СЕКРЕТ ДОВГОЛІТТЯ

На 95 років Олени Станіславівни випало чимало випробувань, особливо на першу їхню половину: громадянська війна, Перша світова та Велика Вітчизняна війни, голод 1921-го, Голодомор 1932-1933 рр., адже народилася Олена ВЕРЕТЯНОВА (КВЯТКОВСЬКА) у с.Білоч, що на Тираспольщині 7 січня (за старим стилем 25 грудня) 1915 р. в незаможній родині. Батько Станіслав Петрович працював механіком у млині багатого господаря-єврея, мати Флорентина Костянтинівна виховувала чотирьох дітей.

– Громадянську війну я не дуже добре пам’ятаю, – розповідає Олена Станіславівна. – Запам’яталося лише те, як через наше село проходили то одні війська, то інші, грабували селян, у моєї мами, наприклад, петлюрівці забрали шубу. 

А 1921 року був великий голод. Селом ходило багато бідних голодних людей. Ми не так важко жили завдяки тому, що батько працював у млині та ще й господарство якесь мали, тож якось перебивалися. Одна жінка (з голодуючих) попросилася до нас: «Я у Вас усе буду робити, тільки дозвольте залишитися!». Вона потім стала нам як рідна. Коли голод минув, жінка поїхала додому, в Росію.

Початкову освіту Олена Станіславівна отримала в рідному селі, продовжила навчання у м.Кам’янка, де мешкала бабуся. Закінчивши 7-й клас, дівчина вступила до Одеського педагогічного технікуму, який закінчила 1933 р.

– Моє навчання у технікумі припало на  часи Голодомору. В Одесі ці роки були дуже важкі. Ми, студенти, постійно голодували, особливо хлопці пухли від голоду. Нам давали 300 грамів хліба на добу. Що там їсти? Тож студенти збиралися по декілька чоловік і брали свої пайки за два дні відразу цілою буханкою, яку потім продавали на базарі за 25-30 карбованців. З цими грошима йшли до студентської їдальні, де маленький тоненький шматочок хліба і тарілка супу-бовтанки коштували 50 копійок. Тих 30 карбованців нам вистачало досить надовго. Але ж на базарі і грабували, і обманювали! Якось я продала хліб за 30 карбованців, а додому принесла лише 11.

В гуртожитку умови були не дуже добрі. Нас, дівчаток, у кімнаті мешкало дев’ятеро. Вікна побиті, холодно, особливо в мороз. Але якось пережили ті часи.

 Після закінчення технікуму Олена Станіславівна два роки працювала в одеських школах. Тим часом її батьки переїхали до с.Голосків Кам’янець-Подільського району, де тато отримав роботу в млині, тож 1935 р.у дівчина теж переїжджає до Голоскова. 

1936 р. в управлінні освіти, де Олена Станіславівна отримувала призначення на роботу в Голосківську середню школу, вона познайомилася з Миколою ВЕРЕТЯНОВИМ, уродженцем Голоскова, якого тоді ж призначили директором середньої школи с.Цибулівка. Незабаром молоді люди одружилися. Олена Станіславівна переїхала до чоловіка у Цибулівку. Через рік у молодого подружжя народився син Олег, а ще через два роки – донька Аліна. 

У Цибулівській школі Олена ВЕРЕТЯНОВА працювала до 1947 р. Під час війни замінювала чоловіка, який воював на І Українському фронті, на посаді директора школи. 1947 р. сім’я переїхала до Пудлівців, куди Микола 

Йосипович був призначений директором початкової школи, а Олена Станіславівна – вчителем. Це була дуже велика школа, лише у класі Олени Станіславівни навчався 51 учень. 1953 р. Олену ВЕРЕТЯНОВУ обрано депутатом райради, потім її ще двічі переобирали. 

1955 р. трагічно загинув голова Пудловецького колгоспу і Миколу Йосиповича райком партії призначив на його місце. 1959 р. відбулося об’єднання Пудловецького та Голосківського колгоспів, єдиний колгосп цих сіл очолив Голосківський голова. Чоловік Олени Станіславівни сподівався повернутися до улюбленої педагогічної роботи та натомість отримав призначення на місце голови колгоспу в Слобідку-Кульчієвецьку.

– Наш Пудловецький колгосп був дуже заможний, – згадує жінка. – Під час об’єднання, коли забирали наше майно до Голоскова, дивувалися: «І де Ви взяли таке багатство?». А в Слобідці – біднота: худоба худа, майна немає… 

Олена Станіславівна працювала директором Слобідсько-Кульчієвецької початкової школи до 1970 р., доки не вийшла на пенсію. Про свою роботу вчителем, а потім директором школи згадує із задоволенням.

– Я завжди була активною та ініціативною: то співочий гурток організувала, в якому в мене співали і діти, і дорослі, то драматичний. Мої учні завжди перемагали на олімпіадах. Роботи не цуралася: в полі з учнями працювала, стінгазету з ними випускала, пленуми сільської ради відвідувала.

Щоб сказати, що добре нам тоді жилося, то ні. Вчителі маленьку зарплату отримували. Працюючи в школі в Голоскові, наприклад, 

отримувала 70 карбованців. Важко було, але профспілка допомагала, давала кредити. Легше стало, коли ми переїхали до Пудлівців.

На думку Олени Станіславівни, сьогоднішнє життя теж не є легким. Вона слідкує за політичними та суспільними подіями у країні завдяки телебаченню (на вулицю жінка не виходить через хворі ноги), і почуте та побачене її засмучує.

– Я б дуже хотіла, щоб нинішнє молоде покоління краще жило, щоб не було негараздів у країні, отих бійок у Верховні Раді. Хотілося б, щоб влада працювала згуртовано і на благо людей, а люди були вільні та заможні. 

Діти Олени Станіславівни подарували їй чотирьох онуків. Вона вже має п’ятьох  правнуків і праправнуків. Усі вони живуть у різних куточках країни. Син Олег Миколайович, якому уже 73 роки (у минулому льотчик-випробовувач), із сім’єю мешкає у Вінниці, він щомісяця навідується до мами.

– 1-го вересня 1944 року я пішов у перший клас Цибулівської початкової школи, і першою вчителькою була мама, – розповідає Олег Миколайович. – Я діставав від неї на горіхи, бо мені було нудно вчитися: я ж уже вмів читати, рахувати і мені здавалося, що цього досить. Але мама зуміла поставити мене на місце і я скоро втягнувся у навчання.

Запам’ятались 46-й і 47-й роки. Це були голодні повоєнні роки. Було голодно і холодно, бо своєї хати не було, ми жили спочатку в школі, а потім – на квартирі. Не було електрики, газу, радіо і телевізора. Палили дровами, кізяками, жили з городу. А коли влітку 1947 року купили корову, то про голод забули. В хаті з’явилися масло, сметана та сир. 

Завжди пам’ятаю маму за роботою: зранку – в школі, потім – на городі, ввечері – за столом за перевіркою зошитів і підготовкою до занять. Стіл у нас був великий, і ми поміщалися за ним усі четверо: я з сестрою та батько з мамою. При гасовій лампі всі готувалися до уроків. 

Мама встигала і по господарству, і брати участь у самодіяльності в клубі разом з батьком. Пам’ятаю, як ставили драму «Ой, не ходи, Грицю…», де батько грав Гриця, а мама – дівчину. В кінці спектаклю всі в клубі плакали. Тоді клуб був культурним центром села. Там я побачив і «Назара Стодолю, і «Ніч перед Різдвом», і «В степах України». І в усіх цих виставах незмінно грали мої батьки, які несли культуру до людей.

Мама виховувала нас чесними, вчила любити людей, допомагати їм і від нас вимагала того самого. І сьогодні я завжди в думках звертаюся до неї по пораду, бо ніхто так не підкаже, як мама.