ГЕНЕРАЛ КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ОСВІТИ
Хто в місті не знає ТЮРІНА?! Володимир Петрович 23 роки стоїть біля керма освіти Кам’янця. І не просто стоїть, а вправно кермує нелегким освітянським океаном, долаючи не лише шторми державних перетворень, але й підводне каміння пліток, пересудів і заздрощів. За всі роки праці у цій газузі він завжди говорив лише про роботу, дбав про своїх підлеглих, піклувався про молодь, переймався їхніми проблемами. Він вивів кам’янецьку освіту на нову, високу, орбіту. Щоразу наш співрозмовник відмовлявся давати інтерв’ю, яке б не стосувалося роботи. І тільки сьогодні ми дізнаємося про нього як про сина, батька, чоловіка, просту людину, яка 5 січня відзначить свій шостий десяток літ.
ДЕЩО З БІОГРАФІЧНОГО
Володимир ТЮРІН народився 5 січня 1951 р. в Кам’янці-Подільському. 1968 р. він закінчив середню школу №9 і відразу ж пішов працювати учнем слюсаря автоколони №2232. 1969-го його призвали на службу в армію. Після бердичівської «учебки» потрапив служити в Монголію. Дорогою в ту республіку здійснилося його бажання проїхатися на танку. 1972 р. вступив на фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Після його закінчення 1976 р. отримав направлення в СШ №22 м.Хмельницький, але кохання повернуло нашого героя до рідного міста. Коли побачив вродливу та розумну дівчину Ларису ПАЛАМАРЧУК, серце вразила стріла Амура. 1977 р. пішов працювати в наш харчовий технікум на кафедру електротехніки, а 1979-го – вчителем фізики середньої школи №16. 1983-го став заступником директора з навчально-виховної роботи середньої школи №7. Через рік Володимиру Петровичу запропонували стати директором середньої школи №15, а 1987 р. призначили завідувачем відділу народної освіти Кам’янець-Подільського міськвиконкому. З 2002 р. Володимир Петрович – начальник управління освіти та науки Кам’янець-Подільської міської ради.
Кам’янчани двічі обирали Володимира ТЮРІНА депутатом міської ради.
Він разом з дружиною Ларисою Володимирівною, сімейним лікарем, виховали та дали путівку в життя сину Андрію, який нині працює на державній службі.
…ІЗ ДОСЯГНЕНЬ
Під керівництвом Володимира Петровича у різні роки в управлінні освіти та науки були проведені всеукраїнські наради і семінари за участю трьох міністрів освіти і науки України, начальників обласних управлінь освіти і науки.
За його ініціативи створено єдину локальну комп’ютерну мережу навчальних закладів міста, школи Кам’янця-Подільського першими в області було об’єднано в освітні округи. В місті створено гарні умови для проведення зовнішнього незалежного оцінювання випускників навчальних закладів, впроваджено інклюзивну освіту для дітей з особливими потребами, завершено профілізацію шкіл. З його легкої руки створено школи нового типу, які поєднують у собі різні напрямки та види діяльності.
Він є автором низки статей, методичних рекомендацій, які публікуються на сторінках педагогічних і наукових видань України.
…З УДОСТОЄНЬ
Володимир ТЮРІН неодноразово нагороджувався почесними грамотами виконавчого комітету міської ради, обласного управління освіти і науки, Міністерства освіти і науки України. 2001 р. відзначений почесним званням «Відмінник освіти України», а 2004-го йому присвоєно звання «Заслужений працівник освіти
України». 2008 р. отримав відзнаку міського голови «За заслуги перед громадою», 2010 р. – відзнаку міської ради «Честь і шана». Володимир Петрович є членом колегії обласного управління освіти і науки, членом наглядової ради К-ПНУ та почесним членом-кореспондентом Російської академії педагогічних наук.
