СОКІЛ І КРОТІК. ЩО БУЛО ПЕРШИМ?
Як важко відповісти на запитання: «Що було першим – курка чи яйце?». Так само складно відповісти на запитання: «А що було першим – КРОТІК чи Сокіл?».
Можливо, таке порівняння виглядає занадто абстрактним і некоректним, але для багатьох поколінь мешканців як самого Сокола, так і всього району при згадці назви села одразу виникає асоціація із Сергієм КРОТІКОМ. І навпаки. Чому?! На перший погляд, це складно пояснити. Це феномен. Трапляється таке рідко, але нам пощастило це побачити. А з іншого боку, може й нескладно – просто потрібно жити для себе та для всіх.
– Коли я вперше потрапив у Сокіл, мені це село дуже сподобалося, – згадує Сергій КРОТІК. – Нині вже важко пригадати, що вразило найбільше. Напевне, все: від людей до Дністра. Не міг не полюбити Сокола хоча б тому, що тут зустрів свою дружину. За таке не можна не подякувати долі.
Однозначно КРОТІКА як хлібороба не відбулося би, якби не хвороба – запалення легенів. Саме вона завадила юнакові після закінчення Гуківської школи (Чемеровецький район) вступити до військового технікуму.
Дещо зі здивуванням зустрів Сергій Микитович наше запитання: «А Ви вмієте доїти корову?». Хоч ми добре знали, що ще донедавна вони з дружиною мали власне господарство, в тому числі й корову, яку він неодноразово допомагав дружині доїти.
– Щоб зоотехнік та й не вмів доїти!? – із усмішкою та подивом відповів Сергій КРОТІК. – З дитинства привчений до роботи. Дуже любив тварин, тому, напевне, й обрав саме фах зоотехніка. Закінчив Голозубинецький зооветеринарний технікум, а згодом – Кам’янець-Подільський.
Служба в армії не відібрала у Сергія КРОТІКА бажання повернутися назад у Сокіл. Незважаючи на те, що там він пропрацював усього лише декілька місяців, душею прикипів до цього мальовничого придністровського села. Правдами і неправдами юнак змушений був йти на усілякі хитрощі, аби його відпустили із військкомату до вже рідного Сокола.
ЩОБ НЕ БУЛО СОРОМНО
…Головний зоотехнік колгоспу імені ХХIIІ з’їзду КПРС подавав усі надії. Керівництво, яке тут мінялося чи не кожного року, знало, що за тваринницьку галузь можна не хвилюватися. Зрештою, коли 1961 р. відбулися збори, на яких керівник колгоспу «йшов у відставку», постала проблема обрання чергового, як тоді вважалося, голови колгоспу. Один із їздових вигукнув: «Та навіщо нам «привозні»?!. В нас і своїх спеціалістів достатньо. От зоотехнік. Хороший спеціаліст. Людина. Він справиться». Зал зашумів…
Ввечері додому Сергій КРОТІК повертався вже не в ранзі спеціаліста колгоспу, а його керівника.
– Дружина, мати дуже хвилювалися. Все говорили: «Як то має бути?!». Та й у самого хвилювань не менше було. Боявся, що не впораюся, – згадує Сергій Микитович.
Робота його поглинула. Він усе почав робити, аби за нього не було соромно ні родині, ні людям. А найголовніше – перед самим собою. З кожним роком господарство в Соколі розросталося, міцніло. Звідси міцнів і авторитет Сергія КРОТІКА. За цим йшли нагороди, визнання.
– Працювали гарно. Завжди намагався, аби в нас був найкращий результат, найбільша заробітна плата. Одного року нам вдалося добитися рекордних урожаїв цукрового буряку, цим самим перевершити господарство, яке очолював двічі Герой та яке спеціалізувалося на вирощуванні цукристих. Це було щось неймовірне, – продовжує ювіляр.
Та і в роки незалежності господарство в Соколі працювало потужно, незважаючи на всі складнощі «реформування» аграрної галузі.
