ВІДПОВIДАЛЬНIСТЬ І НАПОЛЕГЛИВІСТЬ

Якби в неї була можливість прожити життя по-новому, вона б усе одно вибрала свою професію та життєвий шлях. Бути економістом мріяла з дитинства, її візиткою є відповідальність і наполегливість. 5 липня свій ювілей святкуватиме заступник начальника управління агропромислового розвитку Леоніда ПРЕДИТКЕВИЧ.

– Леонідо Василівно, розкажіть, будь ласка, про себе!

– Народилася в селі Слобідка-Рахнівська Дунаєвецького району. Після закінчення десятирічки в Макові 1972 року вступила на економічний факультет сільгоспінституту. Щоправда, перший рік не пройшла за конкурсом. Мені пропонували стати студенткою іншого факультету, але я мріяла про фах саме економіста. Це було моїм внутрішнім покликанням і прагненням.

– Але ж економіст – це людина цифр. Дуже «суха» професія.

– Ні. Це не так. Економіст у більшості працює з людьми. I тут приємно, коли ти бачиш результат. Від грамотної роботи економіста залежить робота усього підприємства. Нині це прийнято називати менеджментом. 

– Після того, як закінчили економічний факультет, одразу пішли працювали в сільгоспуправління?

– В інституті навчалася за цільовим направленням від маківського колгоспу. Туди після навчання і повернулася на роботу. Саме там познайомилася з чоловіком, який згодом почав працювати в Кам’янці-Подільському. Тому робота в управлінні, по су-ті, – його заслуга. Він інтенсивно почав шукати роботу в Кам’янці, аби ми жили та працювали разом. Так, 1981 року я перейшла працювати в управління сільського господарства району. Спочатку – рядовим економістом, згодом мене перевели на посаду старшого юрисконсульта. Да-лі – робота старшим економістом, начальником відділу, а 1994 року я стала заступником начальника управління.

– Леонідо Василівно, Ви закінчували економічний факультет у період, коли була планова економіка, нині ж ми маємо економіку, яка повинна нагадувати ринкову. Така переорієнтація відбувалася складно?

– Не можна сказати, що все відбувалося різко, радикально та одночасно. Візьмемо те ж сільське господарство… Ми тут мали колективний, сімейний, бригадний підряди. Колективна форма господарювання, кооперативна, згодом фермерська та приватна. Тобто перехід відбувався поступово. Iнша річ, що цей процес мав значні перекоси, деяку неврегульованість, що відображалася на загальному фоні.

Зрештою, перехід до чогось нового майже завжди відбувається складно, адже перехід від планової економіки до ринкової вимагав переосмислення всього процесу, всього життя багатьох людей. Не одного покоління. Це, звичайно, складно.

Якщо поглянути навіть на сам процес реформування колгоспів, то через своєрідну боязнь по-збутися колективної форми власності більшість із них реформувалися в кооперативи, а вже згодом було створено приватні підприємства, товариства тощо.

– Раніше управління агропромислового розвитку вважалося одним із найпотужніших, найбільш значимих в ієрархії районної влади. В 90-ті та 2000-ні на управління було покладено непросту функцію – реформування агросектору. Все це створювало високу відповідальність, складність, великий об’єм роботи. Як жінці, Вам це не було складно?

– I справді, було важко. На лікарняні з дітьми в мене ходив чоловік. Робота була до ночі, робота була вдома… Можу сказати, що сім’я від моєї роботи значно потерпала. Коли ж оглянутися назад, зваживши усю цю складність, відповідальність, то іншої роботи нині собі і не побажала би.

– А як Вам працювалося з такими авторитетами, світилами сільського господарства району, як КРОТІК, ТИМЧУК, ВОЛЬСЬКИЙ, САВЧУК… З їхнього боку не було якогось зверхнього ставлення до Вас? Проявів чоловічої дискримінації?

