ОПЕРУВАТИ ПІД ДУЛОМ АВТОМАТА
Сучасна молодь знаходиться у постійному пошуку все нових і нових видів розваг, щоби рівень адреналіну в крові аж зашкалював. Один видряпується на вершину гори, інший – летить каменем униз. І все не те, і все не так. А от старшому поколінню не потрібно було нічого придумувати, за них усе робив час.
У реаліті-шоу під назвою «Війна» брали участь декілька поколінь наших земляків. Спочатку – у Великій Вітчизняній, а наприкінці минулого століття – у чужій країні за чуже і таке примарне майбутнє полягли тисячі радянських воїнів. А ті, хто залишився живим, пам’ятають кожен день, прожитий в Афганістані. Як воно – оперувати під дулом автомата і спати зі зброєю під ліжком – пригадує колишній лікар-афганець, а нині завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії МЦ «ОХМАТДИТ» Олег КУШНІРУК:
– В Афганістан я поїхав 1986 року за власним бажанням. Це було закордонне відрядження МОЗ СРСР. Там протягом двох років працював консультантом медичного управління Міністерства державної безпеки Афганістану. Через 4 місяці після мене прилетіла туди і моя дружина Любов Анатоліївна. Вона також лікар. Працювала в одній з місцевих медичних частин. Я відповідав за анестезіологічну службу медичного управління ХАД. Також готував спеціалістів, бо там на той час було дуже мало анестезіологів. Разом з тим працював у шпиталі. Наше управління обслуговувало уряд Афганістану. Особисто був знайомий з президентом, прем’єр-міністром, часто бував у них вдома. У мене практично немає фотографій з війни, бо я не мав права розповідати, де я був, чим займався, також не можна було робити фото на згадку. Всі мої підлеглі – офіцери Служби безпеки Афганістану.
– Олегу Васильовичу, напевно, під грифом «секретно» працювати було нелегко?
– Звичайно, нелегко, але ці два роки – одні з найкращих у моєму житті. І цьому є просте пояснення. Коли працюєш в
екстремальних умовах (у моєму випад-ку – на війні), то майже відразу розпізнаєш людей, і добре знаєш, що від кого чекати. У звичайному житті дехто може кривити душею, щось замовчувати. Я працював тільки з афганцями. Хоча з нашими також зустрічався, і навіть з багатьма товаришував (наприклад, з усіма радянськими журналістами, які висвітлювали події війни), але лікував лише місцевих. До сьогодні пам’ятаю їхню мову фарсі, на якій вільно розмовляв. Мені доводилося лікувати не лише керівників держави та військових армії ХАДу, а й командирів душманів, які співпрацювали з нами. Лікували на закритих віллах, бо їх ніхто не мав бачити. Пам’ятаю, якось оперували одного з керівників чималого угрупування, а навколо шпита-
лю – його бандюги з кулеметами, в операційній – два охоронці з автоматами, дула направлені на нас. Доводилося навіть у тюрмі робити операцію полоненому, який був прикутий до нар тому, що надто небезпечний. Ніколи б не подумав, що людина може проковтнути каміння розміром з мобільний телефон! Швидше за все, душман так хотів загинути, але не судилося.
– А як щодо налагодження дружніх стосунків з місцевими мешканцями?
– Проблем із цим не було. Прості афганці – насправді щирий і добрий народ. Одним з моїх найкращих друзів був головний мула Джелалабада. Ми з ним могли годинами спілкуватися на різні теми. Часто обговорювали війну. Я запитував, як тут ставляться до наших. А він казав, що до хороших людей – добре, а до лайна, – як воно того заслуговує. Місцеві дуже легко таких розпізнавали. Коли ми з дружиною вирішили їхати додому, то афганські лікарі не хотіли нас відпускати, у декого навіть сльози на очі наверталися. Ми допомагали їм у всьому, матеріально підтримували, бо в них був дуже низький рівень життя. Я міг би ще працювати, але жити там було досить небезпечно. А спати з автоматом під ліжком набридло. Коли повернувся додому, то ще довгий час снився Афган…
– Сьогодні підтримуєте стосунки з лікарями-афганцями?
– Протягом певного періоду підтримував. Але коли 1990 року їхній лідер Наджибулла загинув, і наші вивели війська, то там почалася справжня різанина. Було не до дзвінків і переписувань.
– Після Афгану не відчували себе незатребуваним у мирній країні?
– Ні. Я практично відразу ж повернувся на попереднє місце роботи – анестезіологом у міській лікарні. Афган дав мені колосальний досвід у лікуванні комбінованих травм. Саме завдяки цьому надрукував декілька наукових статей у медичних журналах. 1995 року в місті було відкрито міський пологовий будинок. Я прийшов сюди працювати завідувачем відділення анестезіології та інтенсивної терапії. На цій посаді – вже 15 років. Давно маю звання лікаря вищої категорії. Свого часу разом із дружиною були депутатами міської ради одного скликання.
– То політика для Вас – справа геть не нова. Чому погодилися бути довіреною особою Михайла СІМАШКЕВИЧА на виборах міського голови?
