«…Я ВІДЧУВАЮ ДИХАННЯ ЗЕМЛІ»

Одні пробивають собі шлях гучними гаслами, вираженою харизмою, підтримкою впливових друзів і чималими статками. Інші спокійно і впевнено виконують свою роботу, опираються лише на власний професіоналізм, досвід і впевненість у тому, що те, що вони роблять, людям вкрай необхідне. 

До другої категорії належить наш співрозмовник, депутат міськради декількох скликань та облради останнього скликання, начальник міського управління охорони здоров’я Юрій ПЛИВАНЮК, який 27 березня відзначатиме 50-літній ювілей.

«ІНОДІ НАХЛИНЕ ТАКА НОСТАЛЬГІЯ…»

– Родом я із Цвіклівців, – розповідає наш ювіляр. – Коли село потрапило у зону дністровського затоплення, то людей почали переселяти на інші території. Моя мама разом з вітчимом і молодшою сестрою Оксаною перебралися в Устя. Я ще деякий період жив у Цвіклівцях разом з бабусею Ганною і дідусем Семеном. Саме вони мене виростили. Якщо сьогодні у мене є якісь позитивні риси, то ними я завдячую саме їм. Це були дуже працьовиті люди, які все життя віддали землі. Дідусь пройшов фінську та Велику Вітчизняну війни. Мав багато поранень. Обоє прожили по 92 роки.

Незважаючи на всі прогнози, Цвіклівці все ж не затопило. Коли був студентом, часто приїжджав на те місце, де ми жили. Та й сьогодні іноді нахлине така ностальгія… Поїду туди, подивлюся, згадаю, і стає легше. 

– Юрію Васильовичу, що спонукало Вас обрати фах лікаря?

– Не можу сказати, що з дитинства мріяв стати лікарем. У дитячі роки особливо над цим не задумувався. Після восьмирічки закінчив наше медучилище. 8 місяців працював фельдшером у Цвіклівцях. Далі служив у Білорусії в ракетних військах фельдшером дивізіону. Саме в цей період зрозумів, наскільки важка і відповідальна робота лікаря. Так склалося, що на період моєї служби у дивізіоні не було лікаря. Я практично виконував його функції. Саме ця практика і підштовхнула мене до того, що після армії пішов навчатися у Вінницький медінститут на спеціальність «Лікар-терапевт». 

Під час навчання познайомився з майбутньою дружиною Надією Іванівною. Вона також терапевт. 1984 року, ще коли ми були студентами, у нас народився Ярослав. Ми навчалися і ростили сина. Було важко, але завдяки цим труднощам швидко стали самостійними. Після навчання приїхали до Кам’янця. Мене тоді дуже тягнуло додому. 

«ЗРОБИТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ БІЛЬШЕ НА ПОСАДІ ЛІКАРЯ НЕ ВДАСТЬСЯ»

– З 1990-го до 2002-го працював дільничим терапевтом у міській поліклініці, – продовжує наш співрозмовник. – Робота мені дуже подобалася. Вона примусила задуматися над тим, що в системі надання медичних послуг дещо не так, як воно має бути. Якби у мене була невеличка кімнатка біля дільниці, яку веду, то я міг би там виконувати ту роботу, що роблю в поліклініці. Це бачення визріло тоді, коли я ходив по квартирах моїх пацієнтів, яких у мене на той час було 1900. Так виникла думка наближення лікаря до пацієнта. 

Коли до міста приїхала команда Олександра МОСТІПАНА, я був готовий до сприйняття того, що вони пропонували, поділився з ними власним баченням вирішення проблем. 2002 року тодішній мер Олександр МАЗУРЧАК запропонував мені попрацювати в управлінні охорони здоров’я. Мене було призначено заступником начальника управління. Я вагався, чи варто залишати медичну практику, те, що я вмію і люблю робити. 

У тому ж 2002-му, коли балотувався в депутати міськради, подумав про те, що коли мене не виберуть, то це буде вирок як для лікаря. Але то була хибна думка. Після того, як мене обрали, одна жінка сказала мені, що вона голосувала проти. Пам’ятаю, як я почервонів, а потім запитав її – чому. Вона відповіла: «Бо Ви підете від нас, а ми не хочемо втрачати такого лікаря».

– Якщо Ви так любили свою роботу, то могли відмовитися від посади…

– Я не відмовився тому, що зрозумів: коли хочу щось змінити в медицині міста, зробити щось для людей, то на посаді лікаря мені це не вдасться. З часом мені сподобалося займатися організацією та моделюванням. Намагався відвідувати всі семінари, конференції, з’їзди, які відбувалися у країні, щоб набиратися досвіду, аби збудувати для Кам’янця ту модель медичного обслуговування, яка була б для нього оптимальною. В лютому 2005 року я очолив управління.

– Як Вам вдається залишатися на цій посаді при частій зміні влади?

– Будь-яка влада зацікавлена у професіоналізмі працівників. Якщо йти іншим шляхом, то він заведе у нікуди. Я готовий у будь-який момент до будь-яких варіантів. Збереження посади – не самоціль. Головне – мати сталий розвиток і не втратити того, що вже напрацьовано роками.

«ФАХІВЦІ НЕ ПОВИННІ БУТИ КРІПАКАМИ»

– Юрію Васильовичу, Ви привнесли у медицину міста принципово нове. Що вже вдалося зробити?

