П'ятница, 29 Березня 2024 р.
4 Березня 2011

ЦЯ НЕВГАМОВНА ПІДСКОЦЬКА

Надія ПІДСКОЦЬКА40 років тому скромне тендітне дівчатко Надія ПРИСЯЖНЮК приїхала підкоряти Кам’янець. За ці роки Надійка переросла в поважну, знану на Кам’янеччині жінку Надію ПІДСКОЦЬКУ. Надія Костянтинівна тривалий час очолювала управління праці та соціального захисту населення, звідки і пішла на заслужений відпочинок. Та не сидиться їй вдома – вона зайнялася громадською роботою, адже досвід, якого Надія Костянтинівна набула за роки керівництва і депутатства, не можна зачиняти за дверима квартири. 

Напередодні 8 Березня ця невтомна, невгамовна, небайдужа до людських проблем жінка ділиться своїми спогадами.

– Вперше я ступила на кам’янецьку землю 8 червня 1970 р. І одразу закохалась у це квітуче місто. Його краєвидів, ландшафту неможливо було порівняти з моїм Поліським краєм, де рівнина, луги, болота. Тоді мені здавалося, що я ніколи не зможу тут жити, адже в мене не було тут ні родичів, ні друзів, ні знайомих… 

У червні 2010-го минуло 40 років з того часу, відколи живу в Кам’янці-Подільському, який за стільки років став мені рідним, адже тут зустріла своє повноліття, свою долю – одружилася з Іваном, народила дітей Олега і Танюшу, дочекалася любої онученьки Олюсі.

Сьогодні можна підводити деякі підсумки свого життя, яке виявилося надзвичайно активним. Нам, комсомольцям харчового технікуму, тоді, в 70-ті роки, було до всього діло: шефство над дитсадком №2 (колись він був біля дитячої поліклініки), створення альбому про людей, які носили орден Леніна, власного лялькового театру, садіння дерев на схилах Смотрича, у місті тощо. А все це тому, що керівники у нас були такі невгамовні: Володя НОВАК – комсомольський секретар, Тамара СОСНОВСЬКА – голова учнівського профкому, Ольга БОСЕНКО – наша класна мама. Всіляко сприяв нам директор технікуму – прекрасна людина Максим Маркович ВОЛОВИК.

Ніколи не думала, що зможу проявити свої здібності, адже була тут чужою. Але як було приємно, коли тебе цінували не за те, що ти чиясь донька чи племінниця, а за те, як ти навчаєшся, які в тебе переконання, ставлення до друзів та інших людей. Мені дуже хотілося бути схожою на Аллу ГОРОДЕЦЬКУ – першого секретаря міськкому комсомолу. Саме в той час на міській комсомольській конференції я вперше почула виступ Олександра ЛЄСОВОГО – друга молоді, який зачарував своєю простотою та фахом господаря.

Я вірила ідеям, які проповідували наші викладачі, тодішній політиці, яка говорила про світле майбутнє. В 21 рік мене прийняли кандидатом у члени партії, а в 22 я стала членом КПРС і не шкодую про це. Мене, напівсироту з далекого Полісся, обрали заступником секретаря комітету комсомолу харчового технікуму, коли мені було всього 19 років. За цю довіру я вдячна своїм однокурсникам і керівництву. 

Тільки один раз я писала заяву з проханням прийняти мене на роботу. Це було в листопаді 1974 р. Потім було лише переведення з посади на посаду, так званий кар’єрний ріст. Ніколи не просила підвищення, ніколи не кидалася заявами про звільнення. Така заява була написана 21 грудня 2010 р. на ім’я міського голови з проханням припинити моє перебування на службі в органах самоврядування за власним бажанням. 

Сьогодні мені хочеться розповісти про те, що вплинуло на моє життя, про людей, яких я ціную та до думки яких прислухаюся. Не можу обійти періоду роботи в комсомолі. Саме тут я здобула досвід організаційної роботи, пройшла випробування на витривалість, адже робочий день був ненормований, практично без вихідних. Навіть сесії міськради, партійні активи проходили в суботні дні. Саме в комсомолі я знайшла своїх приятелів і друзів: Наталію ВАСИЛЬЯНОВУ, Люду ЮРОВСЬКУ, Тамару ПРІСНЯК, Ніну КАРМЕННУ, Галю ЛІЗВІНСЬКУ, Колю НОВІЦЬКОГО, Володю КОНДРУШЕНКА, Сашу МУНЬКА. Дякую долі за те, що працювала поруч із Мішою КУШНІРОМ, Сергієм ДУЖЕВИМ (на жаль, покійними), Іваном ЯЛОВИМ, Юрою САВІНИМ та Юрою ШКАРПЕТІНИМ, Анатолієм БАДЄЄВИМ, Олегом ГОНТАРЕМ, Іваном ТИМОФІЙШИНИМ, Віталієм БАБЛЯКОМ, Віталієм ЯНКОВСЬКИМ, Тимофієм ЯКИМЧУКОМ, Петром ДИШКАНТОМ. 