ЗНАЙОМТЕСЯ БЛИЖЧЕ
– Я народився в сім’ї службовців, – розповідає наш іменинник. – Батько Петро Олексійович був військовим, мати Марія Деомидівна працювала у дитсадку №7. Маю молодшу сестричку Валю. Вона працює секретарем у НВК №3. Після школи я вступив до Кам’янець-Подільського автодорожнього інституту. Через рік мене призвали до армії. Служив в Улан-Баторі (Монголія), був заступником командира взводу. Саме в армії пізнав ази командування. У грудні 1971-го демобілізувався. Півроку працював на заводі ДРІ ім.Петровського. Потім вступив до нашого педінституту на «фізмат», бо у школі добре знав фізику. Багато моїх друзів закінчили наш педінститут і працювали на заводі «Електроприлад» інженерами. Я також не планував бути вчителем. Думав, що після закінчення вишу піду на завод. Вчився гарно, навіть пропонували залишитися на кафедрі. В лютому 1977 року одружився. Кохана Лариса була найкращою подругою моєї однокласниці. Вона закінчила Чернівецький медінститут і на той час уже працювала в Кам’янці лікарем-терапевтом.
– Що ж Вам сподобалося в Ларисі?
– Спочатку – зовнішність, а потім – риси характеру. Вона така тендітна, ніжна, з такою посмішкою. Як не закохатися?! Через рік 13 грудня у нас народився син. Пам’ятаю, прийшов у пологовий будинок, а мене вітають з Андрієм. Обурююся: «Чому це Андрій?!» А мені у відповідь: «Бо саме сьогодні свято Андрія». От і виріс у нас Андрій. Закінчив Київський інститут міжнародних відносин, Академію Служби безпеки України. Сьогодні він уже підполковник і мешкає в Києві. Минулого року наш син одружився.
– І як часто він навідує своїх батьків?
– Раніше частіше приїздив, а тепер через велику зайнятість частіше буває у Європі, аніж у Кам’янці. Проте телефонує, як мінімум, тричі на тиждень. Коли кудись летить, обов’язково повідомляє, що щасливо приземлився, де поселився. Знає, що ми з матір’ю хвилюємося.
– До батьківських порад підполковник прислухається?
– Завжди. Часто радиться зі мною. Невістка Люда теж, як тільки виникає якесь питання, відразу ж телефонує мені, і ми обговорюємо проблему разом.
…ЗІ СПОГАДІВ
– Коли після одруження залишив роботу в Хмельницькому, досить довго шукав її у Кам’янці. Сподівався, що піду на завод «Електроприлад» інженером-математиком. Два тижні збирав туди документи, різні довідки. А тут йду, а назустріч – однокурсник Віктор ФЕДОРЧУК, який у той час працював у харчовому коледжі. Каже, що в його навчальному закладі є місце лаборанта і викладача фізики. За півгодини оформили на роботу. Попрацював там трохи, і мене призначили заступником директора з господарської частини. Через деякий час зустрічаю ректора педінституту Івана ІВАХА, який говорить, що у школі №16 потрібен вчитель фізики. Я без вагань погодився. Минуло трохи часу, викликає мене директор і каже, що до мене на цю посаду претендувало ще троє вчителів, але ті занадто багато обіцяли. А я нічого не обіцяв. Пам’ятаю свій перший урок у тій школі. Мені дали найневгамовніший 8-Б клас, з яким ніхто не міг впоратися. У ньому вчився теперішній директор фірми «Гермес» Саша ШКВАРСЬКИЙ. Перший урок пройшов нормально. Перед другим підходить учень Саша ЧОРНИЙ, який нині працює в УЖКГ, подає руку і представляється: «Олександр Леонідович». Я у відповідь: «Володимир Петрович». Далі була спроба зірвати урок. Я на них злегка «наїхав», і на третій урок і наступні – тиша. Через декілька місяців на педраді заступник директора запитує мене: «Що ти з ними робиш? Вся школа фізику вчить!». Потім мене призначили класним керівником цього класу. За два роки він став кращим у школі. У різних конкурсах, змаганнях – завжди перше місце. Цей клас запам’ятав назавжди. Досі всі вітаються, спілкуються зі мною. Зрозумів: як зарекомендуєш себе у перші дні у школі, так до тебе ставитимуться і надалі.
Часто доводилось ходиди в інші класи на заміну, всюди була тиша та увага. Вже коли учні мого класу закінчили школу, то розповідали, що перший урок не зірвали, бо придивлялися, другий – побоялися, а на третьому було так цікаво, що аж шкода зривати. Саша ШКВАРСЬКИЙ після школи вступив до Київського університету на факультет фізики. Часто каже, що завдяки мені став фізиком.
– Яке прізвисько дали Вам учні?
