АРХІТЕКТУРА БЕЗ ПАФОСУ
Більшість людей вважають, що вони розуміються на політиці, медицині, вихованні дітей. Не помилимось, якщо додамо до цього переліку ще й архітектуру. Сьогоднішній Кам’янець – жертва такої ж самовпевненості. За самовільними добудовами-прибудовами, що наче пухлини розростаються на будинках центральних вулиць міста, за строкатими фасадами «вирви око», за «курниками» і «шпаківнями», гордо виліпленими на приватних подвір’ях, поволі зникає історичне унікальне місто. Місто, яке все ще претендує на статус столиці Поділля (бодай духовної), а виглядає при цьому, як філія проскурівського базару.
Напередодні професійного свята архітекторів ми дозволили собі порозмовляти про архітектуру нашого улюбленого міста без зайвого пафосу. Ми навіть жодного разу не вживемо словосполучення «квітка на камені» та оминемо увагою всі архітектурні пам’ятки. Ну, майже. Ми зустрілися з головою міського осередку Національної спілки архітекторів України Віктором РУДЮКОМ за чашкою чаю, щоб поговорити про сучасне обличчя нашого міста, не копаючи занадто глибоко. Тема лежить на поверхні – достатньо вийти на вулицю чи просто визирнути у вікно.
– Вікторе Володимировичу, почнемо із сучасного Кам’янця, який, мабуть, розчаровує туристів, та й кам’янчан не радує: навколо різнокаліберні добудови, прибудови всіх кольорів веселки – парад несмаку. Складається враження, що архітектори в місті зникли, як динозаври…
– Насправді це не так, архітектори є, і вони працюють. Однак те, що ми сьогодні спостерігаємо, є наслідком відсутності в місті Генерального плану – документа, який би чітко визначав, де і що можна чи не можна будувати. Щоразу, як змінюється міська влада – змінюється головний архітектор, а разом із ними – підходи до будівництва. Ми з колегами неодноразово обговорювали недолугі об’єкти на містобудівній раді, й навіть були випадки, коли несанкціоновані прибудови розбиралися. Після таких прецедентів інвестори, принаймні, почали звертатися по виготовлення проектної документації.
Ще одним чинником є ставлення самих інвесторів. Узагалі, архітектору із приватним інвестором працювати непросто, оскільки менталітет диктує правило: «Мої гроші – я сам буду вирішувати». З окремими власниками дуже складно створювати великі проекти. От, скажімо, пішла тенденція викупу квартир на перших поверхах і створення там різних закладів. При цьому проводиться реконструкція, добудовується вхідна група. Архітектори розробляють концепції реконструкції таких будинків як єдиний проект. Вдало його було реалізовано на вулиці Гагаріна, біля «Фуршету», коли всі власники
об’єдналися і разом провели реконструкцію. А от на вулиці Соборній перші декілька добудов було зроблено згідно із загальним проектом, а далі – «хто – в ліс, хто – по дрова». У результаті ми, як завжди, отримали «шанхай» на головній вулиці міста.
І такі приклади – на кожному кроці. На жаль, немає жорсткого контролю з боку міської влади.
– А чи борються архітектори з такою дрібницею в зовнішньому вигляді міста, як кондиціонери, які не просто псують вигляд будинків, а відверто дратують погляд?
– Особисто мене не так кондиціонери, як рекламні щити часом виводять із себе: різні розміри і форми, кожен ліпить на фасад що завгодно на власний розсуд і гаманець, – це перетворює місто на великий смітник. І ніхто не згадує, якою була концепція.
– У дореволюційному Кам’янці міська влада досить жорстко прописувала стандарти кольорів, у які можна фарбувати стіни будинків, рами вікон і навіть прилавки у крамницях. На сьогодні у європейських містах мешканця міста можуть оштрафувати навіть за немиті вікна, які виходять на вулицю. Муніципальні закони прописують, чи можна будувати паркани довкола приватних будинків, садити плодові дерева тощо. Європейці насправді дбають про зовнішній вигляд своїх міст!
– У Європі й справді контролюється будівництво і благоустрій міст. Україна також уже зробила перший крок – змінила закон про архітектуру і містобудування. Згідно з ним, відповідальність за будівництво тепер лягає на проектантів, забудовників і будівельників. От у Німеччині, якщо за проектом передбачено жовтий будинок, а ти пофарбував його у помаранчевий чи інший, то тебе оштрафують і примусять перефарбувати згідно з проектом. У нас же, якщо проектант почне наполягати на повному втіленні проекту, ризикує залишитися без роботи, оскільки матеріально залежить від забудовника.
