Середа, 30 Вересня 2020 р.

ЦИБУЛІВСЬКА ЕНЕРГЕТИКА ЧОРНОГО

Борис ЧОРНИЙМіцний не той, хто все вирішує сам, хто переборює всі біди та негаразди з високо піднятою головою, скреготячи зубами та втамовуючи власний біль силою волі. Міцними є ті, які підтримують один одного з усіх боків, метровою стіною стоять проти шквалу життєвих штормів. Вони не впадуть, не знеохотяться. Їхня міць – у єдності. Такою міццю може пишатися багаточисельна цибулівська родина начальника МРЕМ Бориса ЧОРНОГО, який 2 березня відзначатиме 50-літній ювілей.

Наш співрозмовник родом із Зюбрівки – старовинного села на Кам’янеччині, якому близько тисячі років. Знаходиться воно біля Панівців (Верхніх). Спочатку там мешкало понад 60 родин, але через розробку кар’єру людей поступово почали відселяти, і на сьогодні там – десяток дворів. Батько ювіляра Володимир Григорович був будівельником, нагороджений орденом Червоного Прапора. За своє коротке життя (на жаль, він рано помер) доклав рук до зведення майже половини будинків у місті. Мамі Євгенії Володимирівні вже 75. Сьогодні вона мешкає в Цибулівці, звідки сама родом. Там живе і вся велика родина Бориса Володимировича: тітка, дядько, двоюрідний брат і двоюрідні сестри зі своїми сім’ями. Щовихідних наш співрозмовник разом з рідним братом Василем Володимировичем, начальником Кам’янець-Подільського ДЕД, великими сім’ями їдуть у Цибулівку. Збирається їх там, ні мало ні багато, двадцять п’ятеро. Так великою родиною і працюють, і святкують.    

З колективом– Борисе Володимировичу, свій день народження також відзначатимете в Цибулівці?

– Ні. В місті. Але запрошу всю родину. Не робитиму поділу між рідними, друзями, колегами і керівництвом. Врешті, для мене нікого ближчого за рідних немає. Все життя ми міцно тримаємось один за одного. Дехто нам навіть заздрить. Дітей також навчили підтримувати тісні родинні стосунки. В моїх планах – перебратися жити в село, ближче до них. Я там колись жив, одружився на цибулівській дівчині Валі, був у приймах. Звичайно, що особливо тісні стосунки – з рідним братом. Ми рано втратили батька. Довелося самим ставати на ноги, підтримувати один одного. 

– То він Ваш перший порадник?

– Як в яких питаннях. Коли мова йде про сім’ю, то раджуся з Валентиною Петрівною. Хоча рішення, як правило, залишається за мною. Прожили разом 27 років. Виростили дочок. Старша – Віка – подарувала нам онучку Іванку. Сьогодні вона вже першокласниця.

– І який Ви дідусь? Суворий? 

– Та де там!.. Внучка пригорнеться – і дід розтане. 

– Ким працює Ваша дру-жина?

Старша дочка з онучкою– Контролером у РЕМі Кам’янець-Подільського району під керівництвом Георгія ГРУБІ.

– З Георгієм Борисовичем конкуренції немає?

– Та ні. Ми ж, можна сказати, діти одного батька – керівництво спільне в Хмельницькому.

– Як відпочиває сім’я енергетиків?

– Раніше, коли дочки були молодшими, майже щороку їздили в Крим, на базу відпочинку «Енергетик». А останні декілька років відпочиваємо на дачі. Там у мене гарний виноградник. Сам виробляю червоне сухе вино за рецептом, який успадкував від батька.

– Пам’ятаєте, як познайомилися з дружиною?

– А що тут пам’ятати?! Жили ми з нею по сусідству в Цибулівці. Одружилися, коли я вже працював у РЕМі, а вона тільки вступила до Хмельницького технологічного інституту.  

– А що у Валентині Петрівні Вам особливо сподобалося?

– Так відразу і не скажеш. Напевно, її молодість, краса, розум…

– Самі готувати вмієте?

