МЕРУ – РІК. І П’ЯТДЕСЯТ!

Сьогодні розпочався другий рік роботи на посаді міського голови Михайла СІМАШКЕВИЧА. Сам по собі цей факт є достатнім приводом для розмови з керівником міста, але право зробити інтерв’ю, і про особисте в тому числі, надала інша подія – 20 листопада кам’янецький мер святкує 50-річчя.

– Михайле Євстафійовичу, кажуть, хороша річ – наступність. Ви зважаєте на досвід попередніх керівників міста? 

– На мою думку, наступність має йти поруч із кожним, хто щось робить у будь-якій галузі. Попередні керівники Кам’янця дуже багато зробили для розвитку міста – кожний у свій час, кожний по-своєму, кожний у міру 

обставин.  Скажу тільки про тих, кого знаю особисто. 

Михайло АНОСОВ – це перший мер міста часів незалежності. Я розумію, наскільки було важко працювати в той момент, коли не знаєш, до чого йти, що буде далі. Ми ще знайомі не були, я тоді працював у райвідділі міліції. А 90-ті для всіх були важкими. Хоч Кам’янець тоді називали Палермо, відверто кажучи, це було далеко не так. У тому ж Хмельницькому рівень бандитизму був значно вищий. Тоді були такі часи, що наша влада робила доленосні кроки, знаходила вихід із ситуацій, що складалися. 

Добре пам’ятаю передвиборний лозунг Анатолія КУЧЕРА: «Я наведу порядок у місті!». Кожна людина розуміла його по-своєму. Хтось думав, що це пов’язано якраз із право­порядком, але потім з’явилися машини «Чисте місто». Порядок наводився настільки, наскільки це було можливо. Щодо політичних ситуацій, то я тоді цим не цікавився, тому не можу повністю оцінити діяльність КУЧЕРА, але це не заважає мені до нього позитивно ставитись. Йому дістався нелегкий час. 

Щодо Олександра МАЗУРЧАКА, вважаю, що його ім’я має бути записано в історію міста золотими літерами. Він зумів зробити з Кам’янця місто, відоме в Україні та за її межами. Саме в нього я взяв на озброєння систему налагодження зв’язків та особистої присутності при вирішенні проблемних для міста питань. Можна вічно писати листи «наверх», але коли ти сам поїдеш до Києва, переговориш із людьми, тоді можна добитися результатів. Завдяки МАЗУРЧАКУ наше місто отримало перші 5 млн.грн. на реставрацію пам’яток архітектури. Його особисті стосунки з Ігорем ГОЛУБАХОЮ (турфірма «Гамалія») започаткували фе­с­ти­вальне майбутнє Кам’янця. На мою думку, важко переоцінити внесок Олександра Володимировича в розвиток Кам’янця. 

Анатолія НЕСТЕРУКА знаю дуже давно, ми з ним працювали і в Хмельницькому. Такого комунальника, як він, ще потрібно пошукати. Завдяки його зусиллям Хмельницький значно підняв рівень комунальних послуг, краще стало і з дорогами. Працювали ми в одній команді, коли я очолював у Кам’янці податкову інспекцію. Ви розумієте, що без погодження міського голови я не був би на тій посаді. 

НЕСТЕРУК – чесна і справедлива людина, а в такій ситуації, як він, може опинитися будь-хто. Кожний керівник – чи директор школи, чи підприємства – може зробити підпис, який матиме негативний вплив на його кар’єру. Анатолій НЕСТЕРУК прийняв певні рішення і тепер, на мою думку, незаслужено за них відповідає. На жаль, ми досі з ним не зустрілися, але телефонну розмову вже мали – 16 листопада я вітав його з днем народження,  і ми домовились про зустріч згодом.

Загалом можу сказати, що у моїх попередників було чому повчитися, тому не нехтую їхнім досвідом. 

– Серед дитячих мрій була мрія керувати містом?

– Ніколи її не було, принаймні до осені 2010-го. Колись у дитинстві побачив серйозний фільм під назвою «Я – слідчий», і відтоді в мене була єдина справжня мрія – опанувати цю професію, стати юристом, слідчим. І досі мені здається, що робота, де найкраще реалізувалися мої здібності, мій хист – це оперуповноважений карного розшуку. Тому і тепер завжди для мене святом є День карного розшуку.

– Ви працювали в міліції, податковій інспекції. Навички з якої професії найбільше стають у нагоді тепер?

– Найкраща звичка, яка мене тепер рятує, – здатність працювати цілодобово – з’явилася  у карному розшуку. День чи ніч – ніхто ніколи не розбирав. Хочу сказати, що навантаження у міського голови також не дозволяє втиснутися у нормований робочий день. 