– У мене прізвиська не було. Просто кричали: «ТЮРІН йде!» –
і всі, як миші, – по класах.
– А самі в дитячі роки були пустотливі?
– Серед 15 хлопчаків, які мешкали в нашому дворі, я був наймолодшим. Але із навчання наздогнав усіх. Мене у дворі називали Академіком. Хлопці поважали. Якось один хлопчина з іншого двору набив мені синяк під оком. Мовчу, не жаліюся, бо знаю, що мої відімстять так, що мало не здасться.
– Кого зі своїх вчителів згадуєте з особливою любов’ю?
– Класного керівника, вчительку російської мови та літератури Елісу ГОРОДНИЦЬКУ та вчителя фізики Сергія ЛЄДНЬОВА. Школу закінчив з двома четвірками – з математики та російської мови (твори не дуже вдавалися). Але в той час до учнів були такі вимоги, що сьогодні з тодішніми знаннями я б мав не те що золоту, а платинову медаль.
…Микола ДАРМАНСЬКИЙ, завідувач міського відділу освіти, 1983 року запропонував мені посаду заступника директора школи №7. На той час школа ще добудовувалась, але менш ніж за рік її звели. Куратором був перший секретар міськкому партії Олександр ЛЄСОВОЙ. Увечері перевіряє – лінолеум нікудишній. Каже: «Вранці прийду, щоб замінили на якісний». Тоді за ніч усе робили. Пропрацював там рік. І знову ДАРМАНСЬКИЙ кличе, пропонує місце директора школи №15, бо Євгеній БАЦЕНКО вирішив скласти повноваження. В 15-й пропрацював 4 роки. Спочатку було страшно, боявся не втратити авторитету, який школа мала за БАЦЕНКА. Перший рік мого правління Євгеній Миколайович мені дуже допомагав. Він залишився працювати завучем початкових класів. Пам’ятаю, як замінював парти. БАЦЕНКО гордився, що за 20 років зберіг їх. Але я розумів, що за цей період вони вже зносилися. ДАРМАНСЬКИЙ запропонував невикористані гроші. Я телефоную Анатолію ШЕВЧУКУ та запитую, де можна придбати парти. Необхідно було їхати за ними в Коломию. Анатолій Васильович дав транспорт і таким чином вдалося привезти першу партію. У Євгенія Миколайовича сльози на очі наверталися, коли він бачив, як я ті парти викидав. А деякі вчителі ще й олії у вогонь підливали, мовляв, знищує надбане. На педраді БАЦЕНКО піднімається: «Якщо директор так вирі-шив, – значить так і буде».
Для мене було важливо зберегти те, що зробив мій попередник, і показати свій почерк, внести щось своє. За 4 роки відремонтував коридори, ввів у експлуатацію внутрішні туалети, а також впорядкував прийом учнів у фізико-математичний клас. Через рік мого керівництва Алла ПІКУЛЬСЬКА, заступник з навчальної частини, сказала, що думала, ніби ТЮРІН завжди буде слухатися лише БАЦЕНКА, але коли я виніс їй і ще одній вчительці догану, то вона зрозуміла, що в школі з’явився директор.
У травні 1987-го прогулювалися ми з ДАРМАНСЬКИМ у парку. Він мені повідомив, що його переводять до Хмельницького начальником обласного управління, а мою кандидатуру він висунув на своє місце. Після затвердження на рівні обкому партії, я у свої 36 став наймолодшим начальником відділу народної освіти в Україні. І вже 23 роки працюю на цій посаді.
– Як Вам вдавалося знаходити спільну мову з директорами шкіл, які, як правило, були старші за Вас і мали великий досвід?
– Вони мене завжди підтримували та поважали. Може, хтось у душі і не був задоволений мною, але цього не показував. Я ніко-ли не рубав з плеча, намагався
приймати виважені рішення, зберігати кадровий потенціал шкіл.
– Чого не вдалося зробити на цій посаді?
– Не можу сказати. Коли є підтримка та розуміння колективу, то легко працювати. Всі інновації гарно сприймаються, завжди веду конструктивний діалог, прислухаюся до думки колег. Які б колізії в державі за ці роки не відбувалися, в освіті все стабільно. Мені вдалося самому не встрягати в політичні перипетії та втримати від цього директорів шкіл. Що хотіли зробити, те зробили. Ми першими в області відкрили школи нового типу. Так, на базі старого корпусу школи №9 створили ліцей – школу старшокласників.
