П'ятница, 25 Вересня 2020 р.

ІМ’Я ДОРОЖЧЕ ЗА ГРОШІ

Аделінa КУЗЬМЕНКОХто не знає Аделіни КУЗЬМЕНКО – жінки, яка 43 роки тому приїхала до міста, стала справжньою кам’янчанкою та рятівником багатьох людських доль?! 19 грудня разом з колегами Аделіна Йосипівна відзначатиме професійне  свято – День адвокатури.

– Аделіно Йосипівно, чому Ви стали саме адвокатом? 

– Мама бачила в мені лікаря, але я з дитинства мріяла бути адвокатом. Це, напевне, єдиний раз, коли я не послухала мами, наполягла на своєму та вступила до юридичного інституту. В медичному на той час уже вчилася середня сестра Софія, тобто в родині медик був, а старша – Галина – пішла працювати на залізницю. Моя мама Марія Людвігівна – вчителька початкових класів –  свого часу вчила легендарного Валю КОТИКА, а  батько Йосип Адамович був директором Шепетівського водоканалу. Під час звільнення Шепетівки він загинув. Мама залишилася з трьома доньками на руках. Допомагала виховувати нас бабуся. 

Мама виховала нас справжніми людьми з високою свідомістю. У нашій сім’ї не знали слів «не хочу», «не  можу». Матуся нам усе говорила: «Якщо думаєш, що не можеш, ти все одно спробуй. У тебе вийде!». Надалі нам це допомагало в навчанні, роботі, житті. 

Я й досі спокутую свій гріх перед мамусею, що не послухала її. А не послухала, бо в мене було інше покликання. Буває, що діти слухають своїх батьків, а потім знаходять себе в іншому.

Коли я вступала до інституту, був дуже серйозний відбір. Спочатку ми проходили співбесіду через обком партії, де опитували по різних галузях знань. Вступила з першого разу та 1967 року закінчила виш із відзнакою. Направлення отримала в Хмельницьку обласну колегію адвокатів, звідки за розподілом потрапила до Кам’янець-Подільської юридичної консультації. І ось уже 43 роки я не змінюю місця роботи, хоча було багато різних пропозицій. 

Обласні колегії адвокатів діяли до 1993 року. Це були високоосвічені фахівці, раціональна структура, яка гарантувала якість правового захисту. Нині ж в адвокатуру йде, хто забажає. Раніше навіть за анкетні дані їх би і близько не підпустили, а тепер свідоцтво адвоката може отримати будь-хто. Тож рівень захисту сьогодні нижчий.

– Хто Ваші вчителі?

– Моїм керівником тоді була Поліна МЕНДЕЛЕВИЧ; старожили Кам’янця її пам’ятають. За рік стажування вона мене навчила багато чому, за що я їй вдячна. За мою старанність мене достроково прийняли в адвокати.

– Донька теж пішла Вашим шляхом?

– Ні, вона – педагог, разом з родиною мешкає у Нью-Йорку. Проте  моїми стопами пішла онучка Вікторія. Вона навчається на 4-му курсі коледжу міжнародного права по лінії Інтерполу. Віка одружена, подарувала мені правнука Максима.

– Чому донька виїхала до Америки?

– Не за довгим карбованцем. У неї тут був маленький магазинчик і мій офіс, але сталося так, що 1998 року нас обікрали, вийнявши в стіні цеглу. На місці злочину були явні сліди, тому ми заявили в міліцію про крадіжку. А нам на це сказали, що пса немає, щоб узяти слід, порошку для відбитків теж немає. Тоді донька мені сказала: «Мамо, якщо ти працюєш в органах, які не здатні при такій явній та очевидній ситуації щось зробити, я не можу в цій державі залишатися». Вона виїхала навчатися за студентською візою, а через рік забрала туди свою родину.

– Аделіно Йосипівно, Вас якийсь час не було видно в судах. Відпочивали?

– Ні, я зробила невеличку перерву – з 2009 до 2010 року допомагала онучці доглядати дитину. Але з 1 листопада я працюю адвокатом у правничо-фінансовій компанії «Вікторія». 

– Яким справам віддаєте перевагу?

– Більше полюбляю цивільні справи, бо це твій витвір. Звернувся до тебе клієнт – і починаєш вибудовувати лінію захисту, збирати інформацію та, врешті, відстоюєш у суді.

– Є такі справи за які Вам соромно?

