Вівторок, 23 Квітня 2024 р.

КОЗАК З МОНРЕАЛЯ

Борис КУШͲЫ³к живи – вік учись», – стверджує народна мудрість. Ось давній читач і дописувач нашої газети, шанована в  Кам’янці-Подільському і далеко за його межами людина, пасічник із козацьким корінням Борис КУШНІР на 88-му році життя примітив цікаву особливість Божих комах, про що виклав в етюді «Бджолиний прихисток». 

А 23 лютого Борис Михайлович зустрічатиме своє 90-річчя.

Народжений у Монреалі (Канада) в родині селян-подолян, що подалися на заробітки за океан, Борис КУШНІР усе життя присвятив педагогічній праці. Ще шестирічним хлопчаком він присягнув, що стане вчителем. 1923 р. сім’я у складі Першої канадської зразкової агрокомуни повернулася на Батьківщину та оселилася на Одещині. Через рік вона переїхала до рідної Станіславівки, на Кам’янеччину.

Після закінчення 59-ої залізничної школи (нині гімназія) 1939 р. Борис успішно складає екзамени на історичний факультет Вінницького педінституту. Призваний до лав армії 1940 р., брав участь у вступі радянських військ до Литви. Тут і застала його війна. Полон, втечі, фашистський концтабір, камера смертників (тільки дивом французький стоматолог врятував його він неминучого спалення в крематорії!). І знову втечі… Дістався до радянських військ, брав участь у визволенні Праги.

Після демобілізації в січні 1946 р. Борис Михайлович вступив на перший курс історичного факультету Кам’янець-Подільського учительського інституту.  Гірким спомином закарбувався йому 1947-й голодний рік… 

Педагогічну працю розпочав на Волині. Та найбільш пам’ятною для нього і його вихованців стала педагогічна праця у Жванці. Колишні школярі (нині пенсіонери) із захопленням згадують романтично-пізнавальні походи Хмельниччиною (1957 р.), на межу чотирьох областей (1958 р.), по Дніпрі (1959 р.), в Карпати (1960 р.), по Волзі (1961 р.), по Валдаї (1962 р.). Це він познайомив дітвору із сином героя повісті Ольги КОБИЛЯНСЬКОЇ «Земля», з рятівником Олексія МАРЕСЬЄВА. Школярі побували біля витоків Волги та Дніпра, на місці приземлення Юрія ГАГАРІНА, вклонилися праху Тараса ШЕВЧЕНКА на Чернечій горі, а в Астрахані вручили орден Червоної Зірки (знайдений школярами в запущеному доті) визволителю Жванця Миколі ТАМАРСЬКОМУ. 

Борис КУШНІР заснував кращий в області (і, мабуть, в усій Україні) шкільний історичний музей села, що й досі функціонує. 

1965 р. його запросили на викладацьку до роботу до педінституту, де він працював лаборантом, викладачем, старшим викладачем, заступником декана історичного факультету. Методика викладання історії та курс історичного краєзнавства для багатьох майбутніх учителів стали справжньою школою педагогічної майстерності. 

За 55 років педагогічної діяльності Борис Михайлович виховав багато молодих талантів, які і нині працюють у різних куточках України. 

Ювіляр став автором книг «По рідному краю» (1959 р.), «Світанок стрічаємо в дорозі» (1965 р.), «Неторованими стежками» (1997 р.), «Світилося в хатині віконце» (2001 р.), «Альбом з історії СРСР для 4 класу» (1985 р.), впорядкував збірку «Митець Дмитро Пожоджук» (2000 р.).

І нині, у 90 літ, Борис КУШНІР не занепадає духом. Творча думка ще бентежить його серце, спонукає до мислительської праці, до творення новел, які в основі своїй мають автобіографічні нотки. Найбільше ветеран полюбляє писати про добрих і щирих людей Поділля, пасічників, бо і сам – потомственний бджоляр.  Зберігаючи ясний розум, він цікавиться сучасним політичним і громадським життям, по мірі сил бере активну участь у суспільних процесах.

Вітаючи ювіляра з 90-річчям, пропонуємо увазі читачів часточку з літературного здобутку досвідченого пасічника, бо таке й справді відбулося позаминулорічної весни. Ми вдячні Борису Михайловичу за його спостережливість, за увагу до природи, бджілок і людей…

Етюд цікавий не тільки незвичним сюжетом, а й барвистою щирою мовою, теплом слова та образністю думки.