СПРАВЖНЄ ЩАСТЯ АЛЛИ БУДАНЦЕВОЇ

Алла БУДАНЦЕВА – відома та авторитетна у Кам’янці-Подільському людина. Її роль у розвитку та житті міста важко переоцінити. Останні 20 років Алла Іванівна очолює НВК із центром реабілітації дітей зі слабким зором, який користується гарною репутацією як у місті, так і за його межами. 

Напередодні ювілею Алли БУДАНЦЕВОЇ ми розмовляємо в її маленькому скромному кабінеті, заваленому книгами та паперами (на стінах – ікони, у куточку, біля столу – портрет останнього російського царя Миколи ІІ). Розмова про особисте життя Алли Іванівни плавно перетікає в обговорення та аналіз минулого та сьогодення. І стає зрозуміло, що ця жінка, яку багато хто поза очі називає «залізною леді», насправді дуже багатогранна: може бути жорсткою, категоричною, а може – чутливою та ліричною. Головне – вона професіонал у своїй роботі, який ще має досить пороху в порохівницях.

– Алло Іванівно, Ви залишили партійну роботу майже напередодні розвалу Радянського Союзу? Це було інтуїтивне рішення чи випадковість?

– Мені Бог допоміг, що я не допрацювала на партійній роботі до 1991 року, коли розвалився Союз. Якби залишилася, то, мабуть, до сьогоднішнього дня була б безробітною. Хоча у мене й думки не було, що Союз розпадеться. Я тепер читаю багато літератури, не художньої  (на неї в мене часу немає),  а політичної, аналітичної, історичної та психологічної. У мене вже не так багато часу залишилося, щоб усе перечитати, тому читаю те, що мене на даний момент справді цікавить.

– І що ж Вас сьогодні цікавить?

– Наприклад, тепер читаю «Власть не от Бога» Тетяни ГРАЧОВОЇ. До того прочитала її перші дві книги на цю ж тему.

– А художня література Вас сьогодні зовсім не цікавить?

– Сьогодні можу прочитати новий твір Ліни КОСТЕНКО, перечитати Володимира СИМОНЕНКА, Лесю УКРАЇНКУ, ШЕВЧЕНКА, КОЦЮБИНСЬКОГО, ФРАНКА, СТЕЛЬМАХА, ГОНЧАРА. Свого часу я перечитала багато класики. У мене дуже велика бібліотека, ніколи не шкодувала грошей на книги. А тепер вони такі дорогі! Але якщо бачу гарну дитячу книжку, обов’язково куплю. Хоча внуки мої – не такі книгомани, як я чи моя донька, їм цікавіший Інтернет. 

– Як Ви познайомилися зі своїм чоловіком?

– Познайомилися, коли я працювала в індустріальному технікумі, а Іван Іванович, повернувшись із армії, став у нас секретарем комітету комсомолу. Моряк Балтійського флоту, гарний, розумний! Ну як я могла не закохатися? Коли ми одружилися, то звезли докупи свої бібліотеки (це був практично єдиний наш скарб): чоловікові книги були переважно з історії мистецтв, якою він захоплювався, мої ж – художня література. Все інше нажили пізніше.

Згодом чоловік став директором училища №14, працював на цій посаді 18 років. Ми разом прожили 30 років, і вже майже тринадцять років, як його нема.

У нас двоє дітей. Донька Даша працює завідувачем кафедри туризму, ресторанного та готельного бізнесу Київського університету харчових технологій, має двох діток. Син В’ячеслав поєднує роботу вчителя лікувальної фізкультури в нашій школі з бізнесом. Одружений, виховує трьох діток. Я можу пишатися своїми дітьми, принаймні люди про них відгукуються добре, а це головне. Ніколи не була прихильником того, щоб батьки виправляли помилки своїх дітей, захищали їх, коли вони неправі. Я ніколи цього не робила. Може, й сама помилялася, а може, посади, які обіймала, не давали мені можливості сказати: «Ви не справедливі до моїх дітей». Втім у мене й не було такої необхідності.

– Ви сувора мама?

