Думала – тимчасово, а вийшло на все життя

Попри стереотипи про консервативність представників цієї професії наша ювілярка – абсолютна протилежність образу, який склався в суспільстві. Життєрадісна, енергійна, весела та компанійська. 

2 липня начальник архівного відділу РДА Наталія ТОМЧИШЕНА святкуватиме свій ювілей.

– Наталіє Iванівно, як на Вашому житті відбилося те, що Ви виросли в сім’ї офіцера? Адже це, напевне, постійні зміни, переїзди?.. При тому, що це відбувалося в той час, коли відстані вимірювалися тисячами кілометрів.

– Народилася я на Сахаліні, потім було Заполяр’я, Забайкалля, Казахстан, Західна Україна тощо. Якщо так поглянути, то об’їхали СРСР зі Сходу на Захід. Зазначу лише одне: під час служби батька мені довелося змінити вісім шкіл. Це було не лише звикання до нових вчителів, учнів, а й до нового клімату. Було складно. Зате, з іншого боку, так само було досить цікаво. Не знаю, чи побачу я колись щось подібне до того, що бачила за роки «військового скитання». I це при тому, що я дуже полюбляю подорожувати.

– Що найбільше запам’яталося та вразило?

– Тоді ще я була зовсім дитиною, але попри все мені чомусь найбільше запам’яталося Забайкалля. Це такий край! Незабутня природа, дуже цікаві люди… От саме чомусь звідти в мене залишилися найкращі враження.

– Переїзд до Кам’янця – це був теж один із етапів військової долі Вашої сім’ї?

– Ні, тут була зовсім інша причина. Ми жили в місті, де клімат був різкоконтинентальний, дуже важкий. Батько захворів і потрапив до госпіталю. Там його лікував професор, який мав кам’янецьке коріння. Він порадив батькові, щоб, коли той вийде на пенсію, переїхав до Кам’янця-Подільського. Розповів, що містечко дуже гарне, цивілізоване, затишне, зелене та, що найголовніше, там дуже хороший клімат.

Приїхавши сюди, ми не мали нічого: ні житла, ні родичів, ні знайомих – була лише рекомендація професора. Три роки орендували житло. Згодом держава батькові, як військовослужбовцю, надала квартиру. Спочатку навчалася в школі №14, а закінчувала школу №15. Далі вступила на історичний факультет.

– Вступ на цей факультет – данина престижу, адже тоді він вважався найпопулярнішим і найпрестижнішим, чи?..

– Це була мрія. В школі дуже захоплювалася історією. Була неодноразовою переможницею олімпіад із цього предмета. Взагалі-то, мріяла навчатися в Московському історико-архівному інституті. Це був єдиний такого роду виш у державі. Мали вступати туди разом зі шкільною подругою, але батьки мене відмовили. Вони були уже старшого віку та не хотіли залишатися самі – на той час мій старший брат уже влаштував свою долю у Свердловську. Тому вибір зупинився на нашому історичному факультеті, закінчивши навчання на якому, почала працювати в обласному архіві.

– Отож, мрія стати істориком-архівознавцем, по суті, все ж таки здійснилася: навчалися на історичному, працювали в архіві?

– Якщо чесно, то доля мене випадково, а може й ні, привела до обласного архіву. В міському відділі освіти мені сказали, аби я зачекала декілька місяців, а потім вони мені дадуть роботу вчителя історії. В архів же мене взяли на тимчасову роботу, на декілька місяців. Зрештою, доля так склалася, що тимчасове стало на все життя. 

Працюючи в архіві, дуже швидко зробила кар’єру. При-йшла на найнижчу посаду – архіваріуса, а вже через півроку стала начальником відділу. 1989 року, коли обласний архів почали переводити до Хмельницького, голова райвиконкому –  Лідія СКИДАН запропонувала мені очолити архівний відділ у районі. Близько місяця працювала там і там, суміщала ці дві посади, а згодом остаточно вибрала, що буду працювати в районі.

Нині відверто Вам скажу, що обожнюю свою роботу. Для мене вона надзвичайно цікава.

– Наталіє Iванівно, побутує думка, що працівник архіву повинен, насамперед, бути людиною дуже пунктуальною, скрупульозною, наполегливою, уважною. Це дійсно найголовніше в цій справі?

– Можливо, в суспільстві і склалася думка, що архівна робота дещо нудна, оскільки потрібно весь час сидіти над якимось документами, як-то кажуть, «витирати пилюку з макулатури». Але це не так. Перш за все, моя робота – це робота з людьми. Ті, хто заходить до нас уперше, дуже часто дивується, що в нас настільки велелюдно.

