З БІЛОКАМ’ЯНОЇ – ДО КАМ’ЯНЦЯ
«Мене у Москві нічого не тримає, – заявив заступник начальника одного з управлінь Міністерства оборони СРСР. – Життя у мегаполісі – не для мене». Людина, яка змогла покинути тепле місце та високу посаду з можливостями, які з того випливають, заслуговує на велику повагу. Цією людиною є голова міської організації ветеранів війни, праці та Збройних сил Леонтій РОГАЛЬ.
Він ніколи не пристосовувався до системи – завжди відстоював ті цінності, які свого часу прищепила йому Вітчизна: відданість країні, в якій живеш, відданість обов’язку, який виконуєш, відданість людям, які в тебе вірять. Якими були справжні захисники Вітчизни, якими вони є сьогодні та якими мають бути, розмірковує Леонтій Інокентійович напередодні Дня захисника Вітчизни.
АРТЕМІВСЬКОЮ СТЕЖКОЮ ДО МІНІСТЕРСТВА
Батько нашого співрозмовника Інокентій Дмитрович брав участь у звільненні Далекого Сходу від японських загарбників. Разом з Єфросинією Олександрівною вони виростили трьох дітей. Найстарший – Леонтій – народився 3 вересня 1934 р. в м.Артем Приморського краю, пізніше на світ з’явилися його молодші сестри – Валя та Галя. Життя родини проходило в Усурійську.
Після закінчення десятирічки 1953 р. юного Леонтія призвали до армії. Cтатний хлопець відразу ж потрапив до Ленінградського вищого командного військово-інженерного училища імені Жданова.
– 1956 року мене відправили служити в Білорусію, – згадує наш співрозмовник. – Там ми в основному займалися розмінуванням полів. Жоден колгосп не починав орати поле, поки ми не перевірили його. Через два роки мене перевели на Далекий Схід. Там служив у 25-му інженерно-саперному полку на посаді командира інженерно-дорожнього взводу. Далі – служба в полковій школі та навчально-інженерному батальйоні з підготовки молодших спеціалістів інженерних військ.
У травні 59-го я одружився з дівчиною Нелею. Познайомився з нею в Усурійську. Батько Нелі був військовим льотчиком. 1962 року я вступив до Московської військово-інженерної академії імені Куйбишева, а дружина – до Хабаровського медичного інституту на факультет педіатрії. З часом мені вдалося перевести її в Московський медичний (до пенсії Неля Петрівна працювала лікарем-педіатром у дитячій поліклініці). Після закінчення академії служив у Московському окрузі заступником командира батальйону з озброєння, пізніше став командиром саперного батальйону. З 1971-го до 1976-го служив у Німеччині – спочатку командиром інженерно-позиційного батальйону, потім – заступником командира першої гвардійської інженерно-саперної бригади спеціального призначення. Згодом мене перевели в Москву на посаду заступника начальника управління експлуатації та ремонту машин при Міністерстві оборони СРСР.
Черга на отримання квартири в Москві була велика, потрібно було чекати два-три роки. Я не погодився, сказав, що мене Москва не тримає. Тим більше, що не отримую жодного задоволення від життя в мегаполісі.
ДОСВІД – НА СЛУЖБУ КАМ’ЯНЦЮ
Так підполковник Леонтій РОГАЛЬ опинився в Кам’янці-Подільському. Зустрівся з Василем ЄРМАКОВИМ, який тоді очолював вище інженерно-командне училище імені Харченка.
– Разом з Василем Івановичем служили в одній бригаді, він був моїм командиром, – пригадує ветеран. – Поспілкувалися, він запропонував мені посаду начальника кафедри експлуатації та ремонту машин. Я погодився і в червні 1976-го приступив до виконання своїх обов’язків. Очолював кафедру протягом дванадцяти років. Ми готували офіцерів до служби в Афганістані, завжди отримували від командування найкращі відгуки про їхню підготовку.
1986 року ми готували спеціалістів для ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС… Пам’ятаю, якось уночі телефонує мені начальник інженерних військ Київського округу генерал-лейтенант Олександр КОРОЛЬОВ і запитує, як запустити систему протиатомного захисту на машинах розгородження. Відповідаю йому: «Який сенс пояснювати генералу про запуск? Ви ж особисто не полізете в машину його виконувати! Краще пришліть до нас в училище військових, яких ми підготуємо». Нам прислали тридцять два танкісти. Ми їх готували протягом місяця без вихідних, практично вдень і вночі. І ми, і вони знали, на що йдуть, тому всі ставилися до занять з великою відповідальністю. Покладені на них завдання були виконані дуже якісно, без жодних втрат людей і техніки.