А ось робота в податковій інспекції додала навичок психолога і менеджера. До речі, коли здобував у нашому ПДАТУ спеціальність «Мене­джер організації», будучи вже на роботі в податковій, навчався по-справж­ньому. Вищу юридичну освіту вже мав, але хотів опанувати саме менеджерські навички. Добре мене тоді викладачі поганяли, але, треба віддати їм належне, не даремно. 

– Після виборів журналісти запитували, з чого розпочнете роботу на посаді міського голови. Ваша відповідь: «Хочу встановити постійний зв’язок з городянами, створити «Гарячу лінію» з міським головою. Взагалі, в роботі хочу якомога більше спиратися на громадськість». Вам це вдалося?

– Від цього не відмовляюсь. І якраз результатом тісного зв’язку з громадою вважаю втілення в життя деяких наших проектів. Зокрема, ми насправді всім містом відбудували Лебедине озеро. Навіть, і старенькі люди приходили до нас, приносили фотографії, розповідали, що як було. Хто молодший – приходили з інструментами, допомагали чим могли. 

А з програмою «Теплий дім» ми взагалі стали піонерами в країні. Ідею утеплення пінопластом стін житлових будинків при рівнодольовому співфінансуванні міста й громадян я привіз із Румунії. При вступі у Євросоюз їм насправді надали фінансову допомогу, але тільки на дороги. Загалом стан ЖКГ там був не кращий за наш. І вони відновлювали будинки за принципом, за яким 50% сплачує бюджет, 50 – мешканці. Першим ділом провели заміну старих електромереж, які не були розраховані на сучасне навантаження. Потім почалося утеплення будинків, встановлення дверей тощо. 

Ось цей шлях ми наслідуємо. Звичайно, в будинку завжди знаходиться декілька людей, які залишаться незадоволені змінами, але ми зі своєю командою вважаємо, що треба глобальніше підходити до таких справ та орієнтуватися на більшість. 

Коли я на засіданні Асоціації міст України розповідав про популярність програми «Теплий дім», усі були вражені активністю громади і розумінням того, що про добробут потрібно піклуватися разом. Планувалося цього року зробити в рамках проекту 2 будинки, але ми зробили 9, ще 25 стоять у черзі. 

Внутрішньодворові проїзди жодному меру не вдалося привести в належний стан. Але набагато ефективніше було б працювати над цим також разом з громадою. Бюджет ніколи не впорається з усіма проблемами. Хо­чу привчити людей до розуміння, що це їхній двір, їхня власність і вони можуть взяти участь у його благоустрої. Ми хочемо наступного року запровадити методику, коли бюджетні кошти будуть спрямовуватися в першу чергу туди, де мешканці можуть додати хоча б 10% фінансування. 

Нереальним здавалося зробити проїжджу частину на Довгій, що біля колишньої тютюнової фабрики. Лю­ди сказали, що якщо ми надамо матеріали: пісок, щебінь, цемент – вони дороб­лять дорогу самі. 260 тисяч було виділено з бюджету, і на сьогод­ні вже завершується ремонт. Якщо хтось зробить нам крок назустріч, влада зробить два.

Звичайно, якщо взяти Черемушки, де проживають в основному лю­ди похилого віку, тут інший підхід. 

І взагалі, наступний рік у нас буде роком старих мікрорайонів.

А «Гаряча лінія» працює, ми звертаємо увагу на першочергові питання, до того ж таким чином громада допомагає проконтролювати, хто зволікає з виконанням доручень. 

– Михайле Євстафійовичу, чому Ви відмовилися від щотижневих прес-конферен­цій, які при попередніх мерах щопонеділка відбувалися понад 10 років?

– Я ніколи не думав, що буду політиком, піар-акції мені ніколи не були потрібні. Вважаю, що прес-конференції потрібно скликати тоді, коли відбувається якась серйозна подія і ми розповідаємо про неї. Зокрема, найкращий захист плану з енергозбереження у Європі, приїзд президента – ось ті речі, які потребують коментарів першої осо­би. Для мене прес-конференції – це десь звіт перед громадою. Нехай піаром стануть не слова, а справи, зроблені в місті й для міста. Можливо, і потрібно робити прес-конференції частіше, але не щотижня точно.

– Але і громада через журналістів на прес-конферен­ціях також має право поставити Вам запитання?

– Все, що робить влада, знають і засоби масової інформації: щотижня кожний редактор отримує реліз від нашої прес-служби. Додати більше я не можу, а зайвий раз покрасуватися перед камерами чи на шпальтах газет не вважаю за доцільне. Щодо запитань, мені здається журналісти не можуть поскаржитися на мою відмову чи моїх заступників зустрітися або надати коментар щодо певної проблеми. 