– Ми з Михайлом Євстафійовичем дружимо понад 15 років. Ця людина близька мені по духу. Хоча останнім часом він працював у Хмельницькому, ми щотижня зустрічалися. У нього є чудові риси – вміння домовлятися і чесно зізнаватися у тому, чого не знає. Дуже толерантна людина. Коли почалася передвиборна кампанія, наша команда зіткнулася з великою проблемою: Михайло Євстафійо-
вич – абсолютно немедійна людина. Приходимо з ним на зустріч у якийсь колектив, зі мною вітаються, особливо жінки, і запитують, з ким я прийшов. Ми організовували по 13 зустрічей на день, у нього сів голос, потріскалися губи, він схуд. На мою думку, для міста добре, що мій друг став мером, бо з тієї боргової ями, в якій воно знаходиться, СІМАШКЕВИЧ його поступово витягне. А для мене як друга це гірше, бо залишається зовсім мало часу на спілкування. Коли ходили на зустрічі з виборцями, я мав великий зошит, в який записував прохання та побажання людей. Що могли, старалися зробити тоді. А що не могли, робимо тепер. Цей зошит з моїми каракулями тепер у нього в кабінеті. Він іноді телефонує, перепитує, що я написав. З понеділка Михайло Євстафійович призначив мене своїм радником.
– То це минула передвиборна кампанія спонукала Вас балотуватися
в депутати міськради за виборчим
округом №24, вибори на якій пройдуть 16 січня?
– Я не збирався нікуди балотуватися, але одного дня мені подзвонив мер і пояснив, що Сергій БАБІЙ, який був на цьому окрузі депутатом, пішов до нього заступником. Далі каже: «Ти тут працюєш, тут живе твій син із сім’єю. Хто ж, як не ти, має займатися проблемами цього округу?»
– І які перші кроки Ви робитимете, маючи депутатські повноваження?
– Я хотів би підтримати молодь. У селищі Жовтневому, крім забігайлівок, де можна випити і закусити, немає нічого. Думаю, що нам вдасться провести молодіжний фестиваль, долучити наших медиків, щоб він був пов’язаний з боротьбою проти СНІДу, адже наша область і місто зокрема дуже прогресують у поширенні цієї зарази. Також боротимусь усіма силами, щоб наш мікрорайон включили до пілотного проекту з енергозбереження. Займуся капітальним ремонтом доріг і тротуарів, покрівель житлових будинків, озелененням дворів і впорядкуванням дитячих і спортивних майданчиків. Це тільки деякі моменти з моєї передвиборної програми, яку, сподіваюся, здійсню, якщо мешканці мікрорайону мене підтримають.
– Олегу Васильовичу, що цінуєте в людях, а що зневажаєте?
– Ціную порядність, доброту і відповідальність. Зневажаю жорстоких людей. Сам ніколи таким не був, хоча жорстким буваю не раз, без цього в нашій професії не обійдешся. Але я дуже швидко відходжу. Дівчата-медсестри це добре знають. Професія лікаря-анестезіолога досить специфічна. Вона поєднує в собі знання практично всієї фізіології людини. Нас кличуть тоді, коли хворому геть погано. Нашими пацієнтами стають підопічні терапевтичного, інфекційного, неврологічного, кардіологічного та решти відділень. Якщо ти хочеш бути гарним лікарем, то маєш завжди вчитися. Я навчаюся до цього часу. За своє життя бачив багато смертей, бо був на війні.
– Це Вас загартувало?
– Нормальний лікар помирає стільки разів, скільки помирають його пацієнти. Слава Богу, таких випадків за мою практику було мало. І навпаки, відчуваєш щастя, коли рятуєш чиєсь життя. Іноді йдеш на операцію до пацієнтки з важкою патологією, виходиш з операційної та розумієш, що вона в тебе забрала масу енергії. Сів, закурив, увімкнув джаз або блюз… Таке неймовірне відчуття розслабухи…
– Що для Вас означають Новорічні свята?
– Зустріч із рідними, друзями. Приїжджає сестра Іра з Києва. Родиною збираємося у мого 84-річного батька в селищі цукрозаводу і разом проводжаємо старий рік. Обов’язково даруємо один одному подарунки. Ніколи не дозволяю собі вжити забагато спиртного, тому що в будь-який момент можуть викликати на роботу. Іноді в Новорічну ніч чергую.
– Який Новорічний подарунок найбільше запам’ятався?
– Коли мені було 5 років, мама подарувала автомат. У той час на іграшкову зброю був великий дефіцит. Як я тішився!
– Чого чекаєте від Нового року?
– Здоров’я собі та рідним. Сам переніс інсульт у сорок. Декілька років тому дуже важко хворіла моя дружина, я важко це пережив. Потім онучка лежала в моєму відділенні. Взагалі, хочу, щоб люди менше хворіли, щоб більше народжувалося маленьких кам’янчан, щоб ми відчули себе трішки щасливішими, ніж минулого року, і рівень нашого життя покращився.
Олег КУШНІРУК народився 4 лютого 1952 р. в м.Красилів. 1970-
1976 рр. навчався в Одеському медичному інституті ім.М.І.Пирогова. 1976-1980 рр. – лікар-анестезіолог-реаніматолог Білгород-Дністровської міської лікарні (Одеська область), 1980-1995 рр. – лікар-анестезіолог-реаніматолог Кам’янець-Подільської міської лікарні. Березень 1986 р. – лютий
1988 р. – закордонне відрядження від МОЗ СРСР до Афганістану. 1995-
2001 рр. – завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії міського пологового будинку. З травня 2001-го і до сьогодні – завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії МЦ «ОХМАТДИТ».
Дружина Любов Анатоліївна – лікар-фізіотерапевт у міській поліклініці. Син Олег – комерційний директор фірми «Гермес». Разом із дружиною радіють 8-річній онучці Валерії.