…А НА ДОЛЮ НІКОЛИ НЕ СКАРЖУСЯ
Григорій САФРОНЮК піднявся з ліжка. Вставав тихенько, аби випадково не розбудити дружини. На годиннику не було ще і п’ятої. Поволі вийшов на вулицю. Вмився. Сівши на стілець у хаті, взяв у руки молитовник. Віра в Бога в Григорія Дмитровича – на особливому місці. «А кому ще вірити в цьому житті, як не Богові?» – завжди ставив собі риторичне запитання Григорій Дмитрович. Віра його супроводжувала завжди: чи коли був комуністом, чи коли розпочинав нову справу, чи-то коли блискавка влучила в домівку… Він жодним чином не ображений на Бога, що має проблеми зі здоров’ям (народився інвалідом, майже нерухома права нога) – навпаки, дякує, що таке випробування достойно долає.
«Головне, що в тебе твориться в серці та голові» – ось гасло Григорія САФРОНЮКА.
«Нині вихідний. Можна і на риболовлю податися. Раніше таке задоволення було рідкістю: потрібно було обійти господарку (4 корови, понад десяток свиней, город). Нині хоч уже й немає стільки живності, роботи теж вистачає: ось і до вуликів дивитися треба. Заняття бджолярством – спадкове, передалося від прадіда. Та нічого, згодом усе дожену», – посміхаючись, усе повторював до себе Григорій Дмитрович.
Сівши у машину (а з центру Бабшина до Дністра – трохи буде), Григорій САФРОНЮК подався на риболовлю. Сьогодні для нього це відпочинок, а колись, у дитячі післявоєнні ро-
ки, – додаткова можливість вижити, не померти з голоду.
Дністер був неспокійним. Хвиля за хвилею піднімалися і билися об кам’яний берег. Річка виглядала могутньою і дуже страшною. Здавалося, вона здатна водними щелепами проковтнути усіх, хто спробує хоч якимось чином її потривожити. Свого часу Дністер ледь не проковтнув і Григорія Дмитровича. Це було дуже давно. Після закінчення чотирьох класів місцевої Бабшинської школи Григорію та ще декільком його одноліткам доводилося добиратися на навчання через Дністер, так було ближче до школи. Але ближче – не завжди безпечніше. Коли не було морозів, транспортом був човен. А от узимку дітлахи Дністер переходили. Якось лід під ногами Григорія затріщав… Тільки дякуючи тому, що встиг розставити маленькі рученята, хлопець не пішов під кригу. На допомогу кинулися друзі. «На життя!» – як кажуть у таких випадках старші люди. І справді, на життя.
Не раз Григорій Дмитрович потрапляв у схожі дністровські пащі. Та й взагалі, коли Григорій лишень з’явився на світ Божий, мало хто вірив, що третя дитина САФРОНЮКІВ виживе. Хоч народився Григорій Дмитрович САФРОНЮК 1 вересня 1941 року, записали його аж наприкінці жовтня. Лише тоді зрозуміли, що на життя.
Сівши на березі річки, Григорій САФРОНЮК дивився на воду. «Не рибний сьогодні день», – одразу підмітив досвідчений рибалка. А от фотографії вийшли б непогані. Любов до фотосправи у Григорія Дмитровича теж здавна. Родичі завжди говорять, що він уміє вибрати момент.
Рука Григорія Дмитровича потягнулася до кишені, де на нього чекав бутерброд, який звечора приготувала дружина. Розмотав. Хліб з маслом, сир, ковбаса… «Якби ж цей бутерброд у 47-му!» – промайнуло в голові. Мимоволі поринув у далеке минуле.
…«Мама принесла шматочок хліба. Заробила в колгоспі. Старші сестра і брат давай його ділити, аби всім порівну було. Міркою була сірникова коробка. На слова матері, що, може, меншому врізати більше, почула тодішню сувору дитячу правду: «Усім порівну!». А скільки матері довелося вивезти з дому килимів, ковдр, подушок!.. Та майже все з дому поїхало на Тернопільщину, де і мінялося на харчі. Війна не тільки познайомила з лихоліттям і голодом – вона зробила мене ще й інвалідом. Якби не Велика Вітчизняна, можливо б, вилікувався. А так, до кого було звертатися?! Кинувшись після війни до лікарів, почув: «Запізно». Правда, спробували, але все марно…».
В очах у Григорія продовжувала горіти іскорка. Він милувався лютим на перший погляд Дністром, його неприступними схилами. Давалися взнаки любов до природи та шкільне захоплення географією. Та життя було набагато суворішим, аніж дитячі мрії та бажання.
«Синку, тобі потрібна робота, яка була би малорухливою та не потребувала значних фізичних зусиль» – ці батьківські слова були ніби вироком. Попри юнацький максималізм, Григорій і сам розумів, що батько правий.
Бухгалтерія! Професія, яка вимагає посидючості, дисциплінованості та неабияких знань. І це все було у Григорія САФРОНЮКА.
…Не клювало. Потрібно було повертатися додому. Григорій Дмитрович почав скручувати вудочку, закидати риболовецькі снасті у машину. І тут чомусь пригадалися роки навчання. Насамперед Шепетівка. Тамтешня бухгалтерська школа, а згодом сільськогосподарський технікум стали тими путівниками професійного життя САФРОНЮКА. Це вже згодом був Тернопільський фінансово-економічний інститут…
Спочатку працював рахівником у рідному колгоспі ім.Карла Маркса. Згодом, 1965 року, став наймолодшим головним бухгалтером району.
«Скільки разів казав собі: не зможу, не потягну. Але… 37 років незмінний головний бухгалтер на одному місці. Ніхто мені не скаже, що десь щось було не так, що прорахувався, вкрав… Хоч і непросто було. За весь цей час змінився понад десяток керівників. Усі вони були різні за характером, стилем роботи… А ще нині важко передати усі хвилювання, які пережив після вручення медалі «За доблесну працю». Були й інші нагороди, та вони не такі значимі, як ця. Надходили пропозиції очолити колгосп, але куди мені з ногою? А ще була пропозиція від знаного голови колгоспу з Сокола Сергія КРОТІКА працювати в нього головним бухгалтером. Але чого міняти місце, бігати? Шкода, що все так безслідно зникло, розвалилося…».
Григорій Дмитрович під’їхав додому. Сьогодні оселі, яку будували разом з дружиною Зінаїдою Іванівною сім років (з 1975 до 1982 року), не впізнати: гарний паркан, кругом квіти, де-рева…
«Скільки праці, зусиль і нервів тут покладено! Останнього, напевне, найбільше. Чого тільки не було: і анонімки, і перевірки… «Доброзичливців» вистачало. Але все позаду, з Божою допомогою».
В цей час по господарству поралася Зінаїда САФРОНЮК. Дружина і водночас голова Гринчуцької сільської ради. Та вдома вона завжди була насамперед дружиною. Дружиною, котра підтримувала чоловіка, а він – її. Допомагали один одному. Це сьогодні (хоча у Зінаїди Іванівни майже тридцять років стажу сільським головою) вона – сільський голова, а раніше була в першу чергу дружиною порядного чоловіка, професіонала своєї справи – головного бухгалтера господарства.
Зінаїда Іванівна поглянула в бік чоловіка. На хвильку зупинилася: «Ну що, не злапав нічого? Не засмучуйся! Ходи, поїмо! А то мені ще на роботу бігти, хоч і неділя».
Зінаїда САФРОНЮК швиденько закінчила роботу і пішла готувати чи-то сніданок, чи-то вже обід. «Боже, як він мене терпить усі ці сорок з лишком років?! Ми ж обоє холерики. Але, дякувати Богу, навчилися вибачати і йти на поступки. Син і донька ніколи від нас не чули лайки чи криків. А як хвилювалася, коли Григорію робили операцію у Чернівцях! Місяць не відходила від нього. Щоб дружина так любила чоловіка, потрібно, аби він був на своєму місці».
Сім’я САФРОНЮКІВ сіла за стіл. За ним спокійно, незважаючи на те, що обговорюються деякі плани. Своєрідна сімейна «планьорка». А галасливо, весело та жваво тут завжди, коли до мами з татом навідуються син і донька зі своїми сім’ями.