– Багато справ, що робить влада в нашому місті, проблематично було б вирішити без допомоги Володимира МЕЛЬНИЧЕНКА. І не тільки як депутата обласної ради, а просто як людини з певними фінансовими можливостями. Зокрема, не всякому меру пощастить отримати для міста в подарунок більшу частину комунальних автобусів, що нині здійснюють пільгові перевезення. Яке коріння Вашого політичного тандему?

– Я вже розповідав «ПОДОЛЯНИНУ», що за два тижні до моменту висування кандидатів на посаду Кам’янець-Подільського міського голови губернатор Василь ЯДУХА запросив мене до себе і сказав, що є пропозиція, аби я взяв участь у перегонах (на той момент Михайло СІМАШКЕВИЧ працював першим заступником голови Державної податкової адміністрації в Хмельницькій області – ПРИМ.РЕД.). Василь Степанович має чітку позицію і твердий характер, він не став ходити навколо, а прямо висловив пропозицію. Мого враження словами не передати, правду кажучи, я цього не очікував. Губернатор дав мені час на роздуми, точніше декілька годин. 

Перший, до кого я звернувся по пораду, – це мій товариш, з яким дружимо майже з юнацьких років, Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО. Ми обидва жили на Під­замчі, він – мій кум, я цього ніколи не приховував і приховувати не буду. На відміну від мене, Володимир Володимирович мав політичний досвід, був депутатом районної та міської рад. Він сказав, що рішення брати участь у виборах кожна людина при­ймає сама, але якщо я пого­джусь, він мені допоможе, наскільки зможе. Допомогу пообіцяли й інші мої товариші: Сергій ВЕДЕРНІКОВ, Володимир ЮР’ЄВ, Михайло БУРЯТИНСЬКИЙ, Олег САМБОРСЬКИЙ. Один у полі не воїн, без підтримки в політику не підеш, мають бути однодумці та надійні партнери. 

А щодо політичного тандему, я взагалі цього словосполучення не використовував би. Володимир – мій друг, а його син – мій похресник. 

– В інтерв’ю, яке давали «ПОДОЛЯНИНУ» на 100 днів з моменту обрання на посаду міського голови, Ви пишалися вдалим підбором команди. Погляд на неї не змінився?

– Вибір команди вважаю дуже вдалим. Команда різношерста, і це десь запорука об’єктивності – кожен може сказати один одному все, що думає. Коли о 8-й ранку збираємось на нараду, від словесних баталій спекотно, ледь не іскри летять. Моя задача як міського голови – вислухати все і прийняти рішення, за яке вже я відповідатиму перед громадою. 

– До минулорічних виборів у Вас не проявлялися політич­-ні амбіції, здається, і на депутатські крісла не примірялись. Відсутність політичного дос­віду Вам не ускладнює ро-боти? 

– Я вже казав, що не збирався бути, як мої внуки кажуть, «міською головою» (сміється). На депутатські крісла не примірявся з інших причин. Велика по­літика робиться «наверху», в Києві, а в нас усі мусять працювати на розвиток рідного міста. І я вважаю, що в нашої міськради якраз це виходить, за невеликим винятком. За державу ми не відповідаємо, тому в нас повинна бути одна партія – патріо­тів Кам’янця. 

– Ви залишаєтесь позапартійним? 

– Обирався позапартійним і залишаюсь позапартійним. 

– Як Ви ставитесь до чорного піару?

– Хтось казав, що і білий піар, і чорний – позитивний. А негативний – це некролог (сміється). 

До речі, коли вже справа ді­йшла до виборів, я зустрівся з усіма кандидатами на посаду міського голови і ми домовилися, що до чорного піару не вдаватимемося. Кожній людині є за що дорікнути, але я не хотів брати участі у брудних іграх, хоча Ви розумієте, що мені також би знайшлося що сказати. 

– А критику влади як сприймаєте? 

– Також позитивно. Але, на жаль, у нас мало конструктивної критики. Зазвичай критикант­ством займаються люди, які особисто нічого не зробили для цього міста і навряд чи зроблять, бо критикувати – це не робити. Є ще інша категорія: ті, хто колись мав повноцінне життя, але, відійшовши від справ, починає колупати за дрібниці. 

Мені завжди хочеться запитати в людини, яка бачить тільки недоліки: а що ти зробив для цього міста? Ми відкриті для діалогу: бачите, що не так, – під­кажіть, замість того, щоб коливати повітря. 

– Ви колись прораховували, через скільки років наші дороги зможуть мати належний стан?

