«ЛIТА МОЇ БАГАТI НА ВРОЖАЙ…»

Цю жінку, переконані, знає багато кам’янчан. Режисер-постановник, сценарист і незмінна ведуча багатьох міських та обласних свят, літературно-музичних композицій, конкурсів, фестивалів, поетеса, частину віршів якої покладено на музику міськими композиторами, і просто чарівна жінка з харизмою. Це Ніна ЛАТЮК, завідувач денного відділення режисури, кінофотовідеосправи, образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва та бібліотечної справи коледжу культури та мистецтв.

Поважний ювілей, який святкуватиме завтра Ніна Iванівна, важко пов’язати з цією енергійною, темперамент-ною та по-юному стрункою жінкою. Можливо, складись життя інакше, сьогодні ми милувалися б Ніною ЛАТЮК на сцені театру чи на кіноекрані, адже її акторський дар – перше, що кидається в очі при знайомстві з нею. Та багато років тому, коли перед юною Ніною розстелялися всі шляхи в доросле життя, у двобої між покликанням і коханням перемогло останнє. Тому сьогодні з-поміж багатьох ролей Ніни Iванівни найкращою, мабуть, є роль матері двох чарівних, розумних та успішних доньок. Втім і покликанню наша героїня теж не зрадила.

АКТРИСА

Народилася Ніна ЛАТЮК 4 вересня 1950 р. в маленькому, але мальовничому селі Козиряни, що на Буковині, в родині колгоспників. Батько, Iван ГЕРАСИМЧУК, хоча й не отримав шкільної освіти, проте дуже любив читати. Сільська бібліотека ГЕРАСИМЧУКIВ була досить великою, батько був активним читачем і маленькій Ніні часто відводилася головна роль у традиційних сімейних «голосних читаннях». Батько просив доньку читати вголос, найчастіше твори про Велику Вітчизняну війну та партизанський рух. Батькову пристрасть до книжок успадкувала менша сестричка Ніни Iванівни. Мати ж, Ганна Петрівна, дуже любила співати. Це її захоплення розділяла і середня донька. 

А Ніна, яку батько мріяв бачити педагогом, марила театром.

Вона слухала всі радіопередачі із записами вистав, не пропускала жодної вистави, яку привозив у село чернівецький театр, а найбільше її зворушила «Вовчиця» за повістю Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ. Особливо вразила переконлива гра актриси, яка виконувала роль Зої ЖМУТ. Тому, закінчивши козирянську восьмирічку, дівчина, не вагаючись, подала документи до Чернівецького культосвітнього училища на спеціальність «Театральне мистецтво».

Конкурс на цю спеціальність був 12 чоловік на місце, та викладачі, певно, розгледіли у простій сільській дівчині акторську жилку, тож незабаром Ніна вже навчалася у цьому закладі, майже з перших курсів граючи на сцені Чернівецького театру. Талановитих студентів училища запрошували спочатку в масовки, потім давали невеликі другорядні ролі. З театром Ніна гастролювала й селами, де такі ще нещодавно юні дівчатка, як вона, замріяно стежили за її грою із залів сільських клубів.

Заміжжя, сім’я і діти не входили у плани юної актриси, та хіба ж доля завжди складається відповідно до наших планів?

– На останньому курсі училища я вийшла заміж за однокурсника. Микола був дуже талановитий. Як режисеру, йому не було рівних, він міг уперше читати п’єсу з листа і вже бачити, як її поставити, – розповідає Ніна Iванівна. – Згодом, коли Микола працював режисером народного театру при Кам’янець-Подільському будинку культури, він поставив виставу Леоніда ЛЕОНОВА «Нашествие», яка була визнана найкращою на II Всесоюзному фестивалі народної творчості. Я грала у ній роль Ольги – доньки головного героя. Колектив нагородили правом грати на московській сцені. Та до Москви ми не потрапили. У виставі було задіяно аж 53 учасники (у ній було багато масових сцен), а ще окремий вагон був потрібен для декорацій, тож Будинку культури не вистачило коштів, щоб нас відправити.

