П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ЩАСТЯ СТАНІСЛАВИ ДЗЮБИ

Станіслава ДЗЮБАНе кожен глибоко знає історію свого міста. Проте наш сьогоднішній ювіляр – справжня енциклопедія. Кожна вулиця, кожен будинок, які пов’язані з тією чи іншою історичною подією, в її розповіді оживають. І не дивно: кому ж, як не музейному працівникові, розкриваються сторінки минувшини?! 12 квітня ветеран музейної справи, Почесний працівник туризму України, в минулому – депутат міськради, працівник міськвиконкому Станіслава ДЗЮБА святкує 75-річчя. 

…45 років день у день вона проходила вулицями Старого міста, наближаючись до Старої фортеці – місця своєї роботи. В її трудовій книжці всього три записи: завідувач сільської бібліотеки на Житомирщині; завідувач загального відділу Кам’янець-Подільського міськвиконкому; завідувач відділу Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника.

1963 р. Станіслава Михайлівна розпочала роботу в музеї бібліотекарем. Після завершення навчання в Київському інс-титуті культури переведена на посаду наукового працівника, згодом – старшого наукового, а з 1973 р. – завідувача відділу історії радянського суспільства. 

В атестаційній характеристиці читаємо: «Працелюбна, відповідальна, вимоглива, закохана у свою професію, у своїй діяльності велику увагу приділяє вивченню та дослідженню історії міста, веде розділ «Поділля і місто в роки Великої Вітчизняної війни».

– Станіславо Михайлівно, у Вас аж два трудових стажі в музеї…

– Насамперед хочу назвати тих, хто працював зі мною в далекі 60-ті: Тамара СИС, Василь ЛАНЕВСЬКИЙ, Антон ТОМАШЕВСЬКИЙ, Ядвіга ШЕМЧУК, Ніна КОЗЛОВА. Фронтовик, директор музею Григорій ХОТЮН помітив, що героїка сивої давнини притягувала мене, як магніт. Але не вистачало вищої освіти. І я її здобула. Яка то була радість від першої проведеної мною екскурсії!

Але музей – це не тільки екскурсії. Це і науково-дослідна робота, і фондова робота (збір експонатів), їх дослідження та оформлення в експозиціях музею. 

– Станіславо Михайлівно, з чого почалася Ваша закоханість у місто?

– Мабуть, з колиски. Я належу до тієї категорії покоління, яке називають дітьми війни. Дитинство, обпалене війною, закарбувалось у моїй дитячій свідомості сльозами мами, коли загинув батько на фронті 1944 року, втратою житла і поневіряннями по чужих хатах, холодом і голодом. 

Навчалася в жіночій школі №5 (де тепер школа-інтернат). Мама постійно твердила: «Вчись добре, пам’ятай: тато хотів, щоб ти була вчителькою». І вчилася я справді непогано. Уроки інколи не лізли в голову – хотілося їсти, вдягала нас мама з братом бідненько, а мені так хотілося мати шкільну форму. Та не довелося: закінчила 7-й без неї і вступила в культосвітній технікум, бо там давали стипендію і після 3-х років навчання можна було йти працювати, допомагати мамі. 

На той час нас тимчасово поселили в підвальному приміщенні у Старому місті. Правда, це «тимчасово» затягнулося на довгі три десятки років…

– Які події у трудовій діяльності запам’яталися особливо?

Станіслава ДЗЮБА– 1975 року мене обрали депутатом міськради та членом виконкому, а 1977-го затвердили на посаду завідувача загального віділу міськвиконкому. Серед моїх нових колег я була наймолодшою заввідділом. Поряд зі мною працювали досвідчені Федір ПАВЛЕНКО, Юліан КОРНІЦЬКИЙ, Микола ПРОДЕУС, Василь МИХАЙЛЕНКО, Ізяслав МЕДВЕДОВСЬКИЙ, Валентина ЗАДОРОЖНА, Степан ЦИБУЛЬСЬКИЙ, також Віктор СМОЛІНСЬКИЙ, Григорій КРОТЮК, Віктор КРІЛЬ, Володимир КРИЛОВ, Володимир КОЗЛОВ, Лідія ДЕМЧУК, Валентина ГРИШУНОВА, секретар партійної організації Василь СКРИПКО.