– Сувора. Але навіть Святе Писання каже, що дітей треба виховувати в суворості, щоб потім вони не зганьбили твого сивого волосся. Ну і обов’язково дітей треба виховувати на власному прикладі. Донька та син завжди знали, що мама з татом працюють, що в нас немає інших джерел доходів, крім зарплати на роботі, тож ніколи нічого не вимагали. 

Мій чоловік, до речі, теж був дуже гарним сином. Про свого батька він єдиний з п’ятьох дітей турбувався найбільше. Я б хотіла, щоб і наші діти так турбувалися про мене в старості, і чужі діти так ставилися до своїх батьків.

– Алло Іванівно, школа-інтернат, яку Ви очолюєте, має гарну репутацію в місті. Знаю, що до вас прагнуть віддати навіть здорових діток, тому що тут і харчування добре, і медичний догляд відмінний. А як сталося, що Ви за 20 років навіть євроремонту в кабінеті не зробили, дорогих меблів не купили? 

– Мене влаштовує мій кабінет. Усе необхідне в мене тут є, а зайвого мені не потрібно. Проте у мене кожен вчитель має добре обладнане робоче місце, з комп’ютером (у школі 60 комп’ютерів), телевізором, DVD та купою дисків. Я вважаю, що вчитель на уроці має бути повністю «озброєний».

– Багато колишніх партійних діячів сьогодні кардинально поміняли свої погляди, окремі навіть стали націоналістами. Як Ви особисто оцінюєте той період свого життя, коли були комуністичним ідеологом? Чи не відбувалася у Вас переоцінка цінностей?

– Я досить об’єктивно сприймаю той період, і не збираюся хаяти його. Дещо ми досягли і за роки незалежності. Досягли би й більшого, якби не зовнішній вплив, який, до речі, спричинив і розвал Радянського Союзу. А тепер так само намагаються розвалити й Україну. І наші керівники, замість того, щоб перешкодити цьому, навпаки, ще й сприяють. Це страшний злочин перед народом, перед його майбутнім. 

Та й ми, народ, сприймаємо все, що відбувається, як належне. Кожен гадає: «В мене все гаразд, мої діти не наркомани, не алкоголіки, а те, що в сусіда син – наркоман, мене не стосується. Мільярдер вважає, що його діти можуть спокійно жити в такій країні. Ні, не можуть, бо саме за донькою мільярдера, а не бідного сусіда, полюватимуть наркодилери, щоб підсадити «на голку». У нашому суспільстві дуже гостро сьогодні стоїть проблема наркоманії. Та й інших проблем вистачає. Ви вважаєте нормальним, що на дискотеках міста у День Валентина підліткам роздавали презервативи? Мати дає дитині виделку не раніше трьох років, причому застерігає, щоб вона випадково не поранилася. У дитсадку дітям не дають звичайних ножиць, лише спеціальні, безпечні. А ми даємо дитині на дискотеці презерватив. З якою метою? Вона кине його до кишені, він там лежатиме день, другий, а потім дитина захоче ним скористатися. Це злочин. 

І це наслідок західного впливу. Чому ми всі байдужі до майбутнього своїх дітей?

Доки кожен з нас не нестиме відповідальності за те, що він робить, доки кожен не зрозуміє, що не зможе бути щасливим серед нещасливих, доки ми не подолаємо у собі споживацької психології, нічого в нас не зміниться.

– У Вашому кабінеті досить багато ікон. Ви віруюча людина?

– Так. Хоча я виховувалася не в релігійній атмосфері. Мені здається, що завжди була готова до віри в Бога. В моєму роду було багато священиків: дідусь, прадідусь, прапрадідусь. Але дідуся репресували 1924 року, і бабуся жила в постійному страху за себе, за дітей, потім за мене. Вона до революції отримала гарну освіту в пансіоні, на місці якого тепер – харчовий коледж, працювала вчителькою. Але після революції вона стала дояркою і ніде не вказувала, що має освіту. Після того, як репресували дідуся, вона спалила всю свою бібліотеку, яку збирав ще її брат (теж репресований). Це був час, коли майже щоночі повз хати проїжджав чорний «воронок», а на ранок ставало зрозуміло, кого із сусідів більше ніколи не побачать. Остерігаючись, щоб я десь колись чогось не бовкнула (бо ж дитина), бабуся далеко поховала всі ікони. А я ж пам’ятаю, що, коли мені було 

4-5 років, ікони ще були вдома, а потім щезли. Тобто бабуся оберігала мене від біди. 