СОКИРЯНИ

– Після закінчення училища нас направили на роботу до районного Будинку культури в Сокиряни: Миколу – режисером народного театру, а мене – ким доведеться. Пам’ятаю, як начальник Чернівецького управління культури Олександр КОРОЛЮК втішав мене: «Якщо Ваш чоловік захоче, щоб Ви працювали, він Вам роботу знайде – будете няньчити дітей».

У Сокирянах Микола поставив «Короля Ліра» ШЕКСПIРА та «Гірську баладу» Любомира ДМИТЕРКА. В першій п’єсі я ще грала, а в другій – уже ні, бо була вагітна.

Та у Сокирянах ЛАТЮКИ довго не протрималися. Їхні таланти потребували ширшого простору для реалізації, вищого польоту. Тож коли товариш Миколи Павловича Василь СКУЛЯК, який працював художнім керівником у Кам’янець-Подільському будинку культури, покликав його до Кам’янця, той довго не вагався.

– Миколі Кам’янець дуже сподобався, а мене це місто заворожило ще в дитинстві: в шостому чи сьомому класі нас возили сюди на екскурсію, і з того часу я марила Кам’янцем. У Сокирянах нас нічого не тримало: квартири нам не дали, і ми з маленькою донечкою Зорянкою (прогноз КОРОЛЮКА справдився) жили у винайнятих квартирах. Тому, коли Василь повідомив, що для чоловіка є робота в Кам’янці, ми з радістю переїхали. Микола отримав місце завідувача кабінету марксизму-ленінізму в педінституті, бо на той час уже закінчив інститут культури. Я ж продовжувати навчання у галузі культури не збиралася, тому що сімейне життя, дитина, відсутність роботи та квартири мене пригнічували. Думала, закінчу педінститут і стану вчителькою, як хотів тато…

КАМ’ЯНЕЦЬ

У Кам’янці-Подільському Ніна ЛАТЮК влаштувалася на завод «Електроприлад» ученицею монтажниці радіоапаратури. За три роки отримала третій розряд і мала непогану на той час зарплату. Але той живчик, який сидів у жінці, не дозволяв їй вести спокійного та розміреного життя. Ніна Iванівна і на заводі знайшла застосування своїм артистичним здібностям, беручи участь у художній самодіяльності.

…Йшов 1976 рік. Молоду жінку помітили на огляді міської самодіяльності, де її 1-й цех отримав перше місце. Завідуюча міським відділом культури Валентина ГРИШУНОВА запропонувала Ніні Iванівні місце художнього керівника міського Будинку культури, яке на той час було вільним. Довго не роздумуючи, жінка погодилася, тим більше, що їй із сім’єю виділили невеличку квартирку при Будинку культури (тепер у ній – костюмерний цех). Тоді ж Ніна Iванівна вступила на заочне відділення інституту культури на режисерський факультет.

У Будинку культури Ніна ЛАТЮК працювала і художнім керівником, і директором, і режисером, а також вела активне громадське життя: була членом бюро міськкому та обкому партії. 1981 р. їй запропонували очолити міський комітет профспілок працівників культури.

– У моєму підпорядкуванні було 28 організацій, у тому числі й ті, які до культури не мали відношення: автошкола ДТСААФ, стадіон тощо. За 9 років, які я провела на цій роботі, практично не мала відпусток, зар-плата була невелика, хоч обов’язків було дуже багато. А на той момент мій чоловік помер, і я сама виховувала двох дітей.

