БАГАТО ПЕРЕЖИЛА, ТА ВСЕ ОДНО ЩАСЛИВА

Споконвіків сільські жінки працювали в полі та на городі, народжували дітей (найбільше багатодітних сімей і матерів-героїнь саме в селах), уміло вели господарство, куховарили, пряли, ткали килими, вишивали рушники та сорочки, робили писанки, розмальовували хати та печі… А за радянських часів жінки, самі того не відаючи, опановували цілком чоловічі професії. Їх навчали стріляти, вони ставали за токарний верстат, сідали за штурвал літака та за кермо трактора. 

Саме ремонт трактора в степу в Казахстані на морозі під час Другої світової війни став фатальним для Валентини ВРУБЛЕВСЬКОЇ із с.Колибаївка. На той час їй було лише 18 років… 

ВАЖКЕ ДИТИНСТВО

Нині Валентині Євгенівні 86 років, але й досі в пам’яті всі подробиці життя довоєнного часу та голоду, які вона згадує з превеликим сумом. Дітей у сім’ї ВРУБЛЕВСЬКИХ було семеро. 

– Батько мій помер ще 1930 року, – ділиться спогадами Валентина Євгенівна. – До 1932 року ледве дожили: мати залишилася одна з сімома дітьми. Бідували сильно. Але все ж таки мали свій сад, город, корову. А потім усе забрали до колгоспу – залишилася порожня хата та невеличкий садок коло неї. Мама раз на день пекла хліб у колгоспній пекарні, ходила сіяти цибулю, підробляла як могла і за нами встигала дивитися. А я допомагала, хоч і маленька ще була. Братик із сестричкою наймолодшенькі не пережили голоду – наїлися зелених помідорів із сусідським хлопчиною. Всіх трьох в один день і похоронили… 

1936 року прийшов виклик – треба їхати до Казахстану. Голосили люди, плакали: «Де ж той Казахстан і чи повернемося додому, в Україну, в рідну Колибаївку, до своєї хати?» Багато хто тоді поховався, а ми не тікали, не плакали. Зібрали якісь речі та поїхали. Думали, що гірше вже не буває… 

ДАЛЕКИЙ КАЗАХСТАН

Там на одному місці ми прожили 12 років. Багато хто не ви-тримував так довго – поверталися додому, тікали в інші краї. А ми працювали. В Казахстані було навіть гарно: поле, біля нього ліс. Заходиш, бувало, в ліс, а там чути кожен шелест, навіть те, як під ногами мох тріщить. Але ходити можна було тільки в один бік, бо в іншому водилися вовки.  Було там і озеро, правда, знаходилося воно аж за 7 кілометрів від нас. Там ми і худобу поїли, і прали, і навіть собі воду брали пити, бо криниць у Казахстані не було. Вода, як Ви розумієте, була погана: вся аж ряба від комах. Казахи пили кумис, а наші ніяк не могли до нього звикнути. 

Як пізніше виявилося, в Казахстан мали відсилати тільки чоловіків, бо там потрібні були трактористи та комбайнери. Коли ж прислали туди «бабів з дітьми», то нічого не залишалося, як зробити з них трактористок і комбайнерок. Бабки з Колибаївки писали скаргу десь у вищі органи, а у відповідь отримали: «Не по правилу сослали, но ничего уже сделать не можем». 

Коли почалася війна, на жіночих руках тримався фронт: в’язали для військових шкарпетки, вовну з овечок на кожушки та шапки пускали, м’ясо все їм віддавали. В 15 років я вже працювала трактористкою. Пам’ятаю 1942 рік, коли в полі зламався трактор, на якому працювала. Почала його ремонтувати, обморозила собі руки. А вони до того ж були брудні, мала ще й на пальці перстень, від нього пішло зараження крові. Тепер завжди дивлюся людям на руки, чи мають вони персні на пальцях.

Поклали мене в госпіталь, а там навіть марганцівки не було – все віддали на фронт. Промили мені руки тепленькою водичкою, змастили риб’ячим жиром. Спочатку відрізали пальці, згодом не стало й долонь. Через де-кілька місяців приїхав лікар із фронту, сварив усіх, навіть маму з братом. Казав, що можна було врятувати мої руки, не треба було давати різати… Але навіть безрукій довелося працювати. 

Двоє братів загинули на війні. Ми ж із мамою повернулися додому. Хата була розвалена, жити не було де, саду не залишилося, був тільки маленький шматок городу. Згодом мама не могла вже нічого робити, на господарстві залишилася я сама. Тож робити вмію все: в саду пораюсь, горішки збираю, яблучка. І на городі справляюся: маю картоплю, бурячки, квасолю та гарбузи. Їсти вмію варити. Мами вже 40 років немає, живу одна в маленькій хатинці. Люди із села допомагають, але сама без діла не сиджу, життя всього навчило.

У Москві була вісім разів – хо-тіла, щоб костел побудували, в кабінетах мене приймали вже, як свою, знали, чого приїжджаю. Все ж таки добилася! Тепер працюю в рідному селі костельним завгоспом, правда, на громадських засадах – дивлюся за порядком.

ПОДОРОЖ – ЦЕ ЖИТТЯ

Нещодавно Валентина Євгенівна побувала в Римі та в Палестині. 

– До нас у Колибаївку, до костелу, приїжджала полька та й допомогла мені з документами. Від Львова ми їхали поїздом до Варшави, а звідти літаком – прямісінько до Риму. Гарно там так: скульптури старовинні, пам’ятники, храми – очі розбігаються. Маю багато фотографій: люблю передивлятися і людям показувати. З Риму нас автобусом повезли в Палестину, до гори, на якій розпинали Христа. Скала крута, тому ми пішки підіймалися дуже довго. Страшно так: гола пуща, не зустрінеш ні травинки, ні деревинки. Коли ж підняли-

ся – побачили старого-престарого хреста, до якого всі зносили букети квітів. Коли стоїш на самій верхівці гори, то хмари ніби проходять через тебе, а небо здається так близько… В ту секунду я подумала: «Христос пішов швидко в небо, бо ж небо близько». Бачила там поселення: такі собі малесенькі хатки, як сарайчики, з майже непомітними віконцями. Запитали, як називається це село, а виявилося, що то в них міста такі. Люди там живуть, як дикі: халупки майже без вікон і такі убогі, діти бігають майже голі… Вночі до них у гості часто заглядають тигри, тому вони добре барикадуються і не будують хаток із вікнами. Ночували ми в печері, спали на камінні. Вночі я прокинулась від того, що страшенно трусило від холоду. Жінки понакривали мене всякими речами, так я заснула. Вранці ж розказали, що трусило саму скалу, бо був землетрус. З іншого боку гори, де також були печери, ночували туристи, серед яких були і українці. Вони не пережили землетрусу – їх засипало вночі. Тоді ще в новинах передавали про це. 

Ми шукаємо приклади для наслідування серед закордонних філософів, видатних політиків різних часів, шукаємо у книгах. А вони інколи виявляються так близько – рукою подати. Валентина ВРУБЛЕВСЬКА в житті пережила багато труднощів, горя та нещастя, але вона щаслива. Вона любить людей, допомагає їм, а вони – їй. Любить подорожувати, адже, як сама зізнається, немає нічого цікавішого, ніж побачити світ. Має три медалі: «Захиснику Вітчизни», «65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні» та «За костел». Енергійна, усміхнена та дуже доброзичлива Валентина Євгенівна – взірець гідно прожитого життя.

Рина ЛЬНИЦЬКА, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».