– Таких немає. Але є маленький відсоток, які не були виграшними. Коли виступаєш на боці позивача – це 99 відсотків, що їх можна виграти, бо сама збираєш документи та готуєш справу, а коли з боку відповідача, то не відомо, чи він тобі все чесно розповів, чи щось приховує. Буває в процесі засідання випливають такі дані, яких не враховуєш, і тоді доводиться думати, яким чином виправити становище. 

До прикладу, земельний спір. Є двоє, на перший погляд, рівнозначних власників. У одного ділянка біля домоволодіння складає 30 відсотків, у іншого – 70. Один до одного позиваються. Нібито все правильно, слід їх, за законом, розділити навпіл і питання знято. Але в ході ведення справи вияляється, що є певні обставини, які не дозволяють цього зробити. А саме: житло колись було продано, а щоб за нього була менша плата, то продавець дає менше землі та укладає добровільний розподіл, не пропорційно. Коли крок за кроком це розплутуєш, усе стає на своє місце, а ти справу програєш.

– Чи доводилося Вам бути в ролі позивача?

– Доводилося. Навіть не так давно. Тепер чимало пенсіонерів звертаються з адміністративними позовами про визнання неправомірних дій управління Пенсійного фонду, яке не нараховує в належному розмірі допомоги до пенсії дітям війни. І ще один раз була в ролі позивача. Мій чоловік займався бізнесом, і його працівник допустив нестачу. Ми звернулися до суду і позов було задоволено. Але Державна виконавча служба належним чином не виконувала своїх обов’язків, а мій чоловік на той час нездужав, тому його представником була я. Їхню бездіяльність визнали неправомірною, і суд стягнув моральну шкоду.  

– За які справи Ви не візьметеся?

– Якщо я бачу, що справа стовідсотково програшна, я ніколи не візьмуся за неї. Моє ім’я мені дорожче за гроші.

– Що головне у професії адвоката?

– Професіоналізм! Дуже зле, коли адвокат – непрофесіонал і цим шкодить людині… В одного з моїх клієнтів виникла проблема зі спадщиною. Батько написав заповіт на одного з синів, але за законом мають право на успадкування обов’язкової долі, всі прямі непрацездатні спадкоємці. Інший син пропустив 6-місячний термін її набуття через перебування в лікарні. А адвокат через свою безграмотність не знав, що за законом є доля спадщини і в інших спадкоємців, які або за віком, або за станом здоров’я мають право на обов’язкову частку.  Отже, строк пропущено, і тепер нам слід довести, чому це сталося. Тому нині стоїть питання в тому, щоб суд поновив строк для прийняття спадщини.

Не менш важливою є дисципліна. Клієнт повинен знати, чому тебе немає на місці та коли ти будеш, а також вчасно з’являтися на судові засідання.

– Людський фактор діє на хід справ?

– У мене є справа ще з 2006 року. Тоді постраждав хлопчик, а через день від отриманих травм він помер. Десять разів виносилися постанови про відмову в порушенні кримінальної справи проти винуватця і десять разів їх скасовували. Це свідчить про те, що прокуратура на неналежному рівні виконувала свої обов’язки або працювала на чиєсь замовлення. 7 грудня мені довелося апелювати до совісті представника прокуратури, аби він належним чином поставився до справи. Він почув мене.

– Які справи морально важкі?

– Ті, де мова йде про здоров’я людей, про несправедливість, коли є хворі батьки, які потребують стороннього догляду, а хтось його здійснює замість власних дітей, бо тим не хочеться ними займатися, а потім вони пред’являють права на спадщину до тих, хто віддавав немічним душу та серце, аби допомогти. Доводиться з’ясовувати, за яких обставин було складено заповіт чи договір дарування, і тоді пред’являємо позови визнання недійсними такі дії, бо правочин було складено при збігу тяжких обставин чи в результаті обману…

– Що побажаєте колегам?

– У день професійного свята щиро бажаю їм здоров’я, благополуччя, щоб могли вони на високому професійному рівні надавати допомогу людям. А ще вітаю колегу Тамару ОЛІЙНИК, яка народилася в день професійного свята, з ювілеєм. Тамара Володимирівна – професіонал адвокатської справи, котрий уже 20 років віддає себе їй. Це – Фахівець з великої літери. Вона достойна великого звання адвоката. Тож щасти Вам, здоров’я, сил та удачі! 

А ще родинного затишку та любові.