Мене така ситуація не задовольняла. Тож я скористалася пропозицією директора Анатолія ОБЕЛЬЧАКА перейти працювати в училище культури, в якому вже й до того мала якусь кількість годин. Та мене не хотіли відпускати. Голова обласного комітету профспілок працівників культури Микола ЛЕБЄДЄВ, якому зателефонував Анатолій ОБЕЛЬЧАК, став, як-то кажуть, у позу: «Ми її стільки вчили, а тепер доведеться когось іншого вчити. Ні, не відпущу!». Та потім ЛЕБЄДЄВ пішов з посади і я, скориставшись цим, повністю перейшла в училище культури, де працювала головою предметно-циклової комісії клубних дисциплін.

В училищі мене прийняли з розумінням, гідно оцінили. Я дуже люблю свій колектив і почуваюся тут, як у своїй родині. Ми разом пережили багато гарного та подолали чимало труднощів. Мені приємно працювати з Русланом НЕЛЮБОВИМ, знаю його дуже давно: коли я ще працювала в міській раді профспілок, Руслан Миколайович очолював студентський профком училища.

ЛЮДИ

– Мені в житті щастило на гарних людей, у яких я багато чого навчилася, адже одна справа – теоретичні знання, які тобі дали в навчальному закладі, і зовсім інша – практика. У директора Будинку культури Анатолія КУГАЯ, чудового організатора, я навчилася планувати роботу на кожен день. У нього на робочому столі завжди лежав розграфлений аркуш, куди він записував усі свої справи, тому ніколи нічого не забував. А ще він навчив мене розмовляти з директорами та високопосадовцями. Iнколи мені, художньому керівнику БК, потрібно було зателефонувати комусь, попросити якоїсь допомоги для колективу. Та я боялася. А директор вчив: «Ти не бійся. Вони такі ж люди, як і ти. Розмовляй з ними на рівних, але не забувай казати «Добрий день!».

Мій чоловік навчив мене працювати з кожною особистістю окремо. Його ж актори всі десь працювали: на фабриках, заводах… А він казав: «Ви не можете, Ларисо Сергіївно, прийти на репетицію театру на 19.00? А коли можете? Прийдіть». Вона прибіжить на обідню перерву, вони роль порепетирують, текст вивчать, і вже на наступній репетиції Лариса Сергіївна знає, як їй вийти, де стати. Оце і є індивідуальна форма роботи. Таких відданих театру людей, як Микола ЛАТЮК, на жаль, уже немає.

ТЕАТР

– Мені прикро, що в місті досі немає театру. А я так тужу за ним! Щороку їжджу на одну-дві вистави до чернівецького театру. Хоч вистави уже не ті, що були колись. Тепер уже немає ні такої гри, ні такої драматургії. Театр загубив живу душу літератури та драматургії в тому числі.

…Якось Олександра ПАВЛЮК, заступник директора коледжу культури та мистецтв, яка опікується музеєм нашого на-вчального закладу, попросила мене написати дещо про себе, згадати, скільки я зіграла вистав, у скількох концертах брала участь, які ролі виконувала. А я й не змогла пригадати. Їх було сотні. Ролі найбільше любила характерні.

ДIТИ

Найбільшою радістю в житті Ніни ЛАТЮК є її дві донечки. Старша, Зоряна, закінчила факультет позакласного виховання молоді в інституті культури та факультет соціології та психології в Черкаському педуніверситеті. Працює психологом у Черкаському реабілітаційному центрі «Надія». Молодша, Мирослава, – директор міжнародної української школи в Iспанії, художній керівник дитячих танцювальних колективів. Обидві доньки гарно малюють, пишуть вірші. Та хіба ж могло бути інакше у сім’ї таких творчих людей, як Микола і Ніна ЛАТЮКИ?

Вирішив не порушувати сімейних традицій і старший онук Ніни Iванівни Олександр. Юнак навчається в коледжі культури і мистецтв на факультеті кінофотовідеосправи. Молодшенький – трирічний Даніель БЕРНАБЕ-ЛАТЮК – тепер гостює з мамою в бабусі. За словами Ніни Iванівни, це дуже жвава дитина. Не дивно, адже у ньому тече іспанська кров.

