П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ЗАГАДКИ ЙОГО ПІРАМІД

Сергій КОГУТДиректор КП «Комунбуд» Сергій КОГУТ – один із тих щасливих людей, котрі почуваються господарями свого життя. Ні, він не є «власником заводів, газет, пароходів» – живе з дружиною Валентиною у звичайній квартирі та не має крутого авто. За понад 20 років перебування на керівних посадах він не назбирав статків, тому що завжди знав, чого хоче від життя, і тому що шкала його цінностей ніколи не вимірювалась у грошовому еквіваленті.

Сергій Миколайович усе життя працював будівельником, хоча мріяв, як і багато радянських хлопців, стати льотчиком. Однак швидко зрозумів, що будувати, приносити користь людям – ось його справжнє покликання. 8 років пропрацював у «Промбуді-1», 20 років – на «Сільгоспмаші». 

Втім найбільш важливими у своєму житті Сергій Миколайович називає роки роботи на посаді директора КП «Комунбуд», тому що саме тут, в екстремальних умовах, найбільш повно проявився його талант керівника, а головне – з’явилась можливість так багато зробити для рідного міста. В’їзний знак у Кам’янець з боку Хмельницького, сквер Водойма, пам’ятник жертвам Голодомору, будинок за адресою Польський ринок, 12 («будинок артистів»), міська баня, піднесена з руїн унікальна церква XVI ст. в с.Сутківці, оглядові майданчики біля Укрсоцбанку, автобусні зупинки, майданчики з антивандальними тренажерами, лавки, урни, «лежачі поліцейські» – і ще чимало майже непомітної, рутинної роботи, необхідної, щоб місто було гарним і затишним. 2009 р. Сергій КОГУТ отримав відзнаку міського голови «За заслуги перед міською громадою».

– Сергію Миколайовичу, кажуть, Ви і на Півночі будували?

– Було й таке. В юності я мріяв побувати на полюсі холоду, у Верхоянську. Навіть дочку назвав іменем річки, яка там протікає, – Яна. Багато хто їздив туди на заробітки, а я не за грішми їхав. Мені хотілося  випробувати себе в тих суворих краях: зможу чи не зможу, чоловік я чи не чоловік.

Зібрав я своїх хлопців-ітеерівців, і ми спершу поїхали в Ханти-Мансійський округ, у маленьке селище в тайзі. Там жили нім-ці – вислані з Поволжя, українці-«куркулі» та росіяни – корінне населення. Ми будували для них дерев’яні будинки. Але ж моя мета була – полюс холоду, і невдовзі ми потрапили до Верхоянська. Ми все вміли робити: рубати дім – рубаємо, знак «Полюс холоду» будувати (а там ні бетону не було, ні підйомного крана, висота близько 30 метрів). Самі збудували розчиннобетонний вузол, придумали, чим подавати. Так більше року минуло. Там річка – Яна, готель – «Яна», а вдома – дружина і маленька дочка Яна… Я дуже тужив за домом, хоч і навідувався час від часу. 

– Але ж прийшов час повернутись?

– Так, я повернувся, і мене запросили на «Сільгоспмаш» майстром ремонтно-будівельної дільниці. Потім призначили начальником дільниці, і так пропрацював 20 років. Багато було зроблено разом з директором заводу Валентином СКОРОБАГАТОВИМ: побудували млин, їдальню, нову технологічну лінію, ремонтували покрівлі, а їх же там цілих три гектари! Зробили дві криниці на території заводу. А потім СКОРОБАГАТОВ захотів вирощувати шампіньйони. Я взявся за цю справу, і ми мали рясні врожаї. Навіть подумували збудувати цех консервації, але я пішов із заводу…

…Сергій КОГУТ, мабуть, недарма так прагнув на Північ, наче передчував, що йому в житті знадобиться чоловіче загартування. Бо після 20 років щасливого життя на його родину почали одне за одним звалюватися непрості випробування. Трагічно овдовіла донька Яна та залишилася з немовлям на руках. Сергій Миколайович, не вагаючись, залишив роботу, щоб доглядати маленького онука Дмитрика та щоб підтримувати, повертати до життя вбиту горем дочку. Під впливом цих переживань тяжко захворіла і дружина Валя. Але замість того, щоб зламатися, почати нарікати на несправедливу долю, Сергій Миколайович… очолив безнадійне підприємство, яке опинилося на межі банкрутства!

