З НЕБА ЗНОВУ НА ЗЕМЛЮ
Якщо пов’язав свою долю із землею, то це назавжди. Що б не робив, куди б не йшов, до обраної справи тягнутиме, наче магнітом. Так і в нашого ювіляра: став землевпорядником, – вважай, на все життя. Змінюватимуться назви, бігтиме час, а улюблена справа, як і гарна родина та надійні друзі, залишатиметься ознакою стабільності. 29 червня півстолітній ювілей святкуватиме начальник Кам’янець-Подільського районного виробничого відділу Хмельницької регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру» Віктор КШЕМІНСЬКИЙ.
– Вікторе Володимировичу, як так сталося, що своє життя Ви пов’язали із землевпорядкуванням?
– Після закінчення Кам’янської школи вступив до індустріального технікуму на спеціальність «Маркшейдерська справа». За направленням потрапив на Куряжський цегельний завод, що в Харківській області. А далі – служба в армії. Потім шукав роботу ближче до дому, випадково у Старому місті зустрівся з Віталієм ГЛУХЕНЬКИМ, який 1983 року взяв мене на роботу землевпорядником. 1987 року почався кооперативний рух, і «Новатор» став першим кооперативом, який з’явився у місті. Він спеціалізувався на проектній документації. Пам’ятаю, як робили топографічні знімки регіону, розробляли документацію під газифікацію сіл району. Пам’ятним для мене став 1994 рік, адже відкрив приватне підприємство «Земля», яке працює й досі.
– Невже все так легко було?
– Звісно, ні. Знаю, що таке «кравчучки», робота в наймах. Працював у Польщі, брався за будь-яку роботу, щоб прогодувати сім’ю. Поляки навіть відпускати не хотіли додому, а коли дізналися, що маю вищу освіту, то називали не інакше, як «пан інженер». Тоді я заробляв п’ять доларів у день, а це була місячна зарплата на Україні. Заробленого вистачило на те, щоб купити три залізні ящики, як сейфи, взяти ліцензію для ПП «Земля» та орендувати приміщення в колишньому аеропорту.
– Як же вийшло, що директор власної фірми стає директором аеропорту?
– Тодішній директор Володимир КУНДИС, напевне, побачив, як по-господарськи я ставився до орендованих приміщень, і запропонував замінити його на цій посаді. Я вагався, адже за освітою – землевпорядник і до авіації абсолютно ніякого відношення не мав. Але потім зрозумів, що головне – бути господарем, а решта прийде з досвідом, тож пропозицію прийняв. За чотири роки намагався підтримувати будівлю аеропорту в нормальному стані. Щороку на день міста ми проводили для бажаючих екскурсійні польоти на орендованому з Хмельницького літаку АН-2, заробляли на цьому якісь гроші. Чартерні рейси літака АН-28 приймав покійний Адам ЯХІЄВ. За допомогою Департаменту авіації України разом із заступником голови РДА Людмилою МАКОГОНЮК і сільським головою Кам’янської територіальної громади Юрієм ВОЛОЩУКОМ провели титанічну роботу з осушення земель с.Кам’янка.
А коли Віталій ГЛУХЕНЬКИЙ 2000 року пішов на пенсію, я виконував обов’язки начальника районного відділу земельних ресурсів. У той же час виходить постанова Кабміну про створення земельно-кадастрових бюро при відділах земельних ресурсів, мій колега Ярослав КЛІВІЦЬКИЙ очолює районний відділ земельних ресурсів, а я стаю директором бюро. Гарний час, гарний колектив – є що згадати. І до сьогодні, після численних реорганізацій, очолюю вже Кам’янець-Подільський районний виробничий відділ Хмельницької регіональної філії ДП «Центр державного земельного кадастру».
До функцій Центру входить якісна та кількісна характеристики земельних ресурсів, збір інформації про землекористувачів і землевласників, ведення чергового кадастрового плану.
– Нині все частіше виникають розмови щодо продажу земель сільськогосподарського призначення. Ваше ставлення до цієї непростої теми?
– Нічого поганого в цьому не бачу. Не секрет, що нині працюють тіньові схеми продажу земельних ділянок. Єдине, що, на мою думку, повинна зробити держава, то це заборонити зміну цільового призначення. Інвестор, маючи землю, буде робити все можливе, аби вона працювала на віддачу. Також погоджуюсь із твердження про заборону на відчуженням земельних ділянок іноземцям. Головне – законодавчо правильно врегулювати питання.
– Знаємо, що доньки пішли Вашими стопами, також обрали фах землевпорядника. Це був їх вибір чи Ваша порада?
– У нас, взагалі, сім’я землевпорядників. Як могло бути по-іншому? Юля закінчує Львівський аграрний університет, Тетяна – третьокурсниця нашого індустріального коледжу. В молодшої більше потягу до цієї справи. От навіть нині вона на практиці, разом з дівчатами їздить по полях, вчиться працювати із сучасними геодезичними приладами та програмним забезпеченням.
Разом із дружиною Людмилою Миколаївною працюємо з 1994 року. Кажуть, подружжю дуже важко ділити на двох одну роботу. Та я з цим не погоджуюся.
Взагалі, до роботи ставлюся серйозно, постійно кажу своїм колегам: «Хочете спати спокійно, добре перевірте правильність кожного документа». Дотримуюсь букви Закону, і якими б спокусливими не були пропозиції, ніколи на них не піддамся.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Порядність, вміння тримати слово. Як і всі, важко переношу зраду та лицемірство. Не можу і не вмію брехати. Хоча, кажуть, що часом краще солодка брехня, ніж гірка правда. Як на мене, то ні.
– Ви задоволені тим, як склалося життя?
– Я – щаслива людина, бо маю роботу, яка приносить задоволення, надійних друзів, сім’ю, дітей. Раніше все мріяв про сина, але нині не шкодую, що маю доньок, бо живу, як султан, – у жіночому царстві. Звичайно, хочеться більше, але я вважаю, що досяг певного рівня та авторитету. Ніколи не рвався до високих посад, не розпорошувався на дрібниці. Взагалі, за будь-яку справу беруся лише тоді, коли досконало вивчу, прозондую з усіх позицій.
Дасть Бог, доживу до пенсії, займусь облаштуванням будинку, соромно, але не вистачає часу довести його до пуття. Звичайно, маю земельну ділянку, але, як, може, хтось думає, не є земельним магнатом (сміється).
Хочеться одружити дітей, дочекатись онуків, а як підростуть, брати із собою на риболовлю та полювання.
Люблю швидкість! «Какой русский не любит быстрой езды?!». З дитинства ганяв на мотоциклах. Кожен з них міг розібрати і зібрати власноруч.
– Вікторе Володимировичу, 50 років – це багато чи мало?
– Якщо відверто, я не знаю, коли цих 50 років пройшло. Час так пролетів! Можливо, не помітив цієї швидкості через те, що був постійно в роботі. Десь себе втішаєш, бо мати ще нівроку – їй 81 рік – і думаєш: «У мене все попереду». А насправді, хто його знає? Тож завжди кажу такий тост: «Життя таке прекрасне і таке коротке! Тож давайте жити довго!».