Четвер, 28 Березня 2024 р.

З НИВИ ОСВІТЯНСЬКОЇ – НА ГОСПОДАРСЬКУ

Лариса ВУСАТАЖінка-вчитель, котра пройшла майже всі щаблі освітньої кваліфікації, вирішила повернутися в рідне село. І не просто повернутися, а стати його керманичем, аби покращити життя своїх земляків. Лариса ВУСАТА всього рік як обрана сільським головою Приворотської територіальної громади, яка об’єднує жителів Привороття, а також сіл Кізя, Адамівка і Добровілля. У переддень ювілею ми вирішили поспілкуватися з новим головою і поцікавитися, як після освітянської ниви працюється на ниві господарській.

ВДАЛАСЯ В ДІДУСЯ

– Спочатку було важко, – зізнається Лариса Миколаївна. – Під час роботи в райдержадміністрації мені часто доводилося мати справу із сільськими головами, але я навіть не думала, що їхня праця настільки складна і відповідальна. Мене підтримав колектив, якому дуже вдячна за поради і досвід. Сьогодні вже можу сказати, що знаходжуся на своєму місці. 

– Ларисо Миколаївно, але перед цим твердженням був тернистий життєвий шлях. Що ж посприяло тому, що вчитель захотів стати сільським головою?

– Я народилася у Приворотті в родині вчителів 3 липня 1971 року. В дитинстві часто гралася у вчительку, тому питання про те, куди ж піти вчитися після школи навіть не було. Після закінчення Кам’янець-Подільського педінституту отримала три дипломи: українського та російського філолога та психолога. Повернулася в рідне село і з 1994 року працювала у школі вчителем української мови, зарубіжної літератури і практичним психологом. 2000 року мене призначили на посаду методиста філологічних наук у відділ освіти РДА, а 2009-го – головним спеціалістом цього ж відділу. Не можу сказати, що освітянська галузь для мене була далекою, та, все-таки, рідне село було ближчим. Мріяла до нього повернутися.

Минулого року в червні на території нашої сільської ради проходили позачергові вибори сільського голови, тому що Іван СЛОБОДЯН, який протягом довгого часу працював на цій посаді, на жаль, помер. Земляки і запропонували мені балотуватися. Було 10 кандидатур. Я перемогла із розривом усього у 8 голосів. Не можу сказати, що поставилася до передвиборної кампанії якось по-особливому: якщо люди вважають мене достойною, то виберуть, а коли ні – то чого нав’язуватися? Хоча, коли побачила, що пристрасті розпалюються, то трішки захвилювалася. У жовтні мені довелося пережити ще одні вибори (чергові), на яких вже була лише одна кандидатура – моя. 

– Як вважаєте, чому односельчани саме Вам запропонували спробувати свої сили на виборах?

– Напевно, тому посприяв авторитет мого дідуся Сергія ЩЕРБАНЯ, який 41 рік пропрацював головою колгоспу. Нині йому вже 89. Мені у нього ще вчитися і вчитися.

– Чого саме?

– Дідусь був дуже чесний і відданий своїй справі. На першому плані у нього завжди знаходилися люди. Його робочий день починався о 4-5-ій ранку і закінчувався пізньої ночі. Дідусь, хоч і був дуже зайнятий, але знаходив час на спілкування зі мною. Іноді брав мене із собою на ферму. Його завжди обступали люди, бачила, як він переймається проблемами кожної доярки. Весь – у роботі. Так і мене виховав.

З ТАКИМИ – ХОЧ У РОЗВІДКУ 

– Чи не тиснув на Вас авторитет попереднього голови?

– Ні. Протягом останнього року Іван Михайлович майже не працював, довго хворів, а обов’язки голови виконував секретар. За цей період назбиралося багато невідкладних питань, які потрібно було вирішувати. За своїм характером я людина спокійна, а на цій посаді бути такою не можна. Звичайно, контролювати емоції потрібно, але треба було стати жорсткішою і сильнішою, бо від голови залежить дуже багато. Тому загартовувала силу волі.   

– Не пошкодували, що обрали цей шлях?

– Ні. Я вже увійшла в цю роботу, зрозуміла її та побачила чимало проблем. Більшість із них пов’язані з недостатнім фінансуванням, але нас дуже підтримує інвестор ТОВ СП «Нібулон». Завдяки співпраці ми почуваємося самодостатньо і цього року обійшлися майже без дотацій. Серед сільських рад району ми знаходимося на четвертому місці. Перед нами – три сільські ради, які взагалі не отримують дотацій, бо мають власні кошти. 