– Хоч через рік, якщо будемо мати 300 мільйонів гривень. Що би ми там не видумували, ям­ковий ремонт справи не вирішить, потрібне якісне покриття. Хоча там, де ставили клеймо на ямках, латки дійсно стоять. Вилітають там, де не було. І Ви не думайте, ми поблажок нікому не робимо. Зокрема, на­ше комунальне підприємство зробило неякісний ремонт Жванецького шосе. І ми їм з бю­джету коштів не повернули. За що? Асфальт перепалений, покриття неякісне.

– Ви особисто перевіряли затавровані ямки?

– Так, я їздив сам. У мене є звичка: о пів на сьому ранку, коли їду на роботу, об’їжджаю десь півгодини місто. Мені подобається, що ми весь час пересікаємося з Сергієм БАБІЄМ – він робить те саме. Подвійний дозор (сміється). 

– Що Вам не подобається в нашому Генплані? 

– Мені подобається Генплан на 90%. Нині триває опрацювання пропозицій від громадськості щодо його вдосконалення. Перш ніж оприлюднити ті 10%, які, на мою думку, спірні, я хочу почути думку громадськості і десь себе перевірити. Тобто влаштую собі своєрідний іспит на предмет того, чи є однодумцями мер і громада.  

– Чого найбільше потребує Кам’янець, на Вашу думку?

– Робочих місць. Ефективних для міста, з гідною оплатою. Протягом цього року з’явилося 1100 нових робочих місць. 700 з них – на підприємстві «Преттль-Кабель-Україна». Ці місця мали бути від­криті в Італії, але ми домовилися з керівництвом, що будуть в нас. Але, на жаль, рівень за­робітної плати бажає кращого. Втім люди скаржаться, що на ринку заробляють по 600 гривень, то, може, краще отримувати 1400 із соцгарантіями тощо. Чи, може, доходи на ринку інші?

– Як справи зі сміттєпереробним заводом? 

– Протягом року ми отримали пропозиції від 18 фірм, котрі хо­тіли займатися переробкою сміт­тя. Але в основному це лю­ди, зацікавлені в, так би мовити, «вершках» сміттєпереробки. Міс­ту це не дає ніякої стабільності, та й робочих місць замало. Протягом минулого тижня у нас працювала делегація представників нідерландсько-української сталої енергетичної платформи. Голландці опрацювали інформацію щодо нашого сміттєзвалища та запропонували 3 варіанти заводів: із сортування, зі спалювання, заводу, що дає можливість у подальшому використовувати біогаз. Усе, що може дати місто, – землю і погодження. Нехай вони отримують прибутки, але нам дадуть робочі місця і податки. Дуже сподіваюсь, що вони розроблять проект і зможуть залучити інвесторів. 

– Як би Ви охарактеризували стосунки з керівництвом області, району?

– Як конструктивну співпрацю. 

– Найбільша втрата, най­більша удача за цей рік?

– Як для людини, для мене дуже великим потрясінням стала втрата головного редактора «ПОДОЛЯНИНА» Віталія БАБЛЯКА. Він був моїм гарним товаришем із часів, коли про жодні вибори не йшлося і я ще не очолював податкової. Він завжди міг підтримати і дати мудру пораду. 

Обираючи найбільшу вдачу за рік, все ж таки знову назвав би злагоджену роботу ефективної команди.

– Хто був вчителем у Вашому житті? 

– Якщо коротко, – майор ВОЛКОНСЬКИЙ, викладач Брянської школи міліції. В мене в кожному робочому зошиті записаний його лозунг. Перше, що він казав, коли заходив до аудиторії: «Главное в жизни, ребята?..» – «Быть человеком», – підхоплювали ми. В житті можна обіймати багато посад, але якщо ти не будеш людиною, ти так ніким і не станеш. 

–  Публічність якось обмежує Ваше життя? Ви можете зайти в магазин чи піти в кіно? 

– Так, стає відчутно, ким працюєш. І на вулиці, і в магазині люди завжди звертаються із запитаннями, проханнями. На жаль, переважно з тими, яких міська влада вирішити не мо­же, – що­до надання квартир. 

І телефонують ка­м’янчани теж. Правда, випадки бувають не­однозначні. Пам’ятаю, 23 лютого на «Гарячій лінії» жінка бід­кається, що в неї немає нормальної газової плити. Враховуючи свято, обіцяю їй, що буду через 40 хвилин з плитою. Уявіть мої відчуття, коли господиня, подивившись на плиту, промовила: «А чого це Ви білу привезли? Мені коричневу потрібно…» 

Відтоді ми працюємо по-ін­шому: є рада ветеранів – нехай визначається з тим, кому насправді потрібна допомога і яка саме. 

