МАЛИНОВЕЦЬКІ ГАЗДИ
Село Малинівці – одне з найменших у нашому районі. Мешкає там близько 90 селян. Двори розкидані в оазі зелені, садів і лугів, немов перлинки у синьому морі. Понад скелястим берегом височіє декілька обійстів. Одне з них виділяється особливо: чепурненька хатина, охайне подвір’я, квітучий садок обвитий виноградними китицями, город близько 50 соток: тут тобі і картопля, і кукурудза, і бурячок, і навіть великі, мов бецьки, кавуни.
На це подвір’я ми з колегами потрапили не випадково. Тут мешкає родина ДУДКІВ. Господині – 72 роки, а господарю – 85. 54-й рік це подружжя – в парі. Григорій Федорович – ветеран Великої Вітчизняної війни, учасник бойових дій, понад 50 років пропрацював обліковцем тракторної бригади. Валентина Григорівна 40 років віддала фермі. Була і дояркою, і свинаркою, і телятницею. Вже багато років обоє – на заслуженому відпочинку. Саме з цього відпочинку і починається найцікавіше…
– «Агов! Є хто вдома?» – крикнули ми, зрозумівши, що хазяїв на обійсті не видно.
– Біжу, біжу! – долинув здалеку голос.
За одну-дві хвилини на стежці з’явилася фігура стрункої молодиці. Біла футболка, короткі шорти та хустина на голові, кінець якої підскакував від того, що жінка бігла. Добігши до нас, симпатична молодиця з ямочками на щічках жвавим голосом проспівала:
– Добрий день! Ви, напевно, з газети? Я Валентина Григорівна.
…На декілька секунд у нас відняло мову.
– Чого оторопіли? Сподівалися зустріти бабусю з паличкою в руках? Заходьте до хати!
В хаті, як і на подвір’ї, – чисто, охайно, все зі смаком. На підвіконні – багато вазонів. Валентина Григорівна трішки ніяковіє:
– Та що про нас писати? Нічого особливого не робимо, хіба що від ранку до ночі працюємо. Встаємо з чоловіком близько п’ятої ранку, а лягаємо – як Бог дасть: коли об одинадцятій, коли й у дванадцять ночі.
– Господарство маєте велике?
– Корова, свині, бички, кури. Донедавна були ще кози і цап. Продали. Від цапа тільки роги залишилися. Біля хати город, і в полі маємо гектар землі.
– Це все Ви вдвох із чоловіком обходите?
– А то хто ж? Обоє. Маємо дорослих дітей – дочку Надю та сина Миколу, і двох онуків – Андрія та Романа. Діти живуть у Хмельницькому. В місті, самі ж знаєте, щоб вижити, треба крутитися. Ото й крутяться зранку до ночі. Та ми з чоловіком не скаржимося. Слава Богу, руки, ноги є, здоров’я – теж, тьху-тьху, нічого. Поки працюємо, а там якось буде. Онуки навчаються в університетах, то ми написали на них доручення, щоб отримували наші пенсії. Вже багато років без пенсії обходимося.
– З чого ж Ви живете?
– А то нема з чого? Он яке хазяйство! Продаю сир, молоко, сметану, щотижня на базар ношу яйця. Коли свиню продамо, коли – бичка… Нам вистачає.
– То не можна сказати, що Вам важко живеться?
– Важко тому, хто ледачий. Коли працювати, то можна все мати. А як пильнувати горілку або думати, як у кого що вкрасти, то діла не буде. Ото вчора забралися якісь до нас на баштан, позрізали найкращі кавуни, а деякі витоптали. Ні стиду, ні сорому! В кого крадете?
– З чоловіком часто сваритеся, чи за стільки років уже притерлися?
– То чого сваритися? Нема часу на дурниці. Там корова реве, там свині кричать, город неполений. То хіба є час на сварки?
– Невже, крім роботи, Ви нічого не бачите?
– Все встигаємо. По телевізору декілька років підряд йде кіно «Обручка». Я ще жодної серії не пропустила. Щодня дивимося зі старим новини, бо ж треба знати, що у світі робиться. А на більше часу нема. Та й що там ще дивитися?
– До лікарів іноді звертаєтеся?
– Навіть не знаємо, де вони є!
– Ви з Григорієм Федоровичем дуже молодо виглядаєте. Може, поділитеся рецептом бадьорості та здоров’я?
– Треба рухатися і рухатися. Як тільки присяду трохи, то вже щось на голову находить, прислухаюся, де болить, де ниє. «А гей-гей, – думаю собі. – Так діла не буде. Ану до роботи!». Забігалася туди-сюди, вже й забула про болячку.
– Як хто хоче мати гарну струнку фігуру, то не треба звертатися до дорогих центрів, – долучилася до розмови голова Гринчуцької сільської ради, до якої входять Малинівці, Зінаїда САФРОНЮК. – Кращих фітнес-тренерів, як Валентина Григорівна і Григорій Федорович, годі й шукати. Місяць проживання, плюс допомога по господарству, харчування, – і зайві кілограми без дієт самі повтікають. Коли тільки буваю в цьому селі, завжди заходжу до них у гості. Зустрічають, мов рідну. Пригостять кавою з молоком, свіжими пирогами. На столі завжди сир, масло, домашній хліб, у каструлі – борщ.
Коли вони все встигають?! Дуже доброзичливі люди. В цю хату так і хочеться повернути. Вони не виживають, як більшість у селі звикла говорити про себе, а живуть. Валентина Григорівна все життя була солісткою колгоспного хору. Та й сьогодні, коли попрошу на якесь свято заспівати, ніколи не відмовить, ще й молодим фору дасть. Григорій Федорович – знатний рибалка, а ще любить збирати лікарські трави, і державі здає, і собі вистачає. Запастися на зиму сухофрукта-
ми – теж його справа.
– А то яка ж узимку кутя без узвару ? – додає господиня.
– Ми коли на вихідні приїжджаємо, мама з татом такі сумки нам лагодять, що ледве до машини доносимо, – зізнається дочка Надія Григорівна. – Вони у нас – найкращі батьки. Змалечку вчили нас із братом, як треба любити працю, як ставитися до людей. У житті ця успадкована працелюбність дуже допомагає. Батьки допомогли нам звести будинок у Хмельницькому. До їхніх порад ми постійно прислухаємося. Наші сини дуже люблять приїжджати в гості до бабусі та дідуся. Намагаємося їм бодай у вихідні допомогти, бо господарство, самі бачите, чимале.
– Коли вони з Хмельницького приїдуть, то їхній одяг так пахне! – розповідає Валентина Григорівна. – Питаю: що то так пахне? Як ти казала, Надю, «Лінор»? Хочу, щоб ми з дідом теж так пахли. Пішла в магазин і купила собі. Тепер, що з наших речей не візьми, все також пахне.
– З дітьми, напевно, по мобільному спілкуєтеся?
– Та нащо він нам?! Маємо стаціонарний телефон, то його вистачає. Як мати в хаті стільки телефонів і за всі платити, то хіба буде копійка?..
– Валю, пам’ятаєш, що завтра свято села? – наостанок звернулася до господині Зінаїда Іванівна. – За Вами з
Григорієм пришлю машину. На сцені будете виступати. Розкажете молоді, як у селі можна жити і все мати, коли не лінуватися!