– Які ж проблеми найбільше дошкуляють і що вдається вирішувати?

– Головний біль – це погані дороги. У нас заасфальтована лише центральна дорога, але ж вона районного значення. За власні кошти змогли відремонтувати лише невеличкі шматки вулиць – близько 2 км. Цього року на ремонт доріг із Держбюджету нам виділено близько 200 тисяч гривень. Уже розроблено проект для будівництва 500 метрів  дороги на вулиці Богдана Хмельницького у Приворотті.  Інша проблема – до сьогодні вночі не освітлюються вулиці наших населених пунктів. Але ми вже закупили 40 ліхтарів і змонтували лічильники. Позаминулого тижня бригада електриків почала їх встановлювати. Донедавна мали ще один клопіт: як тільки здіймався сильний вітер, три вулиці у Приворотті залишалися без електрики, бо через високі тополі біля кладовища на лініях електропередач рвалися дроти. За один день самостійно вирішили цю проблему – зрізали 11 тополь. 

– У багатьох сільських радах є ще одна біда – стихійні сміттєзвалища. Наскільки ж охайні Ваші мешканці?

– Ми із цим проблем майже не маємо. Люди хороші, згуртовані, з ними – хоч у розвідку. Маємо єдине стихійне сміттєзвалище біля лісу, але незабаром і його приберемо. З «Нібулоном» ми уклали договір соціального партнерства, в одному з пунктів якого зазначено, що підприємство зобов’язується допомагати нам у вивозі сміття за потребою. Сьогодні ми домовляємося, щоб їхній транспорт приїжджав раз на місяць. Визначимо один день, коли селяни із подвір’їв виноситимуть сміття, а трактор його забиратиме.

– Останні декілька років у країні сформувався сталий вислів «села вимирають». Чи стосується він Вашої територіальної громади?

– Я би так не сказала. Близько 60% працездатного населення трудяться у «Нібулоні». Люди роботу цінують, не зловживають спиртним, знають, що за один випадок вживання алкоголю на роботі – звільнення. А де потім знайти роботу в селі?  

КОМУ – БАТІГ, А КОМУ – ПРЯНИК

– Ларисо Миколаївно, не секрет, що вирішення сімейних чвар односельчан – це теж робота сільського голови. Як жінці вдається вгамовувати дебоширів?

– Зважаючи на те, що більшість населення працює і не зловживає спиртним, у наших селах таких випадків небагато. А з тими, що є, вже навчилася справлятися. На початку, коли до мене посеред ночі прибігали бідолашні жінки, було дуже страшно, йшла на «розборки» разом зі своїм чоловіком. Подивлюся, як діти плачуть, – і серце розривається. Не могла стукнути кулаком по столі. А із часом навчилася вирішувати сама і ці проблеми. Вивчила людей, знаю, кому і що сказати. Якщо до одного потрібно гримнути, то іншому це не підійде, тому спокійно йому пояснюю.

– А у власному домі дотримуєтеся принципу «батога і пряника»?

– (Сміється). У нас – демократія. Все робимо разом без жодних амбіцій. Господарство невеличке – кури і город. З нашою зайнятістю мати велике господарство нереально, бо на нього потрібен час, якого у нас ніколи не вистачає. 

– Чим же займаються Ваші рідні, поки Ви керуєте селами?

– Чоловік Максим Миколайович довгий час працював в управлінні праці та соцзахисту населення РДА. Але ж знаєте, держслужбовці не мають такого заробітку, щоб нормально утримувати сім’ю, тому сьогодні він займається будівництвом. Маємо одну доньку Дашу. Цього року вона закінчила Київський національний економічний університет. Має великі плани на майбутнє, дуже самостійна дівчина. Хотілося б, щоб збулося все, чого вона прагне.

– А чого прагнете Ви?

– Виправдати довіру людей, аби вони не пожалкували, що обрали мене. Для цього намагатимуся зробити все, що в моїх силах. Що ж стосується особистого життя, то я всім задоволена. Намагаюся знаходити позитив у тому, що маю, цим насолоджуватися і дорожити, а не мріяти про недосяжне. Може, і немає у нас із чоловіком золотого замку, але є мир, спокій і затишок у сім’ї. А хіба більшого треба?!