ПРОФЕСІОНАЛ. І В ГАЛУЗІ, І ВДОМА
Гарний керівник, чуйна, справедлива людина, люблячий чоловік, батько та дідусь, директор КП «Тепло» Володимир МИКИТЮК 11 червня відзначатиме ювілей.
Володимир Михайлович народився 11 червня 1951 р. в Кам’янці-Подільському.
Після закінчення 1968 р. СШ №4 1969 р. Володимира призвали на службу в армію, а 1970 р. він вирішив втілити дитячу мрію і вступив до К-ПВВІКУ. Провчившись рік, залишив навчання. Після повернення додому юнак влаштувався водієм на металоштампувальний завод. Через три роки Володимир Михайлович пішов працювати постачальником Кам’янець-Подільської філії Косівського училища прикладного мистецтва, яке тоді розміщувалося в приміщенні нинішнього історичного музею. А з 1976 р. він уже працює водієм лісоторгової бази.
– Тоді це була дуже цікава установа, – розповідає Володимир Михайлович. – Загальний дефіцит багатьох посадовців приводив сюди. Тут, на базі, було повно різного товару, якого в магазинах не дістати. На все життя запам’ятав випадок: один мій начальник, єврей за національністю, йде по базі, а з ним усі вітаються та кланяються. Я йому кажу: «Ви така знаменита людина, Вас усі знають!», а він мені у відповідь: «Володя, это «здравствуйте» я себе купил!».
Через п’ять років Володимир МИКИТЮК, закінчивши Хмельницький кооперативний технікум, стає заступником директора Кам’янець-Подільського центрального ринку.
Доля склалася так, що 1984 р. Володимир Михайлович переводиться на роботу в магазин госптоварів Жовтневого сільського споживчого товариства, спочат-ку – продавцем, а через декілька місяців – завідувачем магазину. Через 5 років він стає головою правління Жовтневого ССТ.
1994 рік був доленосним для Володимира МИКИТЮКА: він очолив ДП «Тепло» та вступив у Міжнародну кадрову академію (м.Київ), диплом якої за спеціальністю «Економіка та управління бізнесом» отримав 1998 р.
На сьогодні ДП «Тепло» стало КП «Тепло». Це підприємство, яке займається постачанням палива комунально-побутовим споживачам і населенню регіону.
37 років сімейне гніздо родини МИКИТЮКІВ охороняє Тетяна Леонідівна, дружина Володимира Михайловича. Удвох вони ділили радість і негаразди, разом виховали двох красенів-синів – Андрія та Володимира, а нині радіють двом онукам – Максиму та Артему.
– Володимире Михайловичу, 60 років – це багато чи мало для чоловіка?
– Це пристойний вік, коли за спиною чимало прожитого та досягнутого. Ти вже мудрий і можеш ще багато чого зробити. Нині потрібне лише здоров’я.
– Отже, Ваше життя вда-лося?
– Так. Я щасливий, що на життєвому шляху зустрів свою Тетяну. Я їй вдячний за синів, за те, що маю порадницю та помічницю, а це в житті найголовніше. Крім того, як кажуть, життя вдалося, якщо виростив сина, (у мене їх два), посадив дерево (маю сад), побудував дім (також маю). Мене поважають діти, друзі. А чого ще бажати?
– Володимире Михайловичу, а Ви пам’ятаєте, як познайомилися зі своєю майбутньою дружиною?
– Добре пам’ятаю. Я стояв біля батальйону забезпечення навчального процесу К-ПВВІКУ, що на Суворова, а вона йшла з індустріального технікуму.
Тетяна мені відразу впала в очі, я її вирішив зачепити і питаю: «Ти до мене йдеш?». Вона засміялася і мовчки пішла далі. Через якийсь час мене з хлопцями відпустили у звільнення, і ми пішли на танці в «клітку». Там я знову її помітив. Вона з подружкою зайшла в кафе біля парку, де у фойе було величезне дзеркало, і поправляла біля нього зачіску. Я підійшов і кажу: «Ось ти й попалася!». Слово за слово, познайомилися, і донині ми разом. Щоправда, їй довелося чекати, доки я дослужував в армії.
– По господарству дружині допомагаєте?
– Допомагаю, але до кухні мене не допускають. Звичайно, я вмію щось простеньке приготувати, але так смачно, як моя дружина, ніхто не готує. Я їй допомагаю біля дому поратися, роблю всю чоловічу роботу.
– Володимире Михайловичу, Ви, здається, з великої родини?
– Так, нас у батьків – п’ятеро, я старший. Крім мене, ще дві сестри – Світлана та Інна (на жаль, вона вже покинула цей світ) і двоє братів – Анатолій і Микола.
– Важко бути старшим у сім’ї? Зазвичай старші діти піклуються про молодших…
– Звичайно. Самі розумієте, в ті повоєнні роки піднімали народне господарство. Батько Михайло Миронович працював водієм, а матуся Ольга Іванівна – санітаркою в лікарні. Вони постійно були на роботі, крім того, після роботи будували власними силами будинок, тому ми самі себе виховували.
– Ви вирішили піти шляхом свого батька?
– Ні, я мріяв стати військовим, але життя розпорядилося по-іншому, і тоді я пішов робити, що вмів. Та ні про що не жалію.
– Наш батько – справжній господар, – розповідають Андрій і Володимир. – Удома завжди порядок. Він і нас навчив господарювати: ми не пам’ятаємо, щоб хоч один кран колись протікав, у садочку трава скошена… А як він дбає про свій автомобіль!
– Володимире Михайловичу, а коли Ви прибдали свого першого залізного коня?
– Мені було 27 років, я сам заробив на «Москвича», щоправда, не нового. Власними рука-
ми весь перебрав, потім продав і купив «Ниву». За своє життя змінив 4 автомобілі. Нині в мене «Chevrolet».
– Який вид спорту шануєте?
– Легку атлетику та фехтування, яким серйозно почав займатися в армії.
– Чого на сьогодні ще не встигли зробити?
– Мрій багато, та головне – дожити, щоб допомогти онукам стати на ноги.
– Володимире Михайловичу, свого часу очолюване Вами підприємство було рентабельним, у Вас працювало багато людей, були великі об’єми виробництва. А який стан справ сьогодні?
– На жаль, криза зачепила всіх, не обійшла вона й нас, проте що можемо, те й робимо. Вже декілька років поспіль наше підприємство стає переможцем бізнес-рейтингу серед понад 300 тисяч комунальних підприємств України. Цього року ми отримали відзнаку «Професіонал галузі».
– Ви – суворий керівник?
– Насамперед, вимогливий до себе. Цим показую приклад для інших. Понад усе ціную людей, які доводять справу до кінця. Люблю порядок і дисципліну.
– Яких людей не любите?
– Хитрих і підлиз, скупих і слизьких. Терпіти не можу п’яниць.
– Як Ви збираєтеся відзначати свій ювілей?
– У родинному колі. Прийдуть друзі та близькі мені люди.