– Жодних конфліктів не було. Знаходила спільну мову зі всіма. З тим керівником, який дбав про господарства, дбав про те, аби все відбувалося згідно із законодавством і нормативними актами, працювалося легко. Вирішували всі питання, навіть, здавалося, найскладніші. Візьміть період, коли відбувалося розпаювання. В кожному з господарств мені доводилося побувати мінімум 5-6 разів. Там, де керівник з розумінням, з усією відповідальністю поставився до цього процесу, дбав про людей, там цей процес відбувся нормально, без будь-яких складностей і скарг. Де цього не було, ми бачимо, що там нічого і не залишилося. А в результаті постраждали люди.

– Нині багато хто говорить про те, що в управлінні агропромислового розвитку дуже мало дієвих важелів впливу на сільгоспформування. Ви вважаєте, що їх і справді необхідно розширити та збільшити?

– На сьогоднішній день агроуправління виконує консультативно-дорадчі функції. Ви говорите про необхідність їх розширення, а багато хто, навпаки, – про необхідність ліквідації цієї структури. Між цими двома поглядами і потрібно шукати золоту істину. Нині вона певною мірою знайдена.

Коли сьогодні зайдеш до управління, то побачиш, скільки людей туди приходить, звертається по пораду, консультацію. А це свідчить про те, що управління потрібне.

Що ж до надання більших повноважень, то, на моє переконання, цього недоречно робити. Яким чином за сьогоднішньої економічної моделі розвитку держави можна заставити того чи іншого керівника сіяти ту чи іншу культуру, починати жнива в той період, а не в інший? Це неможливо! Це буде неправильно! Агроуправління повинно надавати свій аналіз ринку сільгосппродукції та здійснювати контроль за дотриманням технологій. Чим сьогодні воно і займається.

– Леонідо Василівно, для більшості людей, які Вас знають, Ви асоціюєтеся з одвічним заступником начальника управління агропромислового розвитку. На цій посаді Ви пропрацювали 16 років.

– Коли я працювала із начальником управління ШИМАНСЬКИМ, почула від нього таку фразу: «Я тобі не заздрю. Я знаю, що ти більше за мене працюєш». Це був явний комплімент, адже хто знав ШИМАНСЬКОГО, той знав, як він працював. Він просто горів на роботі.

На заступнику лежить дуже велика відповідальність. Він, як і керівник, несе відповідальність за усі цифри, повинен знати їх на зубок. У моєму випадку не дає спокою ще моє вболівання, хвилювання та велика відповідальність за роботу. От навіть нещодавно возила деякі дані в обласне управління, зайшла туди, а на мене напав якийсь страх. Працівники це помітили і не повірили. Мовляв, як я можу переживати та хвилюватися, маючи за плечима стільки років роботи, сотні нарад, конференцій…

– Відповідальність, переживання за справу допомагають чи, навпаки, заважають?

– Вони дисциплінують. Економіст повинен мати ці риси. Це неодмінна складова цього фаху та успішності людини. Відколи себе пам’ятаю, завжди була такою: навчаючись у школі, в інституті.

– I що ніколи не тікали з пар?

– Уявіть, що ніколи.

– Ви сказали, що сім’я страждала від Вашої роботи. За це вони Вам не докоряли?

– Дійсно, чоловік був змушений ходити на лікарняні з дітьми. У мене часу не було. В нас дві доньки. Так – от молодшу доньку я забрала до себе, коли їй було 15 років. Увесь цей час вона жила в моєї матері, а ми до них приїжджали в гості. В неї навіть є вірші про те, з якою радістю вона мене зустрічала та з яким сумом проводжала.

Докорів як таких не було. Проте власне сумління говорить, що я багато чого дітям не додала.

– Плануєте відпрацювати?

– (Сміється). Після виходу на пенсію і справді намагатимуся більше уваги приділити дітям. Нині майже щодня їжджу до матері, в село, де народилася. Думаю, що, окрім допомоги дітям, моє життя пройде саме там. Тут знаходиш відраду та спокій.