ЛІКВІДАТОР

Минає 25 рокiв відтоді, як на Чорнобильській АЕС сталася найважча за всю історію людства техногенна катастрофа, внаслідок якої було опромінено понад 145 тисяч квадратних кілометрів території України, Білорусі та Російської Федерації, постраждало понад 5 мільйонів людей, забруднено радіоактивними нуклідами близько 5 тисяч населених пунктів.

26 квітня 1986 р., близько 01.23,  на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор і спричинив викид радіоактивних речовин. Ситуація була загрозливою, тому що в зруйнованому реакторі продовжувалися неконтрольовані ядерні та хімічні реакції. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин зі зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 р. ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів.

Згодом, після масштабних робіт із дезактивації території, над четвертим енергоблоком було збудовано захисний саркофаг. 15 грудня 2000 р. назавжди було зупинено реактор останнього, третього, енергоблока. Та українські ядерники застерігають, що Чорнобиль і досі залишається своєрідною пороховою бочкою. За словами колишнього генерального директора ЧАЕС Михайла УМАНЦЯ, спливає термін експлуатації саркофага, і всі ядерні матеріали за 25 років перетворилися на пил. 

– Якщо нічого не буде зроблено, ми отримаємо великий викид пилу таких речовин, яких немає на японських станціях, – говорить він.

До того ж сумним «подарунком» до 25-річчя Чорнобильської трагедії стали проблеми японської АЕС «Фукусіма-1», які вкотре змусили замислитися над тим, що навіть найкращі технології не дають гарантії безпеки, а тому потрібно шукати нові, сучасніші джерела енергії.

ЛІКВІДАТОР НАСЛІДКІВ ЗЕМЛЕТРУСУ…

Сабір АЛАХВЕРДІЄВ був у числі тих військовослужбовців, яких Батьківщина відправила ліквідовувати наслідки Чорнобильської катастрофи.

Азербайджанець Сабір Алік-перович народився 1943 р. в Казахстані (1937 р. його батьків вислали з рідного Азербайджану).  

– Коли згодом, уже дорослим, я поїхав до Азербайджану, – розповідає Сабір Алікперович, – то, чесно кажучи, не зрозумів, чому звідти виселяли людей, якщо потрібно було робити навпаки, адже там кругом – гори, і вітер дме від квітня до листопада. 

Сім’я АЛАХВЕРДІЄВИХ жила в Семипалатинську, під час війни тулилася в землянках. У батьків було п’ятеро дітей: четверо синів і донька. Мати померла, коли Сабіру було всього 10 місяців. Його виховання лягло на плечі 10-річної сестри, яка і прала, і варила, і братиків доглядала, через що не мала часу вчитися та на все життя залишилася неграмотною. 1946 р. сім’я переїхала ближче до Алма-Ати: там жилося трішки краще. 

Сабір Алікперович закінчив Калінінградське військове інженерне училище, служив у Туркменістані, де знайшов свою долю – росіянку Марію Володимирівну, з якою разом виховали чотирьох дітей: двох синів і двох доньок. 

1966 р., під час служби в Туркменістані, Алікперу АЛАХВЕРДІЄВУ довелося ліквідовувати наслідки землетрусу в Ташкенті. Місто майже повністю довелося відбудовувати. Згодом була служба у Сибіру, де Сабір Алікперович командував курсантським взводом, потім – в Естонії, де викладав у школі молодших військових спеціалістів. Закінчивши військово-інженерну академію ім.Куйбишева у Москві, АЛАХВЕРДІЄВ рік служив у Дрогобичі, а 1977 р. приїхав до Кам’янця-Подільського, де почав викладати у військово-інженерному училищі. Звільнившись у запас у званні полковника, залишився на викладацькій роботі у рідному училищі.

…І ВИБУХУ НА ЧАЕС

12 березня 1987 р. Сабір АЛАХВЕРДІЄВ був направлений до Чорнобиля для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. 

– До нас там уже побували дві групи наших військовослужбовців. Ми були третьою. 14 березня нас зустріли в Ірпені, де був штаб тимчасового інституту хімічних військ із дослідження наслідків аварії на ЧАЕС. Кожному з нас дали посаду – науковий співробітник, старший науковий співробітник з дезактивації місцевості.

Через 3 дні я вже був у Чорнобилі. У нас там працювало чотири підрозділи. Мене призначили начальником оперативного відділу, займався питаннями організації та забезпечення життєдіяльності груп, контролював роботу солдатів.

– Як Ваша дружина поставилася до відрядження у Чорнобиль?

– Нормально. Вона ж дружина військового. Звикла, що накази не обговорюються.  

– Чи відчували Ви вплив радіації?

– Так. Відразу, як тільки приїхав, відчув, що з’явився нежить, з очей потекли сльози, затягло горло, доводилося кожні 5-10 хвилин відкашлюватися. Це було дуже неприємно. Але десь через місяць організм звик, адаптувався, я вже не страждав від неприємних симптомів. Та радіацію все одно відчував. Буває, вночі висунеш руку з-під ковдри… Вас колись «кусала» кропива? Ось таке ж відчуття було. Це альфа- та бета-випроміннювання, яке під ковдру проникнути не могло, «кусало» тільки незахищену шкіру.

