і 1977 р. Кам’янець отримав дипломованого фахівця. Спочатку Тетяна Василівна працювала в педінституті (нині національний університет імені Івана Огієнка) викладачем методики викладання образотворчого мистецтва. У липні 1978 р. помер директор художньої школи Юхим ПОПСУЙ, на його місце призначили Ларису ЗАЯРНУ. А на вільну вакансію завуча запросили Тетяну ЩЕРБИНУ. Так Тетяна Василівна повернулася в рідну «художку». Працювала завучем, викладачем, а від травня 2000 р. очолює навчальний заклад.

«Працювати легко, цікаво, але багато часу й нервів забирають господарські клопоти», – каже про свою роботу директор. Господарство не таке вже й велике, але все ж достатньо об’ємне. Судіть самі: сучасна художня школа розміщується у двох власних приміщеннях загальною площею 852 кв.м, упорядкована з 10 класних кімнат, скульптурної майстерні, виставкової зали, бібліотеки та інших адміністративних і підсобних приміщень. Школа укомплектована специфічними технічними засобами, обладнанням і бібліотечним фондом, комп’ютером.

Повноцінний навчально-виховний процес забезпечують 10 викладачів. За часи директорування Тетяни Василівни тут відкрито класи ткацтва, друкарства, історії мистецтва.

А щодо творчості, то наведемо цитату з одного з нарисів про Тетяну ЩЕРБИНУ з характерною назвою «Як росіянка український безконечник відроджувала». Отже:

– Тетяна аж зойкнула: яке ж Поділля безмежне! Пильно придивлялася, як сива буковинка напередодні Великодня чаклувала біля розпаленої печі, наносячи на жовтаві та білі тільця яєць фарби. Здавалося, брала жінка ті візерунки від самого вогню, від звивистих безконечників полум’я. Відтак і малюнок на майбутніх писанках був розгонистим, привільним, який уже бачила Тетяна на подільських писанках у музеї Кам’янця-Подільського. А от самих майстринь-подолянок їй чомусь не випадало зустріти. Може, всі вони вже пішли за межу?! Далися взнаки народному мистецтву й голодомори та репресії, які в По-дільському прикордонному краї були особливо жорстокими. Буковина все-таки опинилася поза страшною машиною комуністичного нищення. Тому за Дністром, як і за Збручем, більше збереглися і люди, і скрині, і традиції. Але хто ж тепер відродить дивовижне подільське мистецтво, хто понесе його в майбутнє? Буваючи на різноманітних виставках, Тетяна знайомилася з цілими родинами писанкарів, знову-таки буковинських, тернопільських. Он як ремесло своє передають: від діда – до внука, правнука. А що ж подоляни? Напевно, тоді й зародився в неї намір присвятити себе народному мистецтву Поділля: писанці, витинанці, розписам.

Так Тетяна ЩЕРБИНА стала писанкаркою. Вона – член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Всі вихованці очолюваної нею школи розписують писанки та щороку навесні влаштовують змагання. Цього року напередодні Великодня Тетяна Василівна провела в стінах рідного класу відкритий урок із писанкарства – своєрідний майстер-клас, що тривав до пізньої пори. Серед її учнів є переможці численних конкурсів із цього прадавнього українського мистецтва, що проходили в Коломиї, Івано-Франківську, Бучачі та інших містах.

Тетяна Василівна зазначає: «Приємно бачити, як уважно і зосереджено відтворюють народні орнаменти дівчатка та хлопчики. Їх не можна відірвати від праці, бо кожна писаночка неповторна. Кожна писанка в творчих руках навіть найменшого школярика квітне новим орнаментом, як правило, кращим за попередній. Це легко, і водночас дуже захоплююче».

8 вересня 2009 р. в Національному палаці мистецтв «Україна» в Києві відбувся творчий звіт майстрів мистецтв і художніх колективів Хмельницької області в рамках Фестивалю мистецтв України. У виставці декоративно-прикладного, образотворчого та фотомистецтва «Обереги духовності і краси», яка була презентована у фойє палацу, взяла участь і писанкарка Тетяна ЩЕРБИНА. У березні ц.р. за багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток культури та з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та аматорів народного мистецтва Тетяну ЩЕРБИНУ нагороджено грамотою облдержадміністрації.

Із чоловіком Леонідом Івановичем, майстром спорту, викладачем ПДАТУ, Тетяна Василівна виховала сина Тараса. Він ви-брав стежину, відмінну від батькової та материної, – став філологом. Нині живе і працює в Києві. Проте є в Тетяни Василівни надія, що, можливо, її справу продовжить хтось із онуків – Артем чи Денис.