Але вона мені багато розповідала притч (лише згодом я дізналася, що то були християнські притчі), читала напам’ять вірші БАРАТИНСЬКОГО, ПУШКІНА, ЛЕРМОНТОВА. При нашій бідності ми тоді не мали змоги книжку купити, тож бабуся таким чином виховувала мене художнім словом. Книжки я почала купувати, коли стала студенткою та отримувала стипендію. Тобто десь у душі в мене щось було, але не мало змоги проявитися. 

Вже багато років по тому я на сповіді зізналася священику у своїх гріхах: я ж проводила наради директорів шкіл, на яких застерігала, щоб школярі не відвідували церкви, займалася комуністичною антирелігійною пропагандою. Все це було. Сьогодні, оцінюючи минуле, можу сказати, що це була одна з найсерйозніших помилок комуністичної партії. Створюючи такий надзвичайний економічний потенціал країни, при якому напередодні війни кожні сім годин вводилося в дію одне підприємство, ми забули про душу людини.

– Але ж сьогодні в нас церкви ледь не кожному кроці, а з душею людини все ще не все гаразд?

– Це все суєта. Нема в людей віри в майбутнє. Причиною сьогоднішнього нашого такого життя, людської злоби є відсутність спокою в душі. Хоча віруючі люди мають сякий-такий спокій хоча б завдяки тому, що переймаються тим, як їх будуть судити під час Страшного суду. Але ж сьогодні нам всім за допомогою телебачення, радіо, Інтернету прививають почуття страху перед майбутнім, невпевненість у завтрашньому дні. Скажіть, з якою метою демонструються по телебаченню такі передачі, як «Світське життя», «Аналіз крові», де показують дітей, на яких лише черевички коштують 200 доларів? Як на це можуть дивитися люди, котрі отримують 800 гривень на місяць? Хіба це правильно?..

1990-го року я була в Німеччині. Перед нами виступав господар відомої нині торгової марки «Wella», який розповідав, що після війни у їхній країні було введено в дію план АДЕНАУЕРА, за яким усі німці, незалежно від професії, отримували десь протягом року рівно 40 марок на місяць. Професор ти чи прибиральник, міністр чи вчитель – усім однакова зарплатня. Таким чином вдалося протягом короткого періоду підняти Німеччину з руїн, і на сьогодні вона – в п’ятірці найуспішніших країн світу. Оце я розумію патріотизм. 

Хочеться вірити, що і в нас нарешті з’явиться людина, яка скаже: «Досить уже наживатися на простих людях!». Настав час встановити справедливі пенсії, ліквідувати зарплату «в конвертах», усім платити податки в повному розмірі. Широкомасштабні реформи, які сьогодні ініціює Президент та Уряд, повинні дати свої результати. Але, знову ж таки, ми хочемо все і відразу, без труднощів. Так не буває. 

– Алло Іванівно, повернемося до хорошого. Від чого отримуєте задоволення у житті?

– Декілька днів тому в сина з невісткою було 10-річчя з дня одруження. Вони не влаштовували бучної гулянки, але я запропонувала їм забрати дітей, щоб вони самі відсвяткували. Через деякий час діти зателефонували: «Мамо, ми приїдемо до тебе!». Нашвидкоруч щось приготувавши, ми сіли за стіл і Ліля, невістка, попросила Ангелінку, мою внучку, заспівати. А та як заспівала! Голос такий гарний! 

І я подумала: «Оце є справжнє щастя! Коли всі разом, всі здорові, а діти співають!». Шкода тільки, що мій чоловік не дожив до цього часу. Він теж дуже любив співати.