Робота в радянських органах вимагала спеціальної підготовки, вміння працювати з документами, матеріалами для організації роботи сесій і засідання виконкому та найголовнішого – вміння працювати з людьми.  

Листи громадян стояли на особливому контролі. Питання роботи з ними неодноразово слухали на партійних зборах, де перший секретар міськкому КПУ Олександр ЛЄСОВОЙ вимагав уважно ставитись до людей, які пишуть. Перевіряючи факти про погані житлові умови, мучилася, що не можу вплинути на їх рішення. От і стала проситися, щоб відпустили в музей. 

1979 року офіційно подала заяву. З того часу до 2009-го працювала завідувачем відділу в Старій фортеці, старшим науковим працівником. 

– Які нагороди вважаєте найдорожчими?

– «Ветеран праці» та знак «Почесний працівник туризму України». А ще відгуки туристів, з якими зустрічалася. Моїми туристами були люди з різних куточків колишнього СРСР. Неодноразово супроводжувала іноземні делегації. Частими гостями були відомі актори. На зйомках фільмів «Чорний замок Ольшанський», «Триста років тому» була консультантом.

– У музеї казали, що Ваша екскурсія – як солов’їна пісня, і що Ви – ас своєї справи…

– Про «солов’їну пісню» та «аса» – то занадто: просто верх брав мій професіоналізм. А щодо слідів, то він є і довго буде зберігатись у пам’яті кам’янчан. Це, по-перше, Меморіал загиблих кам’янчан у центрі міста. Будучи у складі робочої групи з його створення, відповідала за пошуки прізвищ кам’янчан, які загинули на війні. По-друге, в музеї у фондах зберігається складена мною картотека на всіх загиблих воїнів-визволителів у березні 1944-го. По-третє, протягом двох із половиною років на радіо вела рубрику «Знайомтеся з містом». Писала у газети статті на військову тематику. У співавторстві з Миколою ДЕМБІЦЬКИМ випустила книгу «В боях за Кам’янець-Подільський».

…Станіслава Михайлівна своїх знань, свого професійного досвіду ніколи не ховає, щедро ділиться з молоддю. За сумісництвом викладала в інституті туризму предмет «Екскурсознавство», читала лекції з народознавства для учнів у ЗОШ №15, там же організувала та оформила музей історії Великої Вітчизняної війни.

…Розмовляю з цією симпатичною жінкою та думаю: хто б сказав що їй уже за 70?! Молодий блиск в очах, жвава мова, незгасний інтерес до всього, що відбувається у суспільстві, прагнення займати, як завжди, активну життєву позицію. Вийшовши на відпочинок, не замкнулася в собі, бере активну участь у громадській роботі. Вона – член ради міської ветеранської організації, керівник ветеранського клубу «Кам’янецькі зустрічі» при МБК, солістка та ведуча програми ветеранського хору «Квітка на камені», виступає перед учнівською молоддю з бесідами з історії міста, бере участь у масових заходах… 

– Станіславо Михайлівно, вважаєте себе щасливою людиною?

– Щастя – сукупність безлічі різноманітних чинників. Сім’я, робота, діти, внуки та навіть гіркота і біль втрати дорогих і близьких Тобі людей. Усе це потрібно пережити, не озлоблюватися на долю, бо злість, як іржа, роз’їдає наше буття. Не переношу людської заздрості, лицемірства, підлабузництва, байдужості до чужої біди. В цілому я зазнала щастя та дякую Богові, що відміряє мені стільки прожити. Виховала послідовницю своєї улюбленої роботи: дочка Тетяна навіть розширила свій діапазон діяльності музейного працівника, додавши до нього ще й туризм. Вона, як і я, закохана у своє місто та професію. 

Інна ДУБЧАК, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».