– Засобами захисту Вас добре забезпечували?

– На наш інститут працювала спеціальна пральня, ми щотижня змінювали одяг, два рази на тиждень – нижню білизну. Все відпрацьоване викидалося у спеціальний могильник.

– А якісь ліки отримували?

– Ні, нічого.

– Алкоголем рятувалися?

– Так, замовляли в Ірпені та потайки лікувалися. Коли хтось їхав до міста, просили: «Привези три ампули антинуклідної сироватки». А ще рятувалися анекдотами, переважно про Чорнобиль, але тут їх згадувати не можна (посміхається).

«ФУКУСІМА» – НЕ ЧОРНОБИЛЬ

– Що Вас найбільше вразило у Чорнобилі?

– Мене відправили на територію для розквартирування бригади ліквідаторів. Їдемо селами, а все навколо цвіте, пташки співають, будиночки такі охайні стоять… І ніде ні душі… В одному селі побачили опечатаний магазин промтоварів. Вразило, що він так і залишився опечатаний.

…У самому Чорнобилі ми жили на пристані. Коли вперше проходив берегом повз будинки, заходив у деякі та бачив: на стільцях висить одяг, на столах – смажена картопля, суп. Здалося, що господарі вийшли на хвилину і незабаром прийдуть вечеряти. Та пліснява на продуктах вказувала, що це не так і сюди більше ніхто не повернеться. 

А ще мене вразив патріотизм військових. Не треба було нікого контролювати: солдатам поставили задачу, і вони її виконують. Люди продемонстрували мужність і героїзм. На станції працювали солдати, які скидали з даху радіоактивне сміття. Вони одягали спеціальні комбінезони, щитки та працювали лише одну хвилину. Це було дуже небезпечно. Серед ліквідаторів були люди з Далекого Сходу, Сибіру, Вірменії, Туркменістану, Білорусії, Підмосков’я. Між усіма існувала така згуртованість!.. Як тепер на «Фукусімі-1». 

– Щодо «Фукусіми-1». В Інтернеті та ЗМІ з’явилася інформація, що Японія з радістю зустріне наших чорнобильців, якщо вони захочуть допомогти ліквідовувати наслідки аварії на їхній АЕС, причому за гарну винагороду. Ви би поїхали?

– Наші чорнобильці сказали, що із задоволенням поїхали б. А я б не поїхав – вік не той і здоров’я підводить.

– Чи є «Фукусіма-1», на Вашу думку, такою ж серйозною загрозою для світу, якою 1986 року був Чорнобиль?

– Там ситуація не така серйозна, як була на ЧАЕС. У нас відбувся викид із працюючого реактора. І хоча пожежу було подолано досить швидко, з радіацією боролися довго. А наслідки аварії ми будемо відчувати ще 100-150 років. Навіть від вибуху атомної бомби в Хіросімі наслідки не були такими руйнівними. За місяць радіаційний фон прийшов до норми. А на ЧАЕС вибухом викинуло осколки графіту, урану, йод, цезій, церезій, альфа-, бета-, гама-частини. Періоди їхнього напіврозпаду дуже тривалі. На «Фукусімі-1» не було викиду самого атома, і до того ж японці дуже грамотно діяли як відразу після аварії, так і тепер.

 – Сабіре Алікперовичу, Ви сьогодні  підтримуєте стосунки з людьми, з якими були у Чорнобилі?

– Та ні. Один тепер у Москві, інший – у Білорусі. Деякі померли.

– Як держава віддячила за Вашу роботу?

– Дала орден «За службу Батьківщині» ІІІ ступеня. Крім того, Союз чорнобильців нагородив орденами «Герой-рятівник» і «За мужність».

– Перебування в Чорнобилі відбилося на Вашому здоров’ї?

– Я дуже хворів після того, мені робили резекцію – вирізали частину шлунка. А коли потрібно було отримувати інвалідність, лікарі відмовили: «Ви ж не лікуєтеся 5-10 разів на рік». Кажу: «Я у Чорнобилі був…». А вони: «Ми Вас туди не посилали». Більше не звертався, не хочу принижуватися.

…П’ять років тому, коли Сабір АЛАХВЕРДІЄВ їхав до Москви, на кордоні довелося проходити хімічний контроль. Міліціонери наставили на Сабіра Алікперовича дозиметр, а той почав вити. Обстежили купе – прилад мовчить. Запитують у підозрілого пасажира: «Що везете?». «Радіацію», – відповідає.  Міліціонери здивувалися, а пасажир посміхається: «Ви у Чорнобилі були?». «А , все ясно», – нарешті зрозуміли. І до своїх: «Хибна тривога. Це – ліквідатор». 

P.S. Багато хто вважає, що аварію на ЧАЕС вдалося ліквідувати переважно завдяки тому, що уряд СРСР не рахувався з людськими життями, багато яких  було принесено у жертву заради приборкання мирного атома, котрий вирвався на волю. Назавжди героями залишаться у нашій пам’яті вогнеборці, пілоти, військовослужбовці, лікарі, міліціонери, водії – всі, хто, незважаючи на небезпеку, рятував світ від атомної катастрофи. Серед них й ім’я Сабіра АЛАХВЕРДІЄВА, ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.