Хоча в публічності є і переваги також – люди можуть щось розказати, підказати. 

…А в кіно я давно не був. 

– До речі, які фільми Ви любите? Детективи?

– Після того, як став працювати в міліції, на детективи дивлюся по-іншому. Там, в основному, – неправда. Єдиний до­стовірний фільм цього жанру – це перші 7 серій «Ментів». А взагалі, дуже люблю історичні фільми. 

– Розкажіть більше про Ваше захоплення ретро? Доволі рідкісне хобі.

– Радіотехніка – моє захоплення з юності. Ми з друзями збиралися разом, лагодили детекторні приймачі, радіопідсилювачі. Я навчався в певний час на регулювальника радіоапаратури, досі не відмовляюся покопатися в старих радіоприймачах, колекція яких у мене доволі велика. Найціннішим експонатом колекції вважаю радіолу 1957 року, отриману в подарунок від одного дідуся. Є в моїй колекції і справжній патефон. 

Автомобільна ретроколекція поки що не дужа велика. Започаткувала її «Волга» 1962 року, на якій я іноді виїжджаю, а ГАЗ-69 1954-го року випуску нині проходить реставрацію. Є ще старі мотоцикли. 

– Ви – людина традицій? Які з них зберігаються у Вашій родині?

– Так, я дуже поважаю традиції і народу, і міста, і родинні. В мене мати – з Росії, батько – з України, як і у всіх під час Радянського Союзу в нас усе було змішано. А ось дружина моя – зі Старокостянтинівщини, з багатими традиціями, і я пам’ятаю враження, коли батьки Алли нам запропонували на Пасху яйця бити – хто, типу, головніший. 

– А як Ваші батьки опинилися на Кам’янеччині?

– Після війни рідний брат моєї бабусі після навчання за направленням опинився на Кам’янеччині, працював лісничим. Моя бабуся, яка залишилася сиротою в 16 років, сама і виховала молодших братів. Ось один з них родину сюди і перевіз. Бабуся в мене була надзвичайна. Аннушкою звали. Проста жінка, телятницею працювала, але ж якою повагою вона користувалася! Народився я в робітничій сім’ї. Мама працювала в АТП касиром, кондуктором, також на електромеханічному заводі. Батько трудився на спиртозаводі. Ось так і жили.

– В країні пройшла мода з’являтися на публічних заходах з дружинами. Але кам’янчанам цікаво більше дізнатися про другу половину керівника міста. До речі, де по­знайо­мились?

– Батьки побудували нову хату, а стару вирішили продати. Купили її батьки Алли. Ось ми з шостого класу разом, за однією партою в школі сиділи, жили хата в хату. Одружилися, виростили доньку Юлію, маємо чудових онуків.

Алла Сергіївна в мене не любить публічності. Вона – гарна дружина, мама, бабуся. Займається приватним бізнесом. Вони із зятем налагодили родинну справу. Тому коли мені дорікають тим, що даю власні кошти на якісь речі, то це не озна­чає, що вони із зарплати міського голови. 

– А що Вам сказала дружина, коли Ви повідомили про наміри стати мером?

– «З Богом!» – ось буквально. 

– Чи змінила нинішня робота стиль Вашого відпочинку? 

– Змінила. Для мене найкращий відпочинок удома, біля басейну або в домашній сауні. Якщо ще один-двоє друзів приїдуть – взагалі добре. Не хочу ніяких закордонних поїздок, вдома з онуками мені набагато затишніше. Богдан і Давид – дуже різні, але вони в мене такі молодці, що декілька годин з ними варті тижнів відпочинку.

– До спорту маєте інтерес? 

– Інтерес є – часу немає. Я все надіюсь, що Валерій СЛОБОДЯН відкриє спортзал у житловому будинку, що будує на Привокзальній, і ми будемо там займатися. Я колись мав перший розряд із боксу, 1976 року навіть став чемпіоном міста. 

– З якої спроби кинули курити?

– Ну, якщо Марк Твен колись казав: «Кидати курити просто – сам кидав разів сто», – то я ще тільки 15 разів нарахував (смі­ється).

– Вашою родзинкою є здат­ність урізноманітнити розмову гарним анекдотом. Ваш улюблений?

– Я не можу розказати улюблений, бо його друкувати не можна, але розкажу інший:

«Запитують у 70-річного ді­дуся:

– Як ваше здоров’я?

– Так само, як і в 30 років.

–  Чому?

– Он там на городі бачите великий камінь? Я його в 30 підняти не міг, і тепер не можу…». 

– Що побажