П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ПОЛКОВНИК ДАНИЩУК: «МАЮ ЧЕСТЬ!»

Степан ДАНИЩУКВійськовий підрозділ – це сім’я. Маленька, велика, багатодітна. Як і в кожній родині, тут є батько, мати, діти. У кожного з них своя роль. Батько, як голова, командує парадом, мама займається вихованням, діти ж мають інші ролі. 

Але у кожного з них свій характер, свої потреби та проблеми. І з цим усім вони біжать до матері. Ролі мам у війську покладені на заступників командирів військових підрозділів із виховної роботи. Раніше їх називали політруками, згодом – замполітами. 

Таку роль на факультеті військової підготовки К-ПНУ ім.Огієнка виконує Степан ДАНИЩУК.

– Степане Степановичу, Ви збиралися пов’язати своє життя з культосвітньою роботою і раптом стали військовим. Як це розуміти?

– Музику любив з дитинства: закінчив музичну школу, грав на трубі, у культосвітнє теж вступив на відділення духових інструментів. Але після закінчення училища приїхав додому і старші товариші, які навчалися у військових училищах, зокрема мій друг, нині капітан 1-го рангу, Анатолій ПАЛАНІЙЧУК, надихнули мене теж вступити до військового вишу. Я потайки від батьків зібрав документи та за день до того, як ми всі мали їхати на море, повідомив їм, що їду в інший бік. І хоча в родині ніколи військових не було, батьки мене благословили. Отак при конкурсі 6 чоловік на місце Степан ДАНИЩУК став курсантом. Тоді мене вразив той факт, що деякі хлопці вступали втретє. Вперше на стадіоні училища я побачив живого негра, який біг по доріжці зі штангою на плечах. 

– То що, гру на трубі Ви закинули?

– Ні, коли потрібно було, показував клас. Та взагалі, мистецька освіта допомогла мені в подальших курсантських буднях. У нас викладалися, як у царській армії, музичні дисципліни, танці, театральне мистецтво. Я знаю, як із молодого хлопця з допомогою гриму зробити старця чи шрам на обличчі. З нас готували всебічно розвинених людей: офіцер повинен уміти все.

– На той час в училищах навчалися студенти різних національностей. Чи не було конфліктів?

Степан ДАНИЩУК– Ні, у майбутніх замполітів конфлікти – велика рідкість, як і дідівщина. Проте нам було неприємно коли ми, як годиться в ті часи, крім навчання, ще й займалися обслуговуванням території, чергували на кухні, та коли ми, до прикладу, відкидали сніг, вони проходили повз нас і усміхалися. Але за угодою в нашому політичному училищі навчалися представники 27 країн соціалістичної орієнтації – з Північної та Південної Америки, Африки, Азії, Європи. Були тоді також афганці, але ми з ними не любили спілкуватися, бо від них йшов поганий запах і вони по-стійно лізли до нас цілуватися, а ми від них тікали (сміється).

– Чи відчували на собі несправедливість?   

– Так, було. Хоч і вважаю, що виховання має включати всі елементи, в тому числі і працю, але уявіть собі: як у п’ять годин ранку при 20-градусному морозі ми відкидали сніг, а курсанти з інших держав тим часом займалися лише собою.

– Можливо, дійсно, кожен фахівець повинен займатися своєю справою, щоб відшліфовувати фах, а не кидати сніг?

– Може, ми до цього колись і прийдемо. У нас курсанти вже також не доглядають свиней і не миють посуд. Але не вважаю того досвіду, який я здобув під час будь-якої роботи, зайвим. Тому наших військових високо цінують у всьому світі, що вони є універсальними солдатами. Крім того, такий досвід не зайвий і в буденному житті. Я вмію практично все і пишаюся цим. Це допомагало виживати, коли навчався в Києві в академії, а дружина з дітьми потрапила до лікарні. Їх необхідно було нагодувати, за перерву ще збігати у лікарню, щоб віднести власноруч приготовлену їжу.

