Понеділок, 02 Серпня 2021 р.

З ФОРВАРДІВ – У ДИРЕКТОРИ

Станіслав КШЕМІНСЬКИЙНаступного тижня неспокійної вдачі чоловік, знана в спортивних колах не лише міста людина, футболіст, колишній головний тренер мотобольної команди «Поділля», голова СТК «Поділля», а нині директор ДЮСШ №1 Станіслав КШЕМІНСЬКИЙ відзначатиме ювілей.

– Станіславе Сигізмундовичу, все Ваше життя пов’язане зі спортом. З чого все почалося?

– З п’яти років, а потім і в школі, як і всі сільські хлопчаки, грав у футбол. Серйозно спортом зайнявся у 8-му класі. Мене запросили грати за колгоспну команду «Iскра» з Пудлівців. Це була на той час досить потужна команда. Ми були чемпіонами району, їздили на обласні змагання, посідали призові місця. В армії я грав за збірну дивізії: у чемпіонаті Московського військового округу нашій команді не було рівних. За успіхи в спорті у той час я навіть отримав відпустку на 10 діб.

Спортивну кар’єру продовжив і після армії. Грав за збірні Голоскова та Гуменців, а 1984 року потрапив до футбольної команди «Цементник». Тоді тренером був Микола ЄДИНАК. Наша команда була постійним призером області. На поле я виходив як лівий нападник.

– У житті Ви теж форвард?

– Так. Атакую завжди.

– Такий агресивний?

– Я ніколи не ховаюся за чужі спини, завжди відкрито йду. Але це не означає, що я агресивний. Я – досить поміркований чоловік. Умію вислухати людину, зрозуміти, допомогти.

– Розкажіть про сторінку свого життя в мотоболі.

Станіслав КШЕМIНСЬКИЙ– 1994 року я став тренером мотобольної команди «Поділля», згодом – головою СТК «Поділля». Тоді були важкі часи. Місто дворазовому чемпіону України допомагати не мало змоги, грошей на спорт не виділяли. Доводилося самим ходити з простягнутою рукою, аби спортсмени могли тренуватися та брати участь у престижних змаганнях. 1995 року команда стала триразовим чемпіоном України та володарем Кубка України, а 1996 року її перейменували на «Поділля-Адамс». Президентом ТОВ «Поділля-Адамс» став Адам ЯХIЄВ, а генеральним директором – Віталій БАБЛЯК.

Доки Адам Михайлович підтримував мотоболістів, до 1998 року ми тримали пальму першості в Україні, навіть ще 2000 року він допоміг нам взяти участь у Кубку «Співдружність», який проходив у німецькому місті Кірспе, де ми стали володарями цього престижного Кубка.

Наступного року німецьку команду «Торнадо» ми запросили до нас. У двох зустрічах ми їх перемогли, а от кельменецька команда «Митник» програла. Саме цього року в нас не стало спонсора і команда почала слабнути, три роки поспіль ми були лише четвертими.

З 2004 року гравці почали шукати собі іншу роботу, адже сім’ї необхідно було годувати. Саме цього року ми дали об’яву у Вашій газеті про набір у секцію мотоболу. Спочатку прийшло аж 40 бажаючих, але згодом залишилося 8 перспективних хлопчаків. У 2005-2006 роках ми їздили на змагання до Полтави та Вишняків на товариські зустрічі, та без фінансової підтримки мотобол вижити не міг. А мотобол – дороге задоволення. Тому, щоб команда мала фінансування, нам потрібно було написати програму розвитку мотоболу, що я й зробив. Її підтримав депутатський корпус, але грошей на програму нам так і не виділили.

Станіслав КШЕМIНСЬКИЙ2007 року в Кам’янці відбувся фестиваль «Технопарк кам’яного періоду», в рамках якого було проведено відкритий Кубок України, в якому взяло участь 6 команд: «Автомобіліст» (м.Пінськ), збірна Білорусі, «Антрацит» (м.Кіровське), «Союз-3» (Єнакієве), «Нива» (Вишняки) та наша молодіжна. Ми посіли тоді третє місце. На цьому турнірі мого сина визнали кращим гравцем і запросили грати за збірну України. На жаль, після цього фестивалю молодіжна команда вмерла.

– Хто підтримував команду?

– Найбільше допомагав Адам ЯХIЄВ, заступник директора кабельного заводу Яків ГАРШТ, директор Нігинського кар’єроуправління Анатолій ТКАЧУК, директор цемзаводу Семен ДАРЧУК, за-ступник директора тютюнової фабрики Віталій ГАНУШКЕВИЧ, підприємці Валерій ЗОТОВ, Сергій ЩАСНИЙ та інші добрі люди.

– З футболом Ви зав’язали?

– Та ні. Досі граю. 4 роки тому, коли Бориса ЧОРНОГО обрали головою міської Федерації футболу, мене призначили відповідальним за ветеранський футбол. Минулого року наша команда «Фортеця» стала другою в області, а в грудні ми були учасниками ХIII чемпіонату України серед ветеранів (45 років і старші), де досить вдало виступили та посіли сьоме місце. Цього року ми вже заявилися на участь у чемпіонаті області серед ветеранів (40 років і старші).

– Ви 13 років віддали мотоболу і вже другий рік є директором ДЮСШ №1. Фінансування спорту не покращується і проблеми залишаються?

– На превеликий жаль, у державі не приділяють гідної уваги розвитку дитячого спорту. Але, незважаючи ні на що, сьогодні в ДЮСШ функціонує 7 спортивних секцій: художньої гімнастики, гандболу, волейболу, баскетболу, легкої атлетики, кульової стрільби та стрибків на батуті. Всі наші тренери – сподвижники, адже лише фанати можуть працювати за таких умов. Коли мізерна зарплата, не вистачає місця для занять, а якщо місце вдалося знайти, то там немає нормальних умов, бо відсутні роздягальні та душові. I все ж таки ми виживемо.

– Що у найближчих планах?

– Забрати з вулиці якнайбільше дітей. Плануємо ще відкрити секції з футзалу, настільного та великого тенісу. Саме на ці види спорту зростає попит у дітей.

– 50 років – це багато?

– Та ні, душею я молодий і довго збираюся ним залишатися. А допомагає в цьому все ж таки спорт.

– Син пішов Вашою стежиною?

– Так. Денис закінчив факультет фізвиховання, згодом магістратуру, нині працює тренером з легкої атлетики в ДЮСШ. Але марить мотоболом. Можливо, настануть часи, коли в мотобол прийдуть справжні менеджери та тренери, які зможуть відродити славу нашого кам’янецького мотоболу.

– Яка Ваша заповітна мрія?

– Дочекатися онуків і правнуків.

– На Вашу думку, що для чоловіка найголовніше в житті?

– Чого би не говорили, але головне – це сім’я. Ми з моєю Мариною вже майже 30 років разом. Вона в мене найкраща. Ця жінка з розумінням, шаною та повагою ставилася до мене, за що я їй уклінно вдячний.

– Ваш кабінет потопає в квітах. Чиїх рук це справа?

– Я схиблений на вирощуванні вазонів. Люблю як квітучі, так і вічнозелені. До цього мене підштовхнув мій перший тренер і друг Микола ЄДИНАК. Я на підвіконні навіть лимон виростив. Він у мене двічі на рік плодоносить. Минулого тижня ми із цим лимоном влаштували чаювання.

– Який подарунок Ви чекаєте на день народження?

– Щоб зібралися всі друзі та родина.