НОВА МАМА «ЛЕЛЕЧЕНЯТ»

Дехто вважає, що праця вихователя дитячого садка – зовсім і не праця, а так – відпочинок: граєшся з дітками, прогулюєшся з ними надворі, а коли сплять, займаєшся власними справами. Одним словом, задоволення, за яке ще й гроші платять. Може, і ти так думаєш? Тоді спробуй на один-єдиний день стати тим безтурботним вихователем. Тобі доручать групу діток (приблизно тридцять носиків-курносиків), яких потрібно тричі нагодувати, переборюючи всі «не воцю-ю!», одягти на прогулянку, на вулиці пильнувати, щоб, бува, хтось із бравої команди не чкурнув у забороненому напрямку. Період тихої години буває зовсім не тихим, коли декілька плаксунчиків вперто кличуть маму. Буває, що й мами вихованців можуть бути не задоволені твоєю роботою, і своє невдоволення викажуть або тобі у вічі, або керівництву. Що? Ти і далі продовжуєш думати, що ця робота, мов та манна?..

Втім є люди, для котрих ця праця – дійсно задоволення, а спілкування з малечею – щастя. До таких належить і наша співбесідниця – завідувач ДНЗ №23 «Лелека» Людмила ВЕРШЕГРУК, яка сьогодні святкує свій ювілей.

У САДКУ МАЙЖЕ З НАРОДЖЕННЯ

Кам’янець став для нашої героїні містом удосконалення власних здобутків, містом, яке подарувало нове життя, нові можливості. А от своє становлення Людмила Семенівна пов’язує з Чемеровеччиною. Народилася в Жерді, працювала в сусідньому Кочубієві, а кохання знайшла в Красноставцях. Любов до професійної діяльності їй прищеплювали майже з народження. Перші кроки Людочки, якій ледь виповнився рочок, були спрямовані в напрямку дитячого садка, де завідувачем працювала її мама – Лідія Савівна.

– Вже навчаючись у школі, не минало жодного дня, коли б я не забігала до мами в дитсадок, – пригадує ювілярка. – Спілкуючись із дітками, отримувала величезне задоволення. Думала собі: «Хіба є у світі робота краща за роботу виховательки?!». Тому, коли підросла, навіть не сумнівалася в тому, ким хочу стати. Закінчила Хмельницьке педагогічне училище. Моє перше призначення – піонервожата в Кочубіївській школі. Та вкоренитися там так і не вдалося. В місцевому садку пішла на пенсію завідувач, і мені запропонували її місце. Довго вагалася: який із мене керівник у 20 років? Але, дякуючи Богу, впоралася. Колектив мене прийняв, підтримав. Десять років там пропрацювала.

За той час встигла вийти заміж, народити сина Богдана. Чоловік Юрій працював у Кам’янці, щодня їздив на роботу. То був нелегкий період. Коли нарешті придбали квартиру, тоді й перебралися сюди жити. З 2000 року мешкаємо тут. 

– Людмило Семенівно, Ви, мов дружина військового, кинули все і поїхали за чоловіком. Чи не хотілося почати нове життя з нової роботи?

– Щодо дружини військового, то Ви у чомусь праві. Юрій Михайлович працює начальником дорожньої міліції, майже весь час проводить на службі, тому домашні клопоти, як правило, на мені. А що стосується роботи, то в мене навіть не виникало думки змінити професійну діяльність. Майже відразу влаштувалася працювати вихователькою в ДНЗ №21. Три роки тому мені запропонували місце завідувача дитсадка №23. Я погодилася.

ПЕРЕЙНЯВШИ ЕСТАФЕТУ

– Як прийняв Вас колектив після Антоніни ЗБРИЦЬКОЇ, людини, яка багато років очолювала садок, мала неабиякий досвід та авторитет?    

– Звичайно, до рівня Антоніни Олександрівни мені ще далеко, але колеги мене підтримують, в усьому допомагають. Я не ставлюся зверхньо до людей, не нав’язую своєї думки. Взагалі не вмію, та й не хочу командирським тоном щось вимагати. Набагато більше можна досягнути завдяки лагідності, стриманості та тактовності.

До нашої розмови приєднується колега Людмили Семенівни, психолог дитсадка Єва ОЛЬХОВА:

– Ми були готові прийняти нову людину. Звичайно, входити в новий колектив нікому нелегко, але з першого дня намагалися підтримати. Людмила Семе-нівна має душевну теплоту, турботливо ставиться і до дітей, і до колективу. Хочеться побажати їй впевненості в собі, тому що в неї є всі задатки для того, аби стати гарним керівником. 

