ГОЛОВНЕ – НЕ СТАРІТИ ДУШЕЮ!

Сьогодні, 17 вересня, сторіччя святкує дивовижний чоловік і цікавий співрозмовник – Почесний громадянин міста Iлля ЧЕБОТАРЬОВ, нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоної Зірки, орденом «За мужність», а також медалями «За Перемогу» та «За відвагу». То як воно, розміняти сотку? Про це, а також про багато іншого – у нашому інтерв’ю із Iллею Олексійовичем напередодні його ювілею. 

– Народився я 1910 року в місті Царицин (згодом Сталінград, а нині Волгоград) у сім’ї Олексія та Маври ЧЕБОТАРЬОВИХ, – розповідає Iлля Олексійович. – Батька не пам’ятаю, бо коли мені ще не було й місяця, його збив потяг. 

Отак на руках Маври Iванівни залишилося три доньки та двоє синів. Але серед них лише наймолодший Iллюша вирізнявся особливою кмітливістю. В шість років він попросився до школи. 

– Пам’ятаю, як 1 вересня мама зібрала мені до школи обід – шматок чорного хліба та помідор, – розповідає ювіляр. – На перший урок до нас зайшов піп, подивився на всіх суворо, зупинив на мені погляд і наказав вийти на середину класу. «Отче наш» знаєш?» – питає. «Ні», – несміливо відповідаю. «А «Богородицю»?! – ще суворіше запитав він. – «Ні», – відповідаю йому. А той як закричить на всю школу: «Та ти такий-сякий! Пішов геть з класу!». Я вилетів кулею. Спочатку розплакався, а потім згадав про свій обід. Вийшов на вулицю та опинився якраз перед відчиненим вікном свого класу, з якого виднілася лисина попа. Дістав помідор, прицілився і як запустив його! 

 …Через два дні мене мама повела до іншої школи. Там, щоб не вивчати попівських уроків, я заявив, що знаю програму першого класу (і це не було брехнею, бо коли мої старші брати та сестри  готували домашні завдання, з ними, граючись, їх готував і я). Вчителі мене перевірили та здивувалися: «Та тебе можна до третього класу відправляти!». Але не відправили. Побоялися, що мене, маленького, будуть ображати старші. Тому я пішов одразу до другого класу. Навчався добре. Завжди був відмінником, навіть незважаючи на те, що доводилося заробляти сім’ї на хліб. 

 Не знаю, від кого це мені дісталося у спадок, але я дуже любив майструвати вироби із дерева: вирізав різні іграшки, пташечки. Вивчивши уроки, до опівночі сидів і працював, а зранку перед школою йшов на ринок продавати. За отримані гроші купував м’ясо, хліб і молоко. Так і виживали. 

Одного разу до мене підійшли двоє чоловіків, представились працівниками фінвідділу і кажуть: «Ти де ці іграшки взяв? Вкрав, мабуть!». «Ні, – кажу, – сам зробив». Вони мені не повірили і повели додому. Почали допитувати маму, а я тим часом фігурки вирізаю. Вони на це подивилися і дали мамі аж п’ять рублів! А потім кажуть: «Ти більше не продавай їх! Малий ще для цього». Підвели мене до якогось ларка і кажуть: «Можеш свої іграшки сюди здавати на п’ять копійок дешевше».  З того часу щоранку приносив фігурки в ларьок, забирав гроші, купував продукти і – в школу. 

А незабаром почалася громадянська війна. Бардак був повний. То білі прискачуть, то червоні. А у нас для всіх одна відповідь: «Ми за вас!» – жити дуже хотілося… Одного разу в нас зупинилися якісь козаки, перерізали всіх наших курей і сказали мамі, щоб їх приготувала. Потрошить мама тих курей і плаче: «Та щоб Вам руки повідсихали за те, що ви нашу птицю повирізали!». «Ти що там бурмочеш?» – запитують. «Та це я радію, що ви при-йшли!» – відповідає мама… 

От у такі роки і довелося зростати і жити. Уже в 30-х, після закінчення педагогічного інституту, мене направили на роботу вчителем математики в середню школу №18. Робота мені подобалась, життя поступово налагоджувалося і ставало, здавалося, більш-менш стабільним. Але це лише здавалося. Одного разу влітку 41-го, після закінчення навчального року, ми з колегами вирішили поїхати порибалити на Волгу. Наступного ранку я встав дуже рано, став збиратися на рибу і тут раптом почув по радіо голос ЛЕВIТАНА: «Сегодня ровно в четыре утра…» Через два дні прийшла повістка з військкомату. Так з третього дня війни і до 8 травня 45-го, коли мене було поранено, я не покидав поля битви. Служив у піхоті. Спочатку був рядовим, потім старшиною, начальником блоку харчування. Тричі був поранений, контужений, через що півроку нічого не чув. Але в госпіталі ніколи надовго не затримувався. 