– Цим більше займається дружина. Хоча сам можу приготувати багато страв. Особливо смачними виходять шашлики. Вважаю, що ніхто краще за чоловіка не приготує: грубо, швидко та смачно.

– Під час служби в армії Ви отримали медаль «За бойо-

ві заслуги», але в Афгані не були…

– Я служив у резерві Центральної групи військ Міністерства оборони СРСР. А медаллю нагороджений за вдало виконані бойові навчання.  

З дружиною та молодшою дочкою– Вже 13 років поспіль очолюєте МРЕМ, до того довгий період був головним інженером. Напевно, вже й не пам’ятаєте, коли востаннє вилазили з допомогою кігтів на опору електромережі…

– Десь у 96-98-х роках, якраз тоді працював головним інженером.

– А хіба це входило у Ваші обов’язки?

– В обов’язки головного інженера все входить. Він має і показати, і перевірити, і подбати про безпеку. Головне – не допустити нещасного випадку. Кажуть, що сапер помиляється раз. На мою думку, електрик теж двічі не помилиться. 

– Напевно, через усвідомлення такої відповідальності вирішили 1993 року, після закінчення факультету механізації, отримати ще одну вищу освіту зі спеціальністю енергетика… 

– Це не була вимога керівництва. Мені самому було цікаво. Особисто допомагав тодішньому декану ПДАТА Івану БЕНДЕРІ відкрили цю спеціальність. Сьогодні Іван Миколайович – директор Інституту механізації та електрифікації ПДАТУ. Я був серед перших випускників. Впевнений, що відкриття цієї спеціальності було необхідне в нашому регіоні, бо досі енергетиків із вищою 

освітою готували Львівський і Вінницький інститути. В Чернівецькому є спеціальність «Нетрадиційні джерела електропостачання», але це дещо інший напрямок. Мені доводилося неодноразово бути головою екзаменаційної комісії на випускних іспитах у нашому виші, індустріальному технікумі та сільськогосподарському коледжі. 

– Спогади дитинства іноді приходять?

– Дитинство було, як у всіх сільських дітей: пас худобу, допомагав мамі по господарству, вчився, ще встигав пограти у футбол.

– А сьогодні у футбол граєте?

– У волейбол. Щонеділі на факультеті військової підготовки К-ПНУ збирається наша команда у складі дванадцятьох чоловіків. В основному, це директорський колектив міста. Пограли у волейбол, попарилися в сауні, попили чайку, поспілкувалися…

– І порадилися, напевно…

– Якщо мова йде про робочі питання, то раджуся більше з колективом. Кадри дуже ціную, бо вже неодноразово пересвідчувався в їхній відданості. На сьогодні у нас працює 122 людини. Досвід в енергетиці важить багато. Наприклад, щоб стати гарним диспетчером, треба мінімум 6 років підготовки, а щоб бути гарним головним інженером, усе життя треба прожити в енергетиці. Саме досвід допомагає справитися з нестандартними ситуаціями. Коли виникає надзвичайний стан на зразок буревіїв, виїжджають відновлювальні бригади. 

– Вас також викликають?

– Аякже. В мене вихідних немає. Цілодобово маю бути на зв’язку. Ті люди, які працюють у колективі, з розумінням ставляться до цього питання. Тільки один дзвінок – усі на роботі.

– Борисе Володимировичу, як так сталося, що Ви, волейболіст, очолили міську Федерацію футболу?

– Це одне одному не заважає. Мене попросили друзі. А чому б ні? Це громадська організація, основна мета якої – залучати спонсорів для підтримки та розвитку футболу в місті. Наше місто повинно мати гарну футбольну команду. Звичайно, в період кризи дуже важко це зробити. Коштів, які виділяються з бюджету, вистачає лише на підтримку дитячого футболу.  

– Що поважаєте, а що зневажаєте в людях?

– Ненавиджу зраду. В житті траплялося з нею зустрічатися. А ціную вірність. 

– Чого ще чекаєте від життя?

– Внуків. Щастя своїм рідним. А для себе – здоров’я.