ВЧЕНИЙ, ЛЮДИНА, ПАТРІОТ

8 грудня виповнюється 80 років від дня народження Валентина ЯБЛОНСЬКОГО – доктора біологічних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, члена-кореспондента Української академії наук, дійсного члена Академії наук вищої школи України, народного депутата України 2-го скликання. 

Валентин Андрійович народився 8 грудня 1930 р. в Дубно в сім‘ї священика. Немовля після пологів привезли до с.Вербень, яке розміщене, за теперішнім адміністративним поділом, у крайньому куточку Рівненської області, на межі з Волинню, під знаним усій Україні Берестечком. 

Ім’я Валентина Андрійовича ЯБЛОНСЬКОГО вже багато років відоме далеко за межами нашої країни, воно є символом порядності, патріотизму, вірності своїй справі. В одній особі поєдналися непересічний талант і велика працелюбність, відповідальність і професіоналізм, інтелігентність і неабиякий розум, вражаюча ерудиція та мудрість.

З вересня 1972 р. до листопада 1998 р. Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ працював у Кам’янець-Подільському сільгоспінституті – деканом зооінженерного факультету, а з січня 1975 р. упродовж 20 років – проректором з наукової роботи. Професор ЯБЛОНСЬКИЙ був ініціатором створення факультету ветеринарної медицини. Він гідно представляв вітчизняну науку на міжнародних наукових формулах із питань імунології відтворення. 

Під час роботи у Верховній Раді Валентин Андрійович, як голова підкомісії з науки, займався питаннями реформування вищої школи: він – один з авторів Закону «Про освіту», а також Законів «Про основи державної політики в галузі наукової та науково-технічної діяльності», «Про ветеринарну медицину». Народний депутат зробив значний внесок у збереження та відновлення нашого міста, розвиток Подільського регіону, ПДАТА та інших навчальних закладів Кам’янця-Подільського. Він гідно представляв нашу державу в 1995-1997 рр. у Раді Європи, є співавтором Європейської конвенції з біоетики (про клонування організмів) – «Про охорону прав людини при застосуванні досягнень медицини та біології» .

З 1998 р. Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ – професор Національного аграрного університету, член ВАК України, директор навчально-наукового центру незаразних хвороб тварин НАУ.

Ми пишаємося тим, що доля подарувала нам можливість вчитися в Учителя, спілкуватися з Особистістю, брати приклад з Науковця, Патріота і Людини – Валентина ЯБЛОНСЬКОГО. Хто б не спілкувався з Валентином Андрійовичем, вражений його душевною чистотою, великим духовним багатством, вмінням і бажанням творити добро. Його покликання – служити рідній землі: самовіддано, чесно, до кінця.

Професійна та громадська діяльність Валентина Андрійовича – це шлях надзвичайно патріотичної людини, котра істинно любить Україну: «… я щасливий тим, що хоч маленьку дещицю зробив для свого народу, його освіти, науки, що вніс свою кровинку в утвердження української державності…» В цих словах  сутність, характер і покликання ювіляра. 

Валентин Андрійович – надзвичайно скромна людина – найвищою нагородою для себе вважає не державні відзнаки та премії, а довіру і повагу людей, здобутки своїх учнів, досягнення дітей і внуків. 

Вельмишановний Валентине Андрійовичу!

Від усього серця вітаємо Вас, наш дорогий Учителю та Наставнику, з 80-річчям!

Ваш життєвий шлях – це взірець самовідданого служіння Батьківщині, народу України, ветеринарній науці. Свою мудрість і знання Ви щиро та вміло передаєте студентській молоді, талант дослідника і творця – своїм учням. В Україні та за її межами Вас знають і поважають як видатного вченого, талановитого педагога, авторитетного громадського діяча.

Ми цінуємо Ваш високий професіоналізм, енциклопедичні знання, ерудованість, схиляємо голови перед Вашою мудрістю, порядністю і принциповістю, шляхетністю і душевною чистотою. Благородство Вашого життєвою шляху, Ваша відданість і самопожертва нас духовно збагачує. Ви – наша національна еліта, наша честь, совість і гордість.

Хай завжди світить сонце над безмежною нивою Вашого життя! Здоров’я Вам, подальших успіхів на ниві науки та освіти, родинного затишку. Нехай завжди у Вашій душі буде весна!

Колектив співробітників і студентів факультету ветеринарної медицини ПДАТУ.

З НАДРУКОВАНОГО

2005 р. Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ видав книгу «Сімдесят п’ята зима». У книзі на основі основних етапів свого життя – виробничої, науково-дослідної, педагогічної та громадської діяльності – він висвітлює складний шлях формування громадянина, становлення вченого, політика, якому довелося пережити зміну п’яти політичних укладів, а з ними – і політичних поглядів.