Однак у місті вже були прецеденти, коли примушували переробляти фасади. Тут головне – принципова позиція влади. Сьогодні у мене дуже позитивне враження від першого заступника міського голови Григорія ГОРШУНОВА, який курирує питання містобудування.
Відповідальність архітектора дуже велика, оскільки невдалу книгу ти можеш не читати, невдалу музику – не слухати. Але невдало спроектований будинок тисячі людей щодня, хочеш ти того чи ні, будуть бачити, жити у ньому, і він псуватиме враження про місто.
У моїй практиці був випадок на Польських фільварках, коли наша фірма просто відмовилася від об’єкта через те, що забудовник почав під час будівництва самовільно змінювати проект. У такому випадку архітектор не може гарантувати, що дім не розвалиться.
– Місто ось-ось отримає довгоочікуваний Генплан. Хто його розробляв і що він дасть?
– Нині Генплан проходить процедуру затвердження. Розробляв його спеціалізований заклад – ДП «Науково-дослідний і проектний інститут містобудування» (м.Київ). Замовлення на виготовлення нового Генерального плану Кам’янця-Подільського ця установа отримала від міської влади ще 2005 року. Зроблено велику роботу, проводилися громадські слухання, в яких брали участь і члени Спілки архітекторів, котрі вносили свої пропозиції.
Генплан не дає відповіді на запитання, яким конкретно буде наше місто. Це лише канва, перспектива розвитку: де має відбуватися реконструкція, де – забудова нових територій тощо. Далі повинна проводитися деталізація конкретних зон – певних будинків чи кварталів. Цим уже займатимуться проектні організації.
Генплан, наприклад, визначає зонування висотності забудови навколо Старого міста, адже це впливає на сприйняття ландшафту. Будинки тут не можуть перевищувати трьох поверхів. Стоячи на Новопланівському мості, ми можемо бачити, як грамотно вписана у ландшафт 5-поверхівка (Пушкінський узвіз, 6). А от новий будинок на вулиці Пушкінській, хоч і красивий, все ж таки, завеликий і візуально домінує. Перед ним почали будувати ще одну багатоповерхівку, але це остаточно зруйнує сприйняття цієї частини каньйону. Генплан чітко регламентує такі речі, його неможливо змінити, лише один раз на 5 років у нього можна вносити певні поправки чи доповнення.
– Вікторе Володимировичу, як давно існує Спілка архітекторів?
– Ще із часів Радянського Союзу. Це професійне об’єднання, схоже на Спілки письменників чи журналістів. Потрапити туди було дуже престижно, оскільки це давало статус і привілеї: додаткова площа до квартири, путівки у здравниці та курорти тощо.
Після розпаду Союзу республіканська спілка стала Українською спілкою архітекторів. Сьогодні це громадська організація, яка налічує тисячі архітекторів і має у своїй структурі обласні спілки, а ті, у свою чергу, – осередки у містах і районах. Обласна спілка (голова Сергій КОЗАК) налічує близько 40 архітекторів, міський осередок – 16. Серед них такі відомі в місті архітектори, як Віктор ЯВОРСЬКИЙ, котрий довгий час очолював міську спілку, заслужений архітектор Молдови Іван ЗАГОРЕЦЬКИЙ, директор НІАЗу Василь ФЕНЦУР, попередній головний архітектор міста Анатолій ТКАЧУК і теперішній – Ігор ПИРІЖОК, найстарший наш колега Микола КАЛИНЮК, котрому вже вісімдесят, але він іще – дай Боже кожному. І багато інших.
– Чим займається Спілка архітекторів?
– Члени спілки входять до різних структур при владі, таких як вчена рада при заповіднику, містобудівельна рада при управлінні архітектури, різні комісії. Ми виступаємо за привабливість міста, адже Кам’янець – це не лише Старе місто. Новий план також повинен мати привабливий вигляд.
Наприклад, торік Спілка архітекторів згуртувалася зі Спілками скульпторів і художників, і ми разом виступили з ідеями щодо малих архітектурних форм у місті, представивши свої ескізи. Міська влада та депутати нас вислухали, гарно подякували, однак ці ідеї так і залишилися на папері – потрібні кошти, щоб їх реалізувати.