– Що гуртує сім’ю найбільше?

– Напевне, спільне долання труднощів. Переконався на власному досвіді. Знаю, що таке гуртожитки, переїзди, чужі квартири, як підставити плече один одному. Власну квартиру я отримав нещодавно – у чині полковника, але моя Марина ніколи мене за це не попрікала, бо знала, що виходить заміж за військового.  

– Степане Степановичу, яких принципів у вихованні дотримуєтеся?

– На п’яти принципах базується вся виховна робота не лише в армії, а взагалі в суспільстві. Ще з культосвітнього училища зрозумів, що таке ази пропаганди та ідеології, потім вдосконалював свої знаня в політучилищі.

Перший принцип – морально-психологічний супровід навчально-виховного процесу. Збройні сили України – це барометр нашого суспільства. Те, що робиться у нас, то це в десятки і десятки разів менше, ніж у суспільстві. Це різного роду залежність – 

алкогольна, наркотична, ігрова. Також свою роль відіграла криза. Багато людей не можуть дати ради з кредитами. А хтось посварився в родині… Ось звідси і виникають суїциди, душевні травми, різні ситуації, коли людині потрібна допомога, порада. Тому й доводиться допомагати всім, хто цього потребує.

Другий принцип – профілактика правопорушень. Нам тут легше, адже ми більш закриті та менше спілкуємося з негативом. А якщо щось трапляється, докладаємо максимум зусиль, аби військовий став на правильний шлях. 

Третій і четвертий принципи – інформаційно-пропагандистське забезпечення та культмасова робота. У суспільстві це питання занедбане. Дається взнаки неякісна, шкідлива реклама, але ми обмежуємо для курсантів і солдатів перегляд такого «продукту». Ми пропагуємо людину в погонах, щоб вони не соромилися ходити вулицями у формі, а були взірцем, і молоді хотілося бути схожою на офіцерів. 

Крім того, курсант, офіцер має бути ерудованою людиною. Наші військові володіють українською мовою, отже, поважають державу. Вдома, будь ласка, говоріть будь-якою мовою, а на службі – державною. Для цього ми проводимо масові заходи, вшановуємо ветеранів, учасників війн, загиблих, жінок, іменинників тощо. У свята проводимо проходження військових вулицями міста під звуки оркестру.

Досить відповідальне питання – військово-соціальна робота. Всі розуміють, що будь-яка людина, сумлінно виконуючи свої обов’язки, повинна бути повною сил, ситою, забезпеченою житлом, мати достойну платню. Інакше людина починає шукати шляхи вирішення цих питань і відволікається від головного. Тому держава і суспільство повинні ці чинники забезпечити, бо можемо втратити надбання, які зуміли здобути. 

– Який стиль керівництва для армії Ви вважаєте оптимальним?

– Авторитарно-демократичний. Бо є такі питання, коли рішення слід прийняти негайно і ти несеш відповідальність за них. Але є такі ситуації, коли, звісно, за наявності часу, їх можна обговорити, порадитися та знайти правильне вирішення.

Степан ДАНИЩУК

– Для такої великої роботи, яку Ви проводите, потрібні помічники…

– У нас у гарнізоні потужний колектив вихователів. Але, на жаль, військових психологів, політологів і вихователів нині готує лише військовий інститут Національного університету ім.Шевченка. Та, слава Богу, вчимося один в другого та з поставленими завданнями справляємося.

– Ви в Бога вірите?

– Звичайно. Я виховувався на християнській моралі. Свого часу був членом КПРС, бо інакше не могло бути, але заповідям Божим слідував завжди. На території нашого військового факультету цього року відкрили капличку з ініціативи начальника гарнізону полковника Сергія МАЛЬЧЕНКА. Приємно дивитися, коли солдат чи курсант біжить не в курилку, а в каплицю. 

– Напевне, на Вас за день навалюється стільки різного негативу та проблем! Як відпочиваєте?