Також в училищі багато уваги приділялося підготовці матеріально-технічної бази. Кафедра посідала перше місце в училищі з науково-раціоналізаторської роботи. Не забували і про спортивні досягнення. Я займав перші місця зі стрільби протягом 12 років. Маю багато грамот.
Училище звертало особливу увагу підвищенню кваліфікації офіцерів. Завжди вважав, що командир повинен досконало володіти технікою та зброєю свого підрозділу. Тільки тоді він може чогось навчити підлеглих. Я особисто займався офіцерським складом, вдень і вночі вони водили машини на полігоні. Коли залишалось дочекатися наказу про призначення випускників, ми проводили спеціальні заняття. Офіцери виконували завдання, які були побудовані на тому, що вони мають робити в першу чергу, коли прийдуть у свої військові частини.
НАГОРОДИ ЗА ВІДГОМІН ВІЙНИ
У відставку Леонтій Інокентійович пішов 1988 р. у званні полковника, маючи за плечима чималий досвід і чимало нагород за виконання військового обов’язку. 1972 р. за грамотно проведені навчання він отримав медаль «За військову доблесть» з рук Леоніда БРЕЖНЄВА. А 1974 р. його нагородили знаком «За розмінування». Ця нагорода прирівнює того, хто її отримав, до учасника бойових дій.
– Коли я був командиром саперного батальйону, – продовжує наш співрозмовник, – ми працювали над розмінуванням територій трьох областей: Тульської, Калузької та Смоленської. Діти, граючись, знаходили вибухонебезпечні предмети. Дороги були заміновані. Особливо багато мін знаходили на дорозі державного значення сполучення Москва – Мінськ. Було заміновано близько одного кілометра! Та найбільше розмінувань, звичайно, відбувалося на полях.
Пам’ятаю один випадок. Чоловік із сином їхав трактором і зачепив дорожній стовп. Той впав і виверув міну. Трактор підірвався так, що гусениці висіли на дереві. На щастя, чоловіки залишилися живими, хоча їх контузило добряче. Можете уявити собі міць радянського трактора, який, по суті, захистив від смерті людей. Приїхало керівництво району, і тут раптово гусениця падає, ледве не вбила начальника міліції. На тому полі ми знайшли ще сорок дві міни.
…1982 р. на Леонтія Інокентійовича чекала ще одна нагорода – орден «За заслуги перед Вітчизною» третього ступеня – за підготовку офіцерських кадрів. Також за бездоганну службу його було нагороджено ще трьома медалями.
ЗІ СЛУЖБИ ВІЙСЬКОВОЇ – У ЦИВІЛЬНУ
Після військової служби Леонтія РОГАЛЯ запросив до себе Анатолій ШЕВЧУК на посаду інженера з техніки безпеки в АТП-16808. Через рік його призначили начальником відділу кадрів. Працював він там до 2008 р.
– Тоді автопарк був великий, – пригадує Леонтій Інокентійович. – Працювало 1250 людей. Було близько 400 машин, з них значна кількість автобусів, 60 – таксі. З Анатолієм Васильовичем ми відразу ж знайшли спільну мову. Він – відмінний керівник, відповідальний, вимогливий і, разом з тим, чуйний до людей.
При АТП була створена ветеранська організація, яка нараховувала 289 людей. Спочатку її очолював Борис ФРІМЕР – перший директор АТП. Було приємно бачити, як Анатолій Васильович опікувався долею Бориса Львовича, допомагав йому у всьому. Пізніше цю організацію очолив я.
КРІМ СВЯТ, У ВЕТЕРАНІВ Є Й БУДНІ
До 2008 р. наш співрозмовник був заступником голови ради міської організації ветеранів війни, праці та Збройних сил, а в грудні 2008-го його було обрано головою. Ветеранська організація нараховує близько 25 тисяч людей. У складі ради ветеранів – 31 чоловік, у президіумі ради ветеранів – 13. Леонтій Інокентійович має двох заступників: Віктора КУЛЄШУ та Людмилу ГРИГОР’ЄВУ. Відповідальним секретарем є Зоя ФТЕМОВА.