Перехід «від піонерів до пенсіонерів» 1985 р. був для мене несподіваним і надзвичайно відповідальним. Робота в радянських органах (тепер органи самоврядування) вимагала спеціальної підготовки, досвіду роботи з людьми, вміння працювати з документами. Тоді для мене було дивним почути, що керівник відділу соцзабезпечення Федір ПАВЛЕНКО очолював відділ 20 років. Я подумала, чи можна так довго працювати в такій складній галузі. Виявилося, можна, адже соціальному захисту віддано 25 з лишком років. У 35 років я очолила відділ соцзабезпечення, була наймолодшим завідувачем самостійного відділу. Тоді моїми колегами були Валентин ГРУБЛЯК, Зоя ФТЕМОВА, Ізяслав МЕДВЕДОВСЬКИЙ, Юліан КОРНІЦЬКИЙ, Микола ДАРМАНСЬКИЙ, Георгій КРОТЮК, від яких вчилася, переймала досвід. 

Одночасно з розвитком нової держави 1991 р. почалися перетворення в галузі соцзабезпечення, і коли 1994 р. було оголошено перші всенародні вибори міського голови та депутатів міської та обласної рад, мені зателефонувала Людмила ОРУСЬ і сказала: «Балотуйся до обласної ради! Зараз їдемо на хлібокомбінат, колектив якого тебе знає (я там була 10 місяців на виробничій практиці) і буде висувати кандидатом у депутати!». Таким чином вона та Галина АКИМОВИЧ (тодішній директор хлібокомбінату) стали моїми хрещеними матерями в депутатській діяльності. 

Чотири депутатські скликання в обласній раді (а це більш ніж 16 років) були періодом реалізації моєї любові до рідного міста, до його людей. Особливістю роботи в обласній раді є те, що для того, аби вирішувати питання для міста, потрібно не лише за 100 кілометрів їздити, але знайти однодумців серед представників інших міст і районів. Також обов’язково має бути чітка узгодженість позицій із міським головою, виконкомом, усіма службами. Вважаю, що мені це вдавалося. Та головне, я завжди мала свою позицію та, незалежно від політичних переконань депутатів, закликала їх захищати інтереси кам’янчан. 

…Все життя вчилася, бо, як казала моя покійна свекруха, вчитися потрібно не до старості, а до смерті. Мені завжди хотілося, щоб у Кам’янці було все найкраще. Дякуючи Олександру МАЗУРЧАКУ та Сергію БАБІЮ, побувала на навчанні за кордоном (США, Польща, Білорусь). Центр «Довголіття» – це результат співпраці з проектами, які впроваджувалися спільно з урядами Великобританії та Швеції.

Багато було пережито за ці 40 років: радість успіхів, біль розчарувань і невдач… Наприкінці 1992 року, під час студентських страйків, крім вимог зняти пам’ятник Леніну, була вимога усунути від влади «комуняк». У відставку відправили не лише виконком, але й усіх начальників відділів. Був звільнений голова виконкому Юрій МОСКАЛЮК, заввідділом охорони здоров’я Олег КАДЕНКО. Без попереджень, як грім серед ясного неба, прозвучали слова головуючого: «Є пропозиція поміняти заввідділом соцзабезпечення». На мене ніби стеля впала! Але депутати (тоді їх було 100 чоловік) не підтримали цієї пропозиції. Нелегко чиновнику отримувати довіру населення на виборах (я її одержала тричі: 1994, 1998, 2002, 2006 роках).

Коли оглядаєшся назад, то здається, що все життя пройшло в тривогах, необхідності переконувати владу та громаду в безкорисливості пропозицій, які вносиш. А скільки разів розпускалися чутки про те, що я є власницею готелів, торговельних комплексів, маєтків і палаців! Або про те, що мене чи моїх дітей піймали на кордоні з мішком валюти, які ми вивозимо! Все це потрібно було пережити, не озлобитись і продовжувати любити людей… Вражає людська заздрість, лицемірство, пересуди, байдужість до чужої біди. Злість, як іржа, точить наше су-

спільство. Не можу зрозуміти, як можна щебетати перед людиною, а за спиною лити на неї бруд?

Не мені судити, чи добре я працювала. Але якщо когось колись образила чи не змогла з тих чи інших причини вирішити позитивно прохання, прошу пробачити мені. Період у році нині якраз такий: усі мають просити один в одного вибачення, адже починається Великий піст.

Якби довелося повернутись у далекий 1970-й, я все одно би вибрала Кам’янець.