Щороку до професійного свята ми влаштовуємо тематичні виставки, представляємо свої проекти, картини, фотографії. Сьогодні схожа виставка відкриється у Старій фортеці.
– Вікторе Володимировичу, розкажіть, будь ласка, про Ваш особистий досвід в архітектурі.
– Я родом із Рівненської області, 1992 року закінчив Львівський політехнічний інститут (факультет архітектури). Вже під час навчання почав працювати в Інституті «Укрзахідпроектреставрація», що займався реставрацією пам’яток у Західній Україні. На той час цей заклад мав потужну філію у Кам’янці, і я приїхав сюди працювати. Протягом десяти років разом із колегами займався дослідженням пам’яток і створенням проектів реставрації, був керівником групи.
Найбільш серйозний об’єкт, над яким довелося працювати у Кам’янці як реставратору, – це вірменська катедра. Була проведена велика наукова робота, розроблено проект відбудови, але, на жаль, це був складний період, тому фінансування припинилося, документи потрапили «до шухляди». Вони зберігаються у НІАЗі, тож теоретично цей проект за наявності фінансування можна втілити в життя. Філія Інституту «Укрзахідпроектреставрація» також припинила своє існування. Сьогодні ж я працюю головним архітектором проектів у ПП «Проектбуд».
– Вас залучають до відбудови історичної архітектури?
– Звісно, тому що в місті залишилося небагато фахівців із реставрації. Щоправда, переважно доводиться мати справу із приватними інвесторами, держава фінансує лише реставрацію пам’яток архітектури. Останнім часом і тут проблеми.
– «Проектбуд» щось проектував у Старому місті?
– Наше підприємство має фахівців із реставрації та ліцензію на відбудову пам’яток місцевого значення. Як приклад вдалої реконструкції можу назвати готель «Гетьман» (автор проекту Олег СВІНЦІЦЬКИЙ), який навіть було висунуто на Державну премію України в галузі архітектури.
– Реконструкція Старого міста – це біль архітектора чи його гордість?
– Для мене – це біль, чесно кажучи. Дуже багато неграмотних рішень. Біда в тому, що сюди приходять чимало «варягів» – людей, котрі не є кам’янчанами і патріотами нашого міста. Вони не розуміють, що навіть найкращий архітектор, якщо він не фахівець у реставрації, не зможе грамотно спроектувати історичного будинку. Взяти до прикладу «Амадеус». Проект розробляв досить відомий архітектор, я особисто його знаю. Кажу йому: «Ти видатний архітектор, але намалював тут Швейцарію». До його честі, він таки декілька разів приїздив, консультувався із членами спілки, вносив поправки. Але змінилися забудовник і проектант, вони переробили проект по-своєму – і в результаті збудували нам шматочок Хрещатика, тому що власник так захотів. Приїхали з Івано-Франківська – збудували шматок цього міста. Той же готель «Клеопатра» чи магазин «Срібне міс-то», – ніби гарна архітектура, але ж вона руйнує самобутнє обличчя Кам’янця. Борешся, збираєш збори, пишеш листи – і нічого не можеш вдіяти. Інвестор «замовляє музику».
У центрі Старого міста маємо навіть такі об’єкти, де взагалі не працював архітектор, а забудовник сам що захотів, те і збудував. На деякі об’єкти вже готова проектна документація – тільки будуй, однак інвестори просто ігнорують її.
Те ж саме стосується назв деяких закладів Старого міста – це ті дрібнички, які повинні були би відігравати важливу роль у створенні цілісного образу міста, якщо вже ми позиціонуємо його як туристичне. Але маємо «Нью-Йорк», «Амадеус-клаб», «Клеопатру»…
– А хіба ж чинне законодавство не регламентує такого роду діяльність на території історико-архітектурного заповідника?
– Закони існують, але ж їх дехто намагається обійти. Дотримання законодавства мала б контролювати міська влада. Відповідні функції є і в інспекції архітектурно-будівельного контролю. А НІАЗ, який є господарем цієї території, може лише консультувати, інформувати, але не має караючих функцій.
– Але ж НІАЗ може подавати свої звернення про порушення?
– Може, і робить це постійно, однак результат – самі бачите…
Скажімо, у Львові вимоги до будівель в історичному центрі міста дуже жорсткі. Але там і гарні традиції містобудування, і серйозний інститут, який за цим пильнує, і влада контролює, і менталітет зовсім інший.