– Наша головна турбота – життя та здоров’я ветеранів, – розповідає Леонтій РОГАЛЬ. – Ми намагаємося вирішувати більшість їхніх проблем. Активну допомогу в цьому надає керівництво міста.
Варто ще раз пригадати мету нашого останнього пленуму. Вже назріло стільки проблем, що далі мовчати не можна. Ми отримуємо багато скарг на різні відділення міської лікарні. І однією з останніх стала скарга Анатолія ШУЛЬГІНА на кардіологічне відділення. Ми побачили безгосподарність, яку не можна виправдовувати поганим фінансуванням. Дещо можна зробити і з нестачею коштів. Тумбочки поламані, лінолеум порваний, панцерні сітки прогинаються до підлоги (можна ж хоча б дошки підкласти під сітку), у великих палатах з метою економії горить всього одна лампочка. Як людині похилого віку з поганим зором читати при такому освітленні?! Вмитися є де, а де повісити рушник? На крісло сідаєш – воно хитається. В туалетах немає порядку. Немає гарячої води. Лікарі кажуть, що встановлені бойлери, але та вода для технічних потреб. А матраци в якому стані! Що ж до палат для ветеранів, то майже у всіх відділеннях там лежать люди, які не мають жодного відношення до ветеранів війни. Ліки доводиться купувати за власні кошти. Думаю, що держава має повернутися обличчям до нас. Ті закони, які затверджують у Києві, не діють у повній мірі через погане фінансування. А коли відповідні організації безвідповідально ставляться до виконання своїх обов’язків, то як до нас ставитимуться прості громадяни?
Втім ми намагаємося підтримувати один одного. Багато членів нашої організації вже не можуть виходити з дому. Постійно їх відвідуємо. Близько 60 наших ветеранів є волонтерами, котрі опікуються саме такими людьми, для яких дуже важливе спілкування.
Також наші ветерани беруть активну участь у підготовці та виданні книг про власне життя та подвиг, який здійснили. На сьогодні видано вже 7 книг, остання – «Солдатська слава не погасне» – побачила світ 2009 року. Ми створили літературний клуб, готуємо до видання ще одну книгу під робочою назвою «Ці роки забути не можна», якою в основному займалися нині покійні Анатолій ШУЛЬГІН та Іван РОСЬ.
ПОРОХ ТРИМАЙТЕ СУХИМ!
– Леонтію Інокентійовичу, на Вашу думку, сучасна армія виховує захисників Вітчизни?
– Думаю, що так. Хлопці, які приходять на службу в армію, патріотично налаштовані, бо мають правильне виховання. На щастя, погане фінансування на це не впливає. Гроші впливають на кількість, але аж ніяк не на якість сучасного війська. Звичайно, недоліки є, але взагалі престиж армії за останні декілька років значно зріс. Ми бачимо це з власного досвіду. Наших ветеранів запрошують у військові частини, майже у всі навчальні заклади міста. Ми завжди присутні на прийнятті присяги новобранцями. Приємно те, що молодь з великою цікавістю слухає ветеранів, дає багато запитань.
– Ваші сини продовжили династію військових?
– Старший Олег закінчив наше військове училище. Служив у Польщі, два з половиною роки – в Афганістані, двічі поранений. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги» та «За відвагу». Також був у Чечні. У званні підполковника звільнився в запас. Сьогодні він москвич. Має дочку Катю, студентку четвертого курсу Московсько-го державного університету.
Молодший син Сергій також є випускником нашого військового училища. То був час розпаду Радянського Союзу, в країні – хаос. Сергій змушений був піти з армії. Працював інженером з експлуатації машин в АТП-16808, водієм автобуса. У нього також росте чудова донечка Лана, учениця 5-го класу школи №16.
– Як часто зустрічаєтеся всією родиною?
– Із Сергієм живемо в одному місті, він постійно поряд, завжди допомагає, підтримує, їздимо разом на дачу. А Олег приїжджає в гості раз у рік. Тоді й організовуємо велике родинне свято.
– День захисника Вітчизни відзначаєте?
– Обов’язково. Для нас це справді патріотичне свято. Дружина накриває святковий стіл. Олег з Москви телефонує, вітає.
– Леонтію Інокентійовичу, що побажаєте сучасним захисникам Вітчизни напередодні свята?
– Сміливості, патріотизму, щоб вони від усього серця любили свою землю, та умілості, щоб вміли її захищати. А головне – не забували про те, що порох завжди потрібно тримати сухим.