Разом з тим, попри необхідність і вміння працювати з людьми потрібно бути наполегливою, пунктуальною, точною. А ще архівна справа вимагає всеобізнаності. Бути компетентним в усіх галузях. 

Робота архівного працівника складна, напевне, як і кожна інша. Хоча коли у тебе є бажання, любов до неї, то все вийде, все буде класно.

– Особливо класно, коли робота та, про яку ти мрієш, яка тобі подобається.

– Дякувати Богові та долі, я із задоволенням, із любов’ю ходжу на роботу. Зізнаюся, впродовж 28 років, які працюю в архівній сфері, в мене не було жодного дня, коли б я сказала: «Ой, як мені набридла ця робота!». Хоча й нині планую, що із державної служби піду, але переконана, що ще неодмінно себе реалізую. Маю багато енергії та планів. Останніми поки що не буду ділитися, адже не даремно кажуть: «Коли хочеш розсмішити Бога, поділися своїми планами». Лише зазначу, що зможу більше часу та уваги приділити дітям, онукам.

– Скрупульозність і виваженість присутні і в сімейному хронометражі? Тут Ви теж вирішуєте, куди, що і на яку поличку поставити?

– У нас дещо східний тип сім’ї – підпорядковуюся своєму чоловікові. Чоловік у мене голова, а я, як мудра та хитра жінка, – шия. (Сміється). В сім’ї на перший план виходять інші риси – лагідність, безконфліктність. Те ж саме стосується спілкування з дітьми та онуками. З одного боку, намагаєшся бути вимогливою, строгою, а з іншого – такою, як вони. Йти з ними в ногу.

– Ваша сім’я складається з чоловіка, двох онуків…

– А ще є, так би мовити, середня ланка – дві доньки. Молодша – Тетяна – цього року із золотою медаллю закінчила ліцей і взяла досить високу планку – вступити до університету ім.Шевченка на юридичний факультет. Старша дочка – Анастасія – ви-кладач англійської мови в університеті. Нещодавно захистилася. Як і я, дуже обожнює свою роботу. Разом із чоловіком виховують двох синів.

– Знаю, що Ви, крім усьо-го, – дуже товариська людина. Маєте багато друзів, добрих знайомих і майже не маєте ворогів.

– Справді, в нас із чоловіком дуже велике коло друзів. Напевне, це можна пояснити нашими характерами. Ми завжди йдемо на започаткування приятельських стосунків і ніколи не прагнемо з кимось конфліктувати. В мене є подруги, з якими я товаришую впродовж 30 і більше років. Це Станіслава ПАПЕВСЬКА, Наталія ВАКУЛЯК, Світлана НОВIКОВА та Валентина ПЕЧЕНОГА. Зрештою, наші стосунки настільки переплелися, що нині і не знаєш, чи ми – просто друзі, чи вже родина. 

– Ви назвали декілька по-друг, але як же це можна співставити із твердженням, що жіночої дружби не буває?

– Навколо цього питання можна довго дискутувати. Нас Бог милував. Тому ствердно кажу: жіноча дружба існує. Ми це доводимо власним прикладом.

– Попри любов до подорожей, що ще є Вашим поглиначем вільного часу?

– Дуже люблю читати. Не можу заснути, якщо хоч декілька сторінок не прочитаю перед сном. Ми живемо в приватному будинку, тому маю можливість вирощувати квіти. Особливо подобаються троянди. Ці квіти не тільки гарні, вишукані, але й практичні.

– Троянди хоч і красиві, але й мають шипи. Iнколи можуть добряче вколоти.

– Буду нескромною, але останнє не про мене. Вмію пробачати та поступатися навіть тоді, коли це мені принесе незручність. Завжди шукаю компроміс. 

За той час, що працюю в адміністрації, змінилося сім голів. Стільки ж  керівників обласного управління, якому ми теж підпорядковуємося. I при цьо-

му – жодного конфлікту чи непорозуміння.

Завжди намагалася так вибудовувати свої стосунки, аби не сваритися, аби когось, часом, не образити. 

– Наталіє Iванівно, але для цього потрібно мати неабиякий запас доброти. Де ж Ви її черпаєте, оскільки в нас таких джерел настільки мало?!

– Гадаю, що це від батьків. Усе, що у нас є добре, – від батьків. Колись один педагог на моє зауваження, що я би хотіла у своєї доньки змінити те чи інше, відповіла: «Мати і батько дали те, чого вже ніяк не зміниш. Можна поправити, вдосконалити, але аж ніяк не змінити».