– Людмило Семенівно, з Антоніною Олександрівною доводиться спілкуватись?

– Отримую велике задоволення від наших бесід. Коли б не звернулася по пораду,  ніколи не відмовить. На всі свята, які відзначаємо в колективі, ми її запрошуємо, часто йдемо до неї в гості.

– Звичайно, що у Вас за плечима теж чималий досвід ке-рівника. Можливо, вже маєте власні напрацювання щодо того, як вирішувати конфліктні ситуації, які іноді трапляються між батьками та вихователями?

– Найкращий спосіб вирішити конфлікт – взагалі до нього не доходити. Все можна обговорити у спокійній атмосфері. У кожній конкретній ситуації шукаємо вихід, який би влаштував усіх. Головне, щоб вихователі працювали так, аби дітям було добре, цікаво, весело. У нас працюють саме такі люди. Приємно, що маємо можливість самі, так би мовити, готувати собі колег. Цього року троє випускників нашого вишу залишаються у нас працювати. А перед цим вони декілька років працювали в садку помічниками вихователів, маючи можливість спостерігати за роботою, отримати досвід і вирішити для себе, чи справді їхнім покликанням є робота з малечею. Врешті, і моя посада не обмежується кабінетною рутиною. Намагаюся якомога більше часу проводити з дітьми. Знаю майже всіх діток, вітаюся з ними, розпитую, чим займаються. Діти дуже люблять, коли з ними спілкуються на рівних, уважно вислуховуючи. 

– Які проблеми садка новому керівнику вже вдалося вирішити?

– Внутрішній ремонт. Намагалися зробити домашню атмо-сферу, а не офісну, щоб було приємно і батькам, і дітям, щоб у садку вони відчували себе, як удома. 

– Фінансування – завжди болюче питання. І все ж, на що можете розраховувати?

– Найперше – на благодійний батьківський фонд. Завдяки йому робиться щорічний ремонт груп, купуються меблі, білизна. Тільки цього року змінили три вікна на пластикові, двері, ванни для миття посуду. Надзвичайно велика подяка усім батькам за розуміння, підтримку, за те, що вони намагаються створити для своїх дітей якомога кращі умови. У планах – капітальний ремонт даху та вікон.

У ВИХІДНІ – ДО БАБУСІ ЕМІЛІЇ 

– Людмило Семенівно, коли робота – це задоволення, то що тоді задоволення в позаробочий час?

– Обожнюю квіти. Де побачу якесь нове насіння, обов’язково придбаю та повезу в село сіяти. Вихідні намагаємося з чоловіком проводити у батьків: або моїх, або його. Якщо чую, що їм потрібна допомога, відкладаю всі справи, які планувала зробити у вихідні, та їду. В мене є старенька бабуся Емілія, якій 86 років. Сумління буде мене гризти, якщо не поїду: а раптом я її іншого разу не побачу? Ніколи не приїжджаємо до них голіруч. Звісно, нічого особливого їм уже не треба, головне – увага. Купимо торт, солодкої водички. Вони радіють, як малі діти.

– Господиня ВЕРШЕГРУК чим смачненьким може потішити рідних?

– В сина – одне меню, в чоловіка – інше. Стараюся і тому, і тому догодити. Богдан сьогод-ні – студент юридичного факультету Чернівецького державного університету, вдома буває не так часто, як хотілося б. Тому йому намагаюся приготувати його улюблені пельмені, а от Юрій любить вареники. Обом моїм хлопцям до вподоби налисники із сиром, кажуть, що я дуже смачно їх готую. Взагалі, в моїй родині люблять прості страви. 

– Чи є щось, чого не вмієте, але дуже хочете навчитись?

– Є. Мені дуже подобаються вишиванки бісером. Впевнена, що обов’язково навчуся цього мистецтва.

– Ваше найбільше бажання…

– Щоб людські діти були живі-здорові, і моя дитина також. Все решта можна владнати. 

Колектив ДНЗ №23 вітає Людмилу Семенівну з днем народження і бажає здійснення усіх її мрій і сподівань, радості та задоволення від праці, яку вона виконує.    

Світлана ФЕДОРИШИНА, «ПОДОЛЯНИН».