ХАФІЗ РАФІЄВ: «МОЯ УЧАСТЬ У ЗМАГАННЯХ ВИКЛЮЧАЄ МОЖЛИВІСТЬ ЗАСУДИТИ НАШИХ СПОРТСМЕНІВ»
Крім заслуженого визнання як одного з семи чудес України, наше місто зажило ще й слави одного з лідерів України у розвитку бойових мистецтв. Зокрема, четверо кам’янчан є членами збірної України з тхеквондо, кам’янецькі спортсмени здобувають у змаганнях незмінно призові місця. А ще у нас мешкає один із чотирьох українських суддів міжнародної категорії з тхеквондо ВТФ, володар чорного пояса та 9-го дану із тхеквондо і 3-го дану з хапкідо – Хафіз РАФІЄВ.
Про Хафіза Магеррамовича незаслужено мало написано у місцевій пресі, хоча саме такими людьми має пишатися місто. Завдяки йому на початку 2000-х Кам’янець відчув потужний поштовх до розвитку тхеквондо, а 2003-го він першим у місті почав розвивати хапкідо.
Хафіз РАФІЄВ – учень видатного майстра корейських бойових мистецтв, засновника і президента Світової федерації турандо (азербайджано-корейське бойове миствецтво), президента Федерації хапкідо Азербайджану і дублера Сан Санича у відомому радянському фільмі «Не бойся, я с тобой!» Сулеймана МАМЕДЛІ.
Він – один із засновників Азербайджанської федерації тхеквондо, що носить ім’я його брата Назіма РАФІЄВА, який загинув в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок, і посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.
– Хафізе Магеррамовичу, як Ви опинилися у Кам’янці?
– Я народився в Азербайджані, в Баку. Закінчив мореплавне училище. Служив у десантних військах у Нагорному Карабасі. Після поранення вийшов у відставку. Вдома почав займатися парашутним спортом, та старший брат Назім захопив мене карате. Основи бойових мистецтв я вже знав, тому що в училищі нас навчали ушу та рукопашному бою. Наш із братом тренер з карате знав також тхеквандо, і хоча в той час не дозволялося займатися цим бойовим мистецтвом, ми освоїли і його. Згодом паралельно з тхеквондо почали практикували хапкідо.
2002 року Азербайджанська федерація тхеквондо вирішила провести перший чемпіонат СНД з тхеквондо. З’їхалися спортсмени з усіх країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі й з України. Я добре знав російську мову, тому мені випало займатися розташуванням гостей, технічними питаннями щодо проведення змагань. Так вийшло, що ми з дружиною потоваришували з українськими спортсменами, зокрема з тренером із Кам’янця-Подільського Юрієм БІЛОЦЬКИМ. Наступного року наші українські друзі приїхали до нас із неофіційним візитом. А потім ми з дружиною вирушили в гості до Кам’янця. Нам так сподобалося місто та люди, що вирішили залишитися. Пам’ятаю, колись мені Юра розповідав, що куди б він не поїхав, де б не бував, його завжди тягне назад до Кам’янця. Я тоді цього не розумів. А незабаром і для мене, і моєї сім’ї це місто стало найріднішим.
У Кам’янці ми з Юрою серйозно зайнялися розвитком тхеквондо. Через рік наше місто почало займати перші місця в області. Хмельницька область теж незабаром увійшла до десятки найкращих в Україні, потім – до п’ятірки. Сьогодні ж наша область, зокрема і Кам’янець, є лідерами країни з цього виду спорту.
– А як сталося, що Ви перекваліфікувалися на суддю?
– Якось під час обговорення організаційних моментів члени нашої міської Федерації з тхеквондо прийшли до висновку, що маємо велику діру в суддівстві: своїх суддів у нас немає, і тому нас затискають з усіх боків. Порадилися з президентами обласної та української федерацій і вирішили, що суддівством займусь я. На сьогодні в Україні є чотири міжнародні судді, з них лише двоє постійно виїжджають на міжнародні змагання – Олександр ШАПКО і я. Для порівняння: в Азербайджані, наприклад, є двадцять два міжнародні судді, в Росії – близько тридцяти. Тож нам ще є до чого прагнути.
– Що потрібно для того, щоб стати суддею міжнародної категорії?
– Чорний пояс, достатній дан і певний авторитет у тхеквондо. Крім того, я взяв участь у міжнародному навчальному семінарі в Москві. Нас із України поїхало четверо, та іспити склали лише троє. Відбір в Україні був жорсткий, вибирали з-поміж 60 кандидатів. Тепер ми обслуговуємо чемпіонати Європи і світу.
– І Олімпіаду можете обслуговувати?
– За квотами, на останню Олімпіаду я пройшов, але через те, що затримали мої документи на отримання українського громадянства, не зміг поїхати. У правилах проведення Олімпіади зазначено, що обслуговувати її можуть лише судді, котрі є громадянами тієї країни, яку представляють. Але мені доручили обслуговувати всі європейські змагання. Нещодавно я повернувся з чемпіонату Європи серед кадетів, який проводився в Тбілісі, цього тижня їду в Челябінськ на Відкритий чемпіонат Росії класу А (прирівнюється до чемпіонату світу). Загалом на сьогодні у мене трапляється три виїзди на змагання протягом місяця.
– Ваша робота судді в матеріальному плані добре винагороджується?