– Тоді мені було все одно, – згадує Сергій Миколайович. – Мені потрібна була робота. «Комунбуд» мав великі борги, але ми потихеньку з них вийшли. Нас підтримала міська влада, тому що не хотіла втратити вкрай потрібного місту підприємства. Ми виконуємо робити, за які приватні фірми не захочуть братися. Наприклад, поремонтувати лавку у сквері або під мостом замінити дошку в кладці. Ніхто ж такого робити не буде. 

Коли я прийшов, обсяги виконаних робіт були десь на рівні 600-700 тисяч гривень, а потім за рік вийшли на 3 мільйони гривень, потім – на 6. Відремонтували стару техніку, а пішли гроші – прикупили нової, замінили рахівниці на комп’ютери. Торік «Комунбуд» було визнано кращим комунальним підприємством року.

– А в колективі знаходите порозуміння з підлеглими?

– У нас не порозуміння – у нас повна гармонія. В колективі всі висококласні фахівці, всі люди ще старої закалки, які розуміють слово «треба». 

– Сергію Миколайовичу, всього чотири роки Ви очолюєте «Комунбуд», а містом уже кроку не ступити, щоб не побачити плодів Вашої праці. Яким об’єктом найбільше пишаєтеся?

– Я щасливий, що можу щодня приносити користь своєму місту. Пишаюся тим, що, коли йду містом зі своїм онуком Дімою, він знає, що це дідусь зробив.

Моя давня мрія була відремонтувати фонтан у сквері Водойма, а міський голова Анатолій НЕСТЕРУК саме взявся за реконструкцію скверу. Терміни були  стислими, до того ж процес бетонування мав відбуватися безперервно. Люди працювали до третьої, до п’ятої години ранку, день у день. Ми зробили нові сопла, відновили циркуляцію води, пустили її по каскаду. Замість гірки, обліпленої камінцями, привезли з ВАТ «Гіпсовик» гранітні брили, які нагадують кам’янецькі скелі. 

Також зробили мощення довкола фонтану та встановили «Камінь кохання», який, на жаль, уже встигли зруйнувати якісь вандали. Та нічого, полагодимо.

– А що за загадкові піраміди з’явилися на дні фонтану?

– Феномен пірамід мене цікавить уже багато років. Я прочитав багато літератури, проводив різні досліди та переконався, що, якщо піраміду помістити до ємності з водою, вода не псується. Тому я вирішив зробити такі піраміди у фонтані. Їх виливали з бетону, витримали пропорції, чітко зорієнтували відносно сторін світу. Я був на 150 відсотків упевнений, що вода у фонтані тепер не буде зацвітати, але експеримент чомусь не вдався. Можливо, тому, що у фонтан падає листя з верб і різне сміття…

– Сергію Миколайовичу, Ви ще й студентом числитесь?

– Знаєте, мені якось дорікнули, що займаю керівну посаду, а не маю вищої освіти. А моя освіта – це будівництво. Добре чи погано, а я завжди був будівельником і залишився ним. Але дочка все-таки переконала нас із дружиною вступити до вишу, так що ми разом вступили заочно до Тернопільського економічного університету, і цього року його закінчуємо.

– Дивлячись на місто хазяйським оком, що б ще хотілося зробити?

– Ми щороку ремонтуємо сходи за Укрсоцбанком, де орел. Там таке гарне місце! От якби розчистити і відновити це озеро та знову запустити каскад! А найперше – дороги і тротуари треба зробити. І хоч би люди не ламали того, що вже збудовано.

– Сергію Миколайовичу, чого б Ви хотіли собі побажати до дня народження?

– Наша сім’я перенесла останнім часом багато випробувань… Я хочу побажати своїй дочці щастя, дружині – здоров’я. І щоб Дмитрик ріс здоровий. Він – моя відрада, найголовніше в моєму житті. Ну і щоб Ви ще так років через 20 знову брали в мене інтерв’ю.

Розмовляючи із Сергієм Миколаєвичем, не можу позбутися враження, що навпроти мене – юнак, який ще, як-то кажуть, життя не бачив. Чи ж це можливо, щоб чоловік у 55 років, та ще й пропрацювавши в комунальному підприємстві, мав такий незахмарений погляд на життя? А скільки довіри до людей, скільки доброти та оптимізму! Чи це особливий талант – притягувати до себе таких же щирих і позитивних людей? Навіть тепер, коли вже півроку доводиться долати важку недугу, Сергій Миколайович випромінює посмішку. Він надалі працює і не дозволяє собі занепасти духом, бо знає, що потрібен своїй сім’ї, своєму колективу та своєму місту.