– Я взагалі люблю жвавих дітей. I в коледжі люблю учнів, яким ради не можеш дати. Цього року я випустила курс кінофотовідеосправи. У мене було 8 хлопців, і семеро з них – такі зірвиголови. Всі в коледжі дивувалися, як я з ними справляюся. А під кінець навчання мої хлопці стали такими гарними випускниками! Так приємно усвідомлювати, що праця твоя не пропала даремно. На врученні дипломів я розплакалася, а мої хлопці стали переді мною на коліна та подарували величний букет квітів. Більшої нагороди для мене просто не треба!

IСПАНIЯ

…Нещодавно Ніна Iванівна побувала в Iспанії, в гостях у молодшої доньки. Відвідала фестиваль української творчості, на якому виступали вихованці Мирослави.

– Мене вразило, як в Iспанії діаспора шанує все українське, береже батьківські традиції. Мами діток, які брали участь у фестивалі, самі зшили їм українські національні костюми, вишили їх бісером. Я сиділа в залі і не могла стримати сліз. Я відчувала їхній біль за Україною. Чому на відстані любов до Батьківщини є такою сильною? А ми тут не шануємо України.

На фестивалі були представники журналу діаспори «Українське коріння», який видається в Мадриді. Вони попросили Ніну ЛАТЮК написати до журналу невелику замітку про свої враження від Iспанії. Та в замітку враження Ніни Iванівни не вклалися, тож вона написала велику статтю «На відстані сльози».

ПОЕЗIЯ

Якою б життєрадісною оптимісткою не була Ніна ЛАТЮК, але і їй часом буває складно з посмішкою долати життєві труднощі. У такі моменти на допомогу приходить поезія: думки самі оформлюються в римовані рядки. Поезія жила в Ніні Iванівні давно. Писала про рідне село, природу, кохання, театр… Особливо часто натхнення відвідувало під час навчання в училищі. Тоді було написано багато гарних віршів, які юна Ніна акуратно заносила у товстий зошит.

Якось однокурсник, який теж писав вірші та вже активно друкувався, запитав дівчину: «Ніно, ну що ти пишеш все для себе? Йди до якоїсь редакції, нехай тебе надрукують!». А потім сам завів її до редакції «Молодого буковинця».

– Там, у кабінеті, серед інших журналістів сидів дідок в окулярах. Він виглядав найсолідніше, тож я і звернулася до нього. Дідок сказав залишити зошит і прийти за два тижні, може, щось і надрукують. Та більше я свого зошита не бачила – загубився у редакційних кабінетах. Мені тоді так прикро стало, що я перестала писати. Буває крутяться в голові якісь рядки, а я жену їх від себе. Але ж бажання писати – це як хвороба, яка просто так не покидає, воно жило в мені постійно. I згодом поступово я знову почала писати: то якийсь сценарій потрібно було написати, то вечір провести…

2002 р. за сприяння колишнього директора училища культури Євгенії СТАНIШЕВСЬКОЇ було надруковано першу збірочку поезій Ніни ЛАТЮК «Я злітаю на крилах поезії в небо». До неї увійшли вірші про сенс життя, невпинний плин років, дитинство, рідний край, кохання, про долю тих, хто пов’язав своє життя з мистецтвом. На сьогодні вже назбиралося віршів на ще одну збірочку.

Ми із задоволенням друкуємо одну з поезій Ніни Iванівни.

Літа мої, омріяні літа,

Зорею заховалися в житах,

Вам перевесло райдуга сплела,

На скроні паморозь лягла.

Літа мої – щоденна суєта,

Така бурхлива, як гірська ріка.

Назад вона не має вороття –

Моєї долі течія.

Літа мої багаті на врожай:

На вірних друзів, щедрий коровай,

На щиру пісню, щастя, на добро, –

В житті моєму так було.

Не жаль років, що пролетіли,

Не жаль, що скроні побіліли,

А часу жаль, що так біжить,

I нам його не зупинить.