– Обурення з боку кам’янчан викликає відбудова вулиці Довгої, адже деяких «відновлених» будинків на старих фотографіях чомусь не видно…
– Сьогодні ми намагаємося створити історичне середовище в деяких місцях із нуля, оскільки значну частину забудови втрачено. На мою думку, не завжди доцільно відбудовувати все один в один, як було колись. До прикладу, на вулиці Довгій стояли по сусідству два потужні двоповерхові будинки з мансардами. Є всі матеріали, щоб їх відтворити. А між ними був сарай. Однак при відбудові сформувався цілісний образ вулиці, то який сенс споруджувати той сарай, тим паче, що на нього немає ніяких даних? У такому разі перед архітектором стоїть завдання створити проект будинку, який би відповідав загальній концепції забудови вулиці.
– Металочерепиця у концепцію вулиці вписується?
– Це одне зі спірних питань. У Європі все просто. Там у багатьох країнах традиційним покрівельним матеріалом є керамічна черепиця. В нас у певний період вона також була доволі популярною, але колись у Старому місті поширеним покриттям був гонт, на той час найбільш дешевий і доступний матеріал. Ним, відповідно, покривали бідніші будівлі. На сьогодні гонт є надзвичайно дорогим, а спеціалістів, які вміють його виготовляти, майже не залишилося.
Наприкінці ХІХ століття найгоноровішим матеріалом для покрівлі була жерсть, і нею перекривали дахи всі, хто міг собі це дозволити. До мене були претензії, коли я один з об’єктів покрив фальцьованою бляхою, та ще й зеленою. Але у час забудови цього будинку це було найкраще покриття. Та міська влада хоче, щоб усі будинки були накриті черепицею, і в результа-ті – моє покриття змінили металочерепицею, яка взагалі нічого спільного з історичною архітектурою не має. Коли ми реставруємо будинок, то, все ж таки, маємо брати до уваги, як у цей період будували, які матеріали використовували, а не зачісувати все під один гребінець.
– Розкажіть, будь ласка, про Ваші втілені проекти на Новому плані?
– Один із перших – це стоматологічна клініка «Атланта» на вулиці Гагаріна. До речі, гарний приклад того, як може виглядати плідна співпраця інвестора з архітектором. У той час (2000-й рік) реалізувати цей проект було досить непросто, оскільки багато матеріалів були недоступними, їх доводилося шукати. Але інвестор довірився архітектору – і має гарний результат.
Нині ми працюємо на «Новій Будові», де створюється цілий житловий масив із продуманою інфраструктурою. Це ще один позитивний приклад того, як позиція забудовника впливає на якість проекту, коли не соромно зізнатися, що брав участь у ньому.
– А для себе будинок уже спроектували?
– На жаль, я як той чоботар без чобіт. Живу із сім’єю у квартирі, але там, звісно, вніс певні творчі ідеї, інакше – що б я був за архітектор?
– А що Вам подобається із сучасної міської забудови?
– Цікавий об’єкт «Ювелір-капітал» на розі проспекту Грушевського та вулиці Князів Коріатовичів. Цією будівлею інвестор показав, що можна будувати і по-іншому. Є цікаві житлові будинки, зокрема згаданий уже будинок на вулиці Пушкінській, якби він ще стояв в іншому місці або мав на два поверхи менше, то був би просто ідеальним.
– Про який проект у місті Ви мрієте?
– Насамперед, у мене є думка реалізувати бодай частинку того, що було напрацьовано за роки роботи в реставрації. Серце болить за казарми фортеці. Свого часу ми розробили три ескізні проекти щодо їх використання: під архів, готельний або спортивно-розважальний комплекси. Але об’єкт потребує величезних капіталовкладень. Найголовніша проблема – відсутність комунікацій, і це не лише вода, газ, каналізація, але й дорога. Я б не відмовився розробити повноцінний проект реконструкції казарм під готельно-спортивно-розважальний комплекс. Може, вони ще дочекаються свого часу, не розваляться…
P.S. Стан міської архітектури наочно показує, як демократія перетворюється на анархію, коли свобода вибору не базується на внутрішній культурі та відповідальності. Сьогодні місто потребує не просто архітектора-чиновни-ка – йому потрібен справжній зодчий, щоб кожен новий будинок був гідний Кам’янця. І, мабуть, перед тим, як братися будувати місто, треба спершу збудувати себе…