– На Вашу думку, хто був найкращим міністром освіти за Вашого керівництва?
– Кожен вніс свою лепту в розвиток освіти, тому порівнювати їх не зовсім правильно. Але особливо мені подобалася робота Михайла ФОМЕНКА. Можливо, тому що функції Міністерства тоді були іншими. Його представники мали право робити перевірки. Тепер їх цього права позбавили. Хоча сьогодні чинний міністр Дмитро ТАБАЧНИК також гарно справляється зі своїми обов’язками.
– Що ми втратили, а що набули в освіті за роки незалежності?
– Ми поступово рухаємося до європейського рівня освіти. І це добре. Я мав можливість побувати в Польщі, Румунії, Болгарії. Не сказав би, що наша освіта гірша. Підтримую 12-бальну систему оцінювання, але не 12-річну систему навчання. З радянських часів ми втратили систему єдиних вимог оцінювання та патріотичне виховання, яке, на жаль, нічим не замінили. Тому наші діти почали реалізовувати себе в компаніях наркоманів, малолітніх алкоголіків і тому подібному. Сьогодні кожна школа може реалізовувати різні виховні програми, але має бути єдина система виховання на рівні держави.
Є І СИЛИ, І БАЖАННЯ
– Володимиру Петровичу, як Вам вдається так гарно виглядати?
– Я завжди займався спортом. Маю третій розряд зі спортивної гімнастики. Сьогодні також намагаюся тримати форму, щодня роблю зарядку, качаю прес, піднімаю гантелі.
– Які дарунки під ялинку в дитинстві отримували?
– Конструктори, машинки. Пам’ятаю, як мені подарували самоскид, то я дуже тішився, збирав його, розбирав.
– Ким у дитинстві мріяли стати?
– Як, напевно, більшість хлопчаків мого покоління, – військовим.
– Дослужитися до генерала?
– Аякже!
– Чим для Вас є Новорічні свята?
– Це коли разом збираються найрідніші люди. Обов’язково приїжджає син. А тепер ще й із невісткою. До речі, їй дуже подобається наше місто, хоча сама з курортного Бердянська.
– Які домашні обов’язки покладені на Вас?
– (Сміється). Якщо Ви маєте на увазі приготування їжі, то я цілком довіряю дружині. А щодо виховання сина, то я Ларисі казав, що навчу її, як правильно його виховувати, бо в самого часу ніколи не вистачало. По суті, всі домашні справи впали на її тендітні плечі. Лариса теж могла зробити кар’єру, неодноразово їй пропонували вступати до аспірантури медінституту. Але вона вирішила, що для неї сім’я має бути на першому місці. Отже, у мене надійний тил. Вдома – чистота і порядок, до того ж Лариса вміє створити гарний настрій.
– Володимире Петровичу, як відпочиваєте?
– У вільний час люблю читати. Нещодавно перечитав «Війну і мир» ТОЛСТОГО. Також люблю детективи, цікаві розповіді про шпіонів, розвідників.
– Тобто військовий у душі залишився?
– Куди ж йому подітися?..
– Яких друзів покличете на святкування свого ювілею?
– Обов’язково шкільних, які сьогодні живуть у Росії. Віктора БОДНАРЧУКА, підполковника російської армії, Юрія МУКОБЕНОВА, генерал-майора російської армії. Приїде з Києва професор Геннадій ФЕДОРІВ, директор Департаменту загальної середньої освіти Яків КОРНІЄНКО та академік Валентин МАСЛОВ.
– Чого не терпите в людях?
– Підлості.
– Що син від Вас успадкував?
– Працьовитість. Якось зустрічаю його начальника, цікавлюся, як син. А він з радістю: «Ураган у роботі!». Ще Андрій принциповий і справедливий.
– Чого ще чекаєте від життя?
– Внуків.
– Що побажали б собі та кам’янчанам у Новий рік?
– Землякам – стабільності, впевненості, достойного фінансування, усім здоров’я і собі також.
– Ви досягли віку, коли маєте законне право на відпочинок. Будете його реалізовувати?
– Ще можу та хочу працювати. Для цього в мене є все необхідне: здоров’я, знання, досвід, які хотілося б передати молодому поколінню.