– Сам би я нічого не домігся. Це спільна праця злагодженого колективу, підтримка влади і розуміння колег-лікарів. Ми першими зробили ті речі, які сьогодні робить уся Україна. Оптимізували свої структурні підрозділи, вийшли на цивілізований шлях, ня якому сьогодні міцно тримається медицина передових європейських країн.

– Які кроки попереду?

– Найперший – закінчити розмежування первинної ланки. Тобто створити центр первинно-медичної допомоги, до якого входитимуть усі дільничі та сімей-

ні лікарі. Це буде окрема юри-

дична структура профілактично-

го спрямування з конкретними функціональними обов’язками, фінансуванням, значно більшим, ніж є на сьогодні. 

У майбутньому медицина міста має бути обернена обличчям до пацієнта. Поки що вона стоїть спиною, боком, чим завгодно, тільки не обличчям. Також фахівці медичної галузі не повинні бути кріпаками. Вони мають спокійно виконувати свою роботу та отримувати за це гроші. Поки що і система фінансування, і сама структура організації тримає лікаря у міцних лещатах. Ми фінансуємо утримання площ, кадрів і так далі. Медична галузь може бути самодостатньою, не стояти з простягненою рукою, а повноцінно заробляти. Бюджетний фонд має утримувати швидку і невідкладну допомогу, допомагати соціально незахищеним верствам населення і фінансувати програми боротьби зі СНІДом, туберкульозом та онкологічними захворюваннями.

– Крім поганого фінансування, що ще заважає прискоренню модернізації?

– Мова йде не стільки про збільшення фінансування, як про зміну його принципів. У медицині є еліта і є верхівка. Так-от, еліта не проти змін. Протидію чинить верхівка, бо ці зміни порушують ті схеми, які вони виробили протягом десятиліть. Шалені тіньові платежі – ось основний аргумент проти будь-яких змін.

«… ВІРА, СПРАВА І ПІДТРИМКА ДРУЗІВ ДОПОМОГЛИ ЖИТИ ДАЛІ»

– Юрію Васильовичу, підлеглі Вас знають як демократичного керівника. Вдома Ви притримуєтеся такої ж позиції?

– Коли йдеться про прийняття стратегічних рішень щодо сім’ї, то їх приймаю я. Буденними справами займається дружина. Я їй цілком довіряю і не контролюю кожного кроку. 

– Хто Ваш найближчий друг?

– Протягом життя в мене їх було чимало, та й сьогодні є багато. На жаль, когось ми цінуємо тільки тоді, коли втрачаємо. З часів студентства, ще коли навчався в нашому медучилищі, були у мене двоє найкращих друзів – Борис ТКАЧ та Олександр ЦИМБАЛОВ. Борис загинув у Голландії, куди поїхав на заробітки, а Олександр – у Москві. Ще один найближчий друг, якого я втратив, – це мій син Ярослав. Я мав щастя відчути, що таке дорослий син, з яким можна поділитися всім, обговорити будь-які питання. Дехто, спостерігаючи за нашими стосунками, по-доброму нам заздрив… 

За чотири місяці до свого 

25-ліття Ярослав пішов від нас. Тоді я думав, що життя зупинилося. Кажуть, що час лікує рани. Нічого він не лікує. Просто постає розуміння того, що треба жити, бо маєш відповідальність перед сім’єю, треба допомогти стати на ноги дочці Лєні. Вона сьогодні 

9-класниця. Все життя попереду. Намагатимусь дати їй те, чого не встиг дати сину. Напевно, віра в Бога, улюблена справа і підтримка друзів допомогли жити далі. 

– Яка Ваша улюблена справа, крім реформ у медицині?

– Усе життя чимось захоплювався. В дитячі роки розводив голубів. А зі старших класів і до сьогодні моїм хобі є бджільництво. Я дуже люблю бджіл. Якби суспільство за основу взяло життєдіяльність бджолиної сім’ї, то воно було б уже хтозна на якому щаблі розвитку. Маю дві пасіки – в Усті, де сьогодні живе моя мама, і в Панівцях, де мешкають батьки дружини. Маю 20 бджолосімей. Любов до бджіл прищепив ще дідусь. Він не був професіоналом, швидше, любителем.

– А Ви любитель, чи вже професіонал?

– Скажімо, професійний любитель, тому що обов’язково прислухаюся до порад професіоналів. Мед роздаємо друзям, самі вживаємо замість цукру. Для лікування і профілактики різних захворювань, особливо респіраторно-вірусних, використовуємо продукти бджільництва. Медичними препаратами вдома майже не користуємося.

– Ніколи не шкодували про фах, який обрали?

– Коли приходить весна і прокидається земля, дуже люблю копирсатися в ній. Я багато разів запитував себе, чому не став аграрієм. Мені здається, що я відчуваю дихання землі. Мабуть, таке відчуття є в багатьох, зрештою, всі ми від землі. Це мене і заспокоює. Розумію, що я – на своїй дорозі, а про землю є кому подбати. Кожен має займатися своєю справою. Вірю в майбутнє українців, кам’янчан і своє особисте. Воно має тісно переплітатися з вірою в Бога. У кожної людини повинен бути свій сімейний лікар і свій священик. Один лікує тіло, а другий – душу. Лише тоді повністю зціленою буде людина, і, відповідно, – нація.