– Результати праці були не гірші від колишніх, – згадує Сергій КРОТІК. – Був час, коли мені було соромно та незручно. На урочистості з нагоди Дня працівника сільського господарства почали відзначати господарства за найкращими показниками. І ось зачитують: «За урожаєм зерна перше місце – Сокіл, за молоком – Сокіл, за тваринництвом – Сокіл, за м’ясом – Сокіл…
Дехто й справді із деякою оскомою дивився на господарство в Соколі. Мовляв, як так можна, коли навколо все руйнується, падає, а в нього – все навпаки.
ВСЕ ДЛЯ СОКОЛА
Те, що Сергій КРОТІК – господар, які, на жаль, нині є скоріш винятком, аніж правилом, – не секрет. Але заслуга КРОТІКА не була би повною, незважаючи на весь перелік його нагород, орденів, звань, на те, що йому, як нікому іншому, вдалося 43 роки успішно керувати одним і тим же господарством, якби всі свої сили віддавав тільки аграрному бізнесу. В трудовій книжці у нього зазначено єдине місце роботи – Сокіл. Він і справді любить це село. Та й хіба може людина, яка не любить, стільки зробити для нього? Дитячий садок, адмінбудинок, будинок для спеціаліста, середня школа, Будинок культури, пам’ятник, гаражі, майстерня, будинок тваринника, приміщення ветаптеки, пункт штучного запліднення, тік, торговий центр, корівники, телятники, свинарники, прокладено
35 км доріг з асфальтовим покриттям, 32 км водопроводу, введено в дію млин, крупоцех, хлібопекарню… І все це діє, збереглося. Хіба потрібні ще слова?
Незважаючи на те, що Сергій Микитович відійшов від справ, сьогодні його обрали головою кооперативу з газифікації, адже це його давня мрія – провести блакитне паливо в Сокіл.
Я ЙДУ!
Про те, що Сергій КРОТІК хоче відійти від керівництва агропідприємством, заговорили ще понад два роки тому. Як сьогодні стало зрозуміло, ці розмови були не безпідставними. Часу не зупинити…
– Діти, знайомі казали: «Тату, Сергію Микитовичу, та ще попрацюйте!». Але рішення було прийнято. Воно не було важким. Прийняв його без усяких хворобливих станів. Я йду. Йду сам. Мене ж не виганяють. Час підказував – пора. Потрібно вміти слухати час.
Того дня у Будинку культури зібралося понад півтисячі людей. Усі вже знали, що Сергій Микитович скаже: «Я йду!».
– Навів багато аргументів: вік, здоров’я та й час, коли потрібні гроші, аби вміло працювати та добиватися результатів. Люди зрозуміли. Скоро весна, не хотів, щоб на наших полях вили вовки. Це для мене було би найгіршим ударом. Сокіл на це не заслуговує, – очі Сергія Микитовича стали вологі. Це його життя…
…Зізнається, що жодного разу за стільки років «буремного» реформування агрогалузі в нього не виникало спокуси піти шляхом інших.
– Завжди говорив, що настане час нам розходитися, то в нас є що ділити. І будемо ділити справедливо. Ми не маємо права стати на шлях сусідів, у яких все продано. Або ж працював хтось на тракторі – забрав його собі, на машині – загнав на подвір’я, і це вже його.
Коли відбувалася ревізія майна, за наполяганням Сергія Микитовича до ревізійної комісії було включено його опонентів. Один із них, якого Сергій Микитович звільнив з роботи, після звіту зізнався: «Ми повинні вклонитися Сергію Микитовичу в ноги за те, що він усе нам зберіг». За це давньому опоненту дехто почав натякати, мовляв, за скільки його купили?..
– Як вдалося зберегти?! А не варто бідкатися та кивати головою в бік Києва, Хмельницького… Майже все залежить від твого бажання та мети. Там можуть чубитися, битися, кричати та мітингувати, а ми в селі народилися і тут будемо помирати. Ми туди не підемо, як вони не прийдуть сюди. Наше завдання – орати, сіяти, місити багно, вирощувати хліб… Наша доля – в наших руках. Дякуючи довірі людей до мене, ми вижили. Ми справді стали своєрідним острівцем без руйнації та розвалу, – зазначив ювіляр.