– Iлле Олексійовичу, Ви були одним із воїнів-визволителів Кам’янця-Подільського. Розкажіть, будь ласка, свої спогади про це.

– Це був березень 44-го. Я брав участь у звільненні Кам’янця від фашистсько-німецьких загарбників у складі 29-ї гвардійської мотострілецької бригади полковника Михайла СМИРНОВА, який помер на моїх очах від поранення осколком під час бомбардування. Але тих шість днів, які ми перебували у Кам’янці-Подільському, запам’яталися не лише цією сумною подією. В цей час я зустрів тут свою майбутню долю – прекрасну дівчину Людмилу IВАЩИШЕНУ. Вона бігла вулицею додому, заливаючись слізьми. Я зупинив її і запитав, що сталося. Люда відповіла, що щойно отримала «похоронку» на чоловіка і не знає, як їй жити далі. Я почав її заспокоювати та пообіцяв: «Якщо залишуся живим, то після війни приїду до тебе!». Після цього ми з нею постійно переписувалися, чекали закінчення війни та нової зустрічі. 

 …Було 8 травня 1945-го. Після жорстоких боїв наші війська зайняли Берлін. Почали оглядати все довкола. А там, у підвалах, все забито тушонками, консервами, горілкою. Ми отримали наказ завантажити все це в машини та піднятися вгору по Ельбі через дамбу. Тільки виїхали туди, а там – фашистські танки. Як почали стріляти по нас! Від наших машин майже нічого не залишилось! А далі – сильний удар у праву руку, гострий біль і темнота…  Дня Перемоги не пам’ятаю, бо вісім діб пролежав у шпиталі без свідомості. Прийшов до тями, дивлюсь – а правої руки в мене  немає.

Підвівся і сиджу на ліжку, не розуміючи, що зі мною і де я. Але тут підходять до мене декілька сусідів по палаті та кажуть: «Пішли з нами! Покажемо тобі щось!» Виводять мене у двір і показують на якийсь пам’ятник. Підходжу ближче і читаю напис: «Здесь покоится тело погибшего смертью храбрых Ильи Олексеевича ЧЕБОТАРЕВА»… 

Коханій вирішив не писати та поїхав одразу до Кам’янця. Підходжу до її дверей, стукаю: «Такого приймеш?» – запитую. А вона розплакалась і відповідає: «Головне, що ти живий. А більше мені нічого не потрібно!». Відтоді ми були завжди нерозлучні та прожили разом 62 роки. Виховали сина Михайла, прекрасних онуків і правнуків. Понад 30 років свого життя віддав 8-й школі, в якій працював учителем фізики та математики. Приємно, що деякі учні досі пам’ятають мене. Заходять у гості, вітають із Днем народження та Днем Перемоги. 

 – Бачу, що майже всі меблі у Вашому будинку ручної роботи. Невже зробили їх однією рукою? 

 – Так. Оцей великий стіл, стільці та диван я зробив сам. А ще декілька років тому однією рукою ремонтував годинники своїм друзям і знайомим. Немає значення, що у мене лише одна рука та 100 років за плечима! Бо головне – це бажання жити, робити щось корисне та не старіти душею! 

Коли ця стаття готувалася до друку, до редакції «ПОДОЛЯНИНА» завітала колишній директор СШ №9 Людмила ПIЛАТОВИЧ, яка присвятила 100-літньому ювілею Iллі ЧЕБОТАРЬОВА свій вірш. На жаль, за браком місця ми не можемо його опублікувати повністю. Наводимо уривки з нього.

Живе Людина в нашім  древнім місті,

Що віддала себе йому сповна!

Живе людина совісті і мислі,

І нами не забудеться вона…

…Скоро минає йому, вірте, аж 100 літ,

Та не змінився майже він зовсім.

Хто бачив, як він меблі виробляє?

Як він годинники сусідам починяє?

I однією це усе рукою!

Людина ця не зна спокою!

Колеги-вчителі його шанують,

Відвідують і ветерани, й учні кожен раз,

Його майстерність і терпець дивують –

Хай буде в його долі все гаразд.

Вам, Iлле Олексійович, здоров’я!

Натхнення і життя на довго літ!

Вклоняймося з повагою й любов’ю

Й несем Вам на сторіччя всі привіт!