– Чужих проблем дійсно дуже багато, але ще є різні питання домашнього плану. Ми їх вирішуємо спільно з дружиною. У мене надійний тил – аж три жінки. Мені дуже важливе їхне розуміння моєї роботи. А щодо відпочинку… Тільки з’являється вільний час, одразу вудки в руки і – рибалити. Так можна відпочити, поміркувати, набратися енергії від природи.

– А сто грамів на рибалці Ви собі дозволяєте, щоб зігрітися?

– Ні, спиртне притуплює відчуття страху, а, отже, інстинкт самозбереження. А зимова риболовля вимагає великої уваги. Мені одного разу доводилося рятувати колегу-рибалку. Скажу Вам, складна справа рятувати людину на кризі… Тоді спрацювала військова кмітливість і вміння миттєво приймати рішення, бо більше двох десятків чоловіків заціпеніли і з місця не змогли зрушити.

– Читати любите?

– Читаю все, що потрапить до рук. Багато читаю довідкової, наукової, правової, психологічної літератури, казки, фантастику, навіть «Гаррі Поттера» прочитав, бо потрібно було спілкуватися з дітьми їхньою мовою.

– Знаю, що в крижану воду Ви теж пірнаєте…

– Так, уже декілька років поспіль на Водохреща ми з отцем Тарасієм о шостій ранку обходимо всі водойми на полігоні, він їх освячує, а потім уже компаніями сходяться для ритуалу військові. Цього дня навіть кам’янчани приходять на наші ставки купатися.    

– Ви – суворий батько?

– Так, суворий, але добрий. Дітей ми виховували вдвох з дружиною, до бабусі та дідуся вони лише на канікули їздять. У вихованні доньок стою на позиції, що думки мами і тата розбігатися не повинні, бо діти відчувають найменші розбіжності, тому можуть це використовувати проти батьків. Також вони гостро відчувають несправедливість. Для мене мої доньки – найкращі у світі. Я бажаю їм щастя.  

– Степане Степановичу, Ви пам’ятаєте, як познайомилися з дружиною?

– 1987 року напередодні першотравневих свят дівчата пришивали нам аксельбанти на уніформу для участі в параді. Мені це зробила дуже гарна дівчина з неймовірно гарною русявою косою. Я був такий вдячний, що навіть за морозивом збігав. Довго я бігав за нею, щоб вона записала мене в друзі, бо вона була непідступною. І вже після канікул ми скучили один за одним, і я рішуче взяв ініціативу до своїх рук. Але, перш ніж одружитися, ми 6 років перевіряли свої почуття: я навчався – вона мене чекала.

– Чого боїться офіцер ДАНИЩУК?

– Зради! Зневажаю підлість і зухвальство.

– Що подобається в людях?

– Відкритість, щирість, цілеспрямованість.

Користуючись нагодою, вітаю всіх, хто пов’язав свою долю зі Збройними силами, зі святом. Бажаю всім здоров’я, довгих років життя, натхнення, здійснення всіх мрій, родинного затишку та віри в майбутнє.

Також вітаю із 45-річчям начальника гарнізону полковника Сергія МАЛЬЧЕНКА, який народився саме у День Збройних сил України. Зичу йому щастя, добра, гарної вдачі, успіхів, процвітання та вірних друзів.


Степан Степанович народився 27 грудня 1967 р. в с.Перерив Івано-Франківської області. 1983 р. закінчив 8 класів середньої школи та вступив до Чернівецького культосвітнього училища. 1986-1990 рр. – навчання у Львівському вищому військово-політичному училищі. 1990 р. отримав призначення заступником командира роти військової частини м.Нойштреліц Західної групи військ. Згодом служив у Ростові-на-Дону, Кам’янець-Подільському центрі підготовки інженерних військ, а в 1997-1999 рр. навчався у військовому гуманітарному інституті Національної академії Міністерства оборони України (м.Київ).

Одружений. Із дружиною виховують двох доньок.