Приведемо один з розділів цієї книги.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

«Підходить сімдесят п’ята зима мого перебування на землі. Яким воно було – Ви знаєте. Як я його прожив – також уже знаєте. І, незважаючи ні на що, я щасливий тим, що хоч маленьку дещицю зробив для свого народу, його освіти, науки, що вніс свою кровинку в утвердження української державності та що вдихнув, нарешті, вільно хоч ковток українського, правда «екологічно занечищеного» повітря.

Я не знаю, що чекає на мене попереду і скільки часу мені ще відведено, а тому вважаю потрібним сказати таке:

1. Людина народжується перш за все для продовження свого роду. І потрібно робити все, щоб цей рід не лише продовжувався, а залишив після себе світлу пам’ять.

2. Кожна людина, як частка свого роду, повинна знати своє коріння та оберігати його честь.

3. Кожна людина і кожна родина є невід’ємною часткою свого народу, тому, працюючи на себе, людина працює і на свій народ.

4. Народ, нація тримається на взаємоповазі та на любові до усього свого: своєї родини, своєї землі, своєї мови, своєї історії, своєї Батьківщини. Наявність свого, любов до свого робить людину багатшою, впевненою в собі, сильною, красивою.

5. Впродовж віків наш народ був позбавлений своєї держави. Нині ми маємо Незалежну Україну та свідомо чи підсвідомо несемо відповідальність за її збереження та майбутнє.

6. Ми такі, якими нас бачать, – чи то гордими громадянами своєї рідної землі, закоханими в її мову, культуру, звичаї, патріотами своєї держави, чи байдужими перехожими, звичайними глядачами у зубожілому політичному театрі.

Історія – терплячий витвір людського розуму. У ній знайдемо все: мирне співіснування далеких по крові людей, любов і зраду, дружбу і ненависть, війну і мир. Усе тут має своє коріння та своє розуміння. Але історію пишуть живі люди для себе, для своїх нащадків, для їх світлого майбутнього. Тож почитаймо свою історію саме під цим кутом зору і підіймімось хоча б на щабель вище пересудів, пліток і неправди. 

Понад п’ятдесят років я віддав праці, і саме вона мене загартувала. Тому  завжди поважав людей праці, якою б вона не була, та не терпів ледарів, базік і нероб.

Людина мусить знайти себе у своїй роботі. Ставши викладачем, я намагався наслідувати своїх учителів. Я люблю аудиторію, де відбувається велике дійство, де думка панує, де народжуються знання. Тут повинна панувати взаємоповага, формуватися культура інтелекту.

Як громадянин України, я не міг стояти осторонь корінних проблем нашого буття, в тому числі проблем вищої школи. Підтримуючи втілення Болонської конвенції, я сприймаю тільки позитивні її аспекти та відкидаю неприйнятне. Українська вища освіта може бути з болонською зачіскою, але в українській вишиванці. Нам справді треба підтримати Болонську угоду, але із застереженнями, що випливають з наших обставин. І успіх цієї справи залежатиме від професійності її вирішення нашим Кабінетом Міністрів.

Не менш важливим напрямком утвердження нашої державності є розвиток науки. Ми маємо науку світового рівня, але, на превеликий жаль, вона бідна, дуже бідна. Мова йде не про зарплату вчених, хоч тут немає чим похвалитися, а про новітнє обладнання, реактиви, літературу, зарубіжні відрядження. Більшість учених нині не можуть навіть повторити тих своїх робіт, які вони виконували 50 років тому, а світ пішов далеко вперед. Не випадково багато талановитої наукової молоді намагаються виїхати на роботу за кордон. А без них наука приречена на вимирання. Потрібні і організаційні зміни в науці, пора, врешті, привести систему наукових ступенів у відповідність із закордонними. У нас є два наукові ступені – кандидата і доктора наук. Перший з них ніяк не вписується у прийняту у світі систему, його пора перейменувати у доктора філософії, зберігши при цьому другий ступінь – доктора наук, і мати два докторські ступені – доктора філософії та доктора наук.

Разом із розпадом СРСР, разом з політичним режимом занепала і його офіційна комуністична ідеологія. Відбулася деідеологізація суспільства. Держава виявилась без офіційної ідеології, виник ідеологічний вакуум, який різні політики намагаються заповнити своєю філософією. В державі так не може бути. Мусить бути чітка стратегія і тактика. 

Не торкаючись інших питань, хочеться просто сказати: шановні друзі, у кожного з нас, у кожній нашій роботі є певна частка державотворення, збереження та утвердження української держави у всій її красі та величі. Не розмінюймося на дрібниці, не руйнуймо Богом даровану нам єдність! У Різдвяні свята над Майданом, Україною справді засяяла Віфлеємська зірка та всі ми відчули це. Її вогник палає нині в серці кожного українця, то ж не згасімо цього вогника холодом своїх долонь!»