Декілька років тому Сергій Микитович познайомився з директором ТОВ СП «Нібулон» Олексієм ВАДАТУРСЬКИМ. Сидячи в одному із кафе міста, Сергій КРОТІК сказав чесно та відверто: «Олексію Опанасовичу, я багато бачив фірм, фірмочок. Знаю добре, як Ви працюєте. Якщо настане час, візьмете Сокіл? Не переживу, якщо побачу, як його розтягнуть і зруйнують. Людей я постараюся вмовити. Ваше підприємство працює нормально, зарплату платить стабільно, немає жодних конвертів. Підприємство працює в законі. А це головне».
В останній день, коли відбувалася передача справ, Сергій Микитович закликав у свій кабінет директора філії «Мрія» ТОВ СП «Нібулон» Андрія КУЧМАРА, поставив на стіл пляшку шампанського і спокійно сказав, як і тоді, понад два роки тому, під час зустрічі з ВАДАТУРСЬКИМ: «Андрію, в тебе великий потенціал. Тобі лише 25 років. Коли я прийшов на цю посаду, мені було 31. Повір, я не буду шукати якихось негараздів, чим зможу – допоможу».
Сергій Микитович не пішов шляхом правонаступництва – передачі важелів правління одному із синів. Принаймні прикладів, навіть і в нашому районі, було достатньо.
– По-перше самі сини не хотіли. Вони мені допомагали, але казали, що це не їхнє, – говорить Сергій Микитович. – У них власні справи. Зрештою, я і сам не хотів. Нині, аби успішно працювати, потрібні великі кошти, інакше… Як би мені було соромно дивитися у вічі людям, якби син прийшов і справи пішли на спад…
ТЕРПИМІСТЬ, ОПТИМІЗМ І ВІРА
Чомусь так сталося, що такі люди у більшості з нас асоціюються зі справжніми скелями. Вони великі, потужні, здається, можуть через будь-яку проблему перейти, не помітивши її. А ще нам здається, що вони, як і справжні скелі, – холодні та непривітні.
…Сергій КРОТІК вийшов із контори, а назустріч – декілька школярів. Йдуть, усміхаються. Підійшовши до нього, кожен по черзі крикнув, немов за це йому повинні поставити 12 балів: «Добрий день, Сергію Микитовичу!». І керівник, який поспішав терміново в місто, десь зник. Натомість з’явився казковий чоловік із сивим волоссям і щирою посмішкою, яка моментально всім передається…
– Хіба може бути щось важливіше за дітей?! Не знаю чому, але відчуваю, що діти до мене тягнуть-ся, – із уст Сергія Микитовича і далі не сходила усмішка. – Взагалі, – як зізнається Сергій КРОТІК, – приємно відчувати, коли вже і не пам’ятаєш людини, а вона тебе перестріває та починає дякувати. Скільком допоміг з роботою, з навчанням – один Господь знає. За це ніколи не вимагав подяки. Як міг – допомагав, а не міг – одразу так і казав. Жодного щоденника чи підрахунків, кому і скільком я допоміг, не вів. Це було б нещиро, не від душі. Та й чи було б це допомогою?
Незважаючи на публічність Сергія КРОТІКА, мало хто може сказати, що він глибоко віруюча людина. Напевне, тому, що ніколи не любив демонструвати своєї віри.
Попри неодноразові «застороги» член комуністичної партії, самостійно відвіз дітей у своє село, а потім – за Збруч, у Скалу-Подільську, де і охрестив їх.
– У Соколі церкви не було. Та паску потрібно було якось посвятити. А найближчий храм був або у Жванці, або в Острівчанах. Спробуй тим стареньким добратися туди. Щороку вночі давав автобус, аби люди мали можливість посвятити паску, – зізнається Сергій Микитович.
Правда, перед цим голова колгоспу щоразу проводив інструктаж із шофером: «Доїдеш до повороту, там і зупинишся. Ближче не під’їжджай, бо стоятимуть із райкому. Побачать – полечу я і ти».
Нині завдяки допомозі Сергія КРОТІКА в Соколі з’явилася церква. Невеличка, але своя.
…Перераховуючи всі можливі риси характеру, Сергій КРОТІК виділив у собі терпимість, оптимізм і віру. Каже, що без них – нікуди. Цьому його навчили батьки. До цього він намагається привчити дітей і внуків.
– Пригадую, як тато з мамою нам говорили: «Прийде час – будете жити добре». Так само кажу своїм дітям. Правда, ми були не такі розумні та обізнані, як сучасні діти, які мене одразу запитують: А коли цей час настане?!».
ПІВВІКУ РАЗОМ
Сидимо на дивані, розмовляємо. Лунає телефонний дзвінок. Сергію Микитовичу телефонує дружина Софія Полікарпівна. Поговоривши з нею, одразу ж починає розказувати нам про онука Сергійка – свого тезка, який на одному з родинних свят почав давати усім присутнім характеристику. Коли ж черга дійшла до дідуся, то з вуст маленького хлопчика пролунали слова: «Я Вам от що скажу. В нашій родині найкращий – дідусь Сергій». Тільки це Сергій Микитович сказав, як у його телефоні почувся голос. Виявилося, що він забув вимкнути телефон і цю розмову почула Софія Полікарпівна.
– Та не хвалю я себе, – почав виправдовуватися зовсім інший Сергій КРОТІК (КРОТІК-чоловік). – Та перед цим я хвалив тебе. Та дай хоча би декілька слів доброго розповісти і про себе, – уже не стримуючи сміху казав у слухавку ювіляр.
Піввіку Сергій Микитович разом із Софією Полікарпівною крокують життям. Чоловік, за плечима в якого – сотні грамот, відзнак, почесних нагород, рекордних урожаїв і здобутків, зізнається, що 99% його життя належать дружині та сім’ї. Все, що було позаду, і все те, що буде попереду, – це і її заслуга.
– Знаю багато сімей, їх стосунки. Тому часто своїм дітям кажу: «Вам не потрібно кудись ходити далеко, шукаючи приклад чи відповідь на запитання про те, як будувати сім’ю, як у ній жити. Беріть приклад з нас із мамою. Любов, яка була тоді до неї, пройшла через усі ці роки, і нині вона зовсім не менша, аніж на початку, – відвертий у своїх зізнаннях Сергій Микитович.
Разом вони не лише жили, а й працювали. Майже разом. Кабінет директора був на другому поверсі контори колгоспу. А от головний бухгалтер сільської ради Софія Полікарпівна працювала на першому.
– Вона дуже добра. Це важливо для сім’ї. Часто бувало, що до неї звертаються, аби вона попросила мене допомогти тій чи іншій людині. То краще відразу погодитися, а то цілу ніч не дасть мені спати: почне переконувати, доводити, що потрібно все ж таки допомогти, – з посмішкою говорить Сергій Микитович.
До речі, познайомилися вони на танцях у Соколі. Сергій КРОТІК тоді був сучасним діджеєм – грав на гармошці. Йому одразу у вічі впала краса Софії.
– Я пішов в армію, вона – на навчання у місто. Жила в тітки. Та хотіла її видати заміж за викладача інституту, але дядько мене дуже сподобав і беріг її для мене. Завжди на подібні жарти кричав: «Ні в якому разі, поки Сергій не приїде, нічого навіть не думайте!».
Нині Сергій Микитович разом з дружиною живуть дорослими синами та онуками.
СПОЧАТКУ ХЛІБОРОБ, А ВЖЕ ПОТІМ…
Якби була можливість створення іменних партій і блоків на зразок тих, які нині заповнили національний політикум, то районна партія під назвою «КРОТІК» мала б усі шанси одноосібно формувати керівництво районної ради. А так… А так Сергія Микитовича залюбки запрошують до себе різні політичні сили. Не секрет – там він слугує своєрідним політичним прапором, рекламним буклетом, більше того – брендом, за яким йдуть «інші». От тільки якби всі ті, хто ховаються за цими сильними плечами, були хоч трішки схожими на нього, хоч дещицю зробили того, що зробив він. А так…
Нині Сергію КРОТІКУ важко порахувати, скільки разів його обирали депутатом районної та обласних рад.
– Свого часу мене щоразу запитували, чому не балотуюся в депутати Верховної Ради, на що одразу давав чітку відповідь: «Я не навчений для цієї роботи. Я – хлібороб!»
Можливо, за останніми словами і ховається вся суть Сергія КРОТІКА.