– Наша матеріальна винагорода залишає бажати кращого, тому я вважаю, що ми останні «хворі» люди, котрі щось роблять на голому ентузіазмі. Держава не виділяє достатньої кількості коштів на поїздки на змагання, тому я дуже вдячний людям, які допомагають нам. Скажу більше: у Кам’янці кожен другий з тих, до кого звернешся по допомогу, не відмовляє. Дуже допомагає не лише нам, а усім спортсменам депутат облради Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО. До речі, сьогодні ставлення міської влади до спорту змінилося на 180 градусів. До нас, нарешті, повернулися обличчям. До того ж у місті будуються нові спортзали. От Ігор КОВАЛЬСЬКИЙ з «Нової Будови» величезний спортивний комплекс зводить. Велике спасибі йому за це! Такого рівня залу в нас не було і не знаю, чи ще буде. На роботу в спорткомплекс уже оформляються чимало наших ведучих тренерів, справжніх професіоналів.
– На змаганнях помічала, що команди з Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя набагато краще екіпіровані, ніж наші спортсмени. Тренери розповідали, що на розвиток тхеквондо в цих містах виділяються значні суми.
– Дніпропетровськ – місце народження тхеквондо в Україні, тому зрозуміло, що там йому надають великого значення. Загалом, названі Вами міста – це мегаполіси, де розташовано багато заводів, тому їм потрібні здорові діти, які в майбутньому працюватимуть у цих підприємствах. З цією метою у спорт там вкладається багато грошей.
– Хафізе Магеррамовичу, спорт – це Ваше основне заняття?
– Так. Я працюю викладачем у районній спортивній школі. Для сільських дітей гострішими, ніж для міських, є матеріальні питання: форма для занять тхеквондо коштує 150 гривень, жилет – 250 гривень, а ще потрібні накладки, шолом. Та наскільки можемо, ми їх одягаємо.
Сільські діти «голодні» до спорту. Заходиш до спортзалу – а у них очі горять. Міські не такі, їх мами приведуть у секцію, вони годину відбудуть – і до комп’ютера, телевізора. Одиниці залишаються у спорті. От я дуже шкодую, що, коли перейшов у суддівство, втратив декількох своїх дуже талановитих учнів, які залишили спорт: Віктора МИРОНЮКА, Марата КАПІЦУ. Це діти, які в сім років стали чемпіонами України.
– Чи отримує Кам’янець якість бонуси у змаганнях завдяки тому, що Ви їх судите?
– Під час змагань європейського чи світового рівня суддівство об’єктивне, а на українських змаганнях можливо все. Часто трапляється, що виграє не той спортсмен, який на це заслуговує, а той, у якого є гроші, батько якого спонсорує федерацію, і тому його тягнуть. У мегаполісах дуже упереджено ставляться до спортсменів із маленьких міст. Звісно, моя участь у змаганнях виключає можливість засудження наших спортсменів.
– А чому в Україні не проводять змагань із хапкідо?
– Тхеквондо – більш спортивне бойове мистецтво, хапкідо – жорсткіше. В Кореї проводяться чемпіонати з хапкідо, але на 90% – це показові, а не бойові змагання. Корейці вже тривалий час тримають хапкідо для себе, вони навчають інших, але показують не все, не відкривають усіх секретів. Лише в останні 10 – 15 років почали навчати хапкідо дітей, а раніше це бойове мистецтво було виключно для дорослих.
– На жаль, і змагань із тхеквондо не побачиш по телебаченню – лише в Інтернеті.
– Скажу чесно, програми «Спорт» я вже давно не дивлюся. А що там показують? Футбол і бокс. Про бокс мови немає, але ж і у тхеквондо ми маємо набагато кращі результати, ніж у футболі. Україна в міжнародних змаганнях незмінно входить до десятки найкращих.
– Проте при цьому наші спортсмени виглядають як бідні родичі…
– Так, команди інших країн одягнені, мов з голочки. Та й призові їхні спортсмени отримують не такі, як наші. 14-літній спортсмен з Азербайджану, вигравши третє місце у міжнародних змаганнях, отримав такий приз: йому виплачуватимуть по 700 доларів щомісяця протягом року. Наш посів перше місце і отримав премію 800 гривень.
Ми нещодавно їздили на міжнародні змагання у Грузію. Представник міністерства – чудова жінка! – не прийшла в аеропорт проводжати команду, тому що їй було соромно за те, що не змогла «пробити» спортсменам форму. Ми купили дітям кепки з українською символікою по 60 гривень, щоб хоч щось вказувало на країну, звідки вони приїхали. А інший одяг залишав бажати кращого: в одного форма зношена, в іншого – закоротка. Було трохи соромно. Але, незважаючи на те що діти приїхали, як бомжі, вони посіли призове місце. Все-таки треба бути патріотами. Наша країна хоч і бідна, але найдемократичніша у світі, і лише за це її потрібно любити.
– Та Ви ще більший патріот, ніж деякі корінні українці?!
– Я тут живу. І хоча ззовні я – особа кавказької національності, документи у мене українські.
– Ваш син Назім теж займається тхеквондо?
– Назім захистився на чорний пояс із тхеквондо, взяв участь у Всеукраїнському семінарі з суддівства, обслужив три чемпіонати України і декілька чемпіонатів місцевого рівня. Цього року він закінчив школу і вступив до Кам’янець-Подільської філії Європейського університету. Тепер дуже захопився ще й бодибілдингом.
– На Батьківщині часто буваєте?
– Та ні, у мене там уже нікого немає.
– Яким би Ви хотіли бачити наш спорт?
– Хочеться, аби в Україні було більше міжнародних суддів, щоб у нас було об’єктивне суддівство.
– А плани щодо особистого життя?
– Добудувати, нарешті, власний дім.
– Не шкодуєте, що присвятили життя такій неприбутковій справі, як спорт?
– Після змагань у Грузії ми всі фотографувалися разом. Було весело: грузини обіймалися з росіянами, азербайджанці – з вірменами. Всі були як одна сім’я, у якій немає місця ворожнечі та конфліктам, всіх об’єднав спорт. Дивлюся сьогодні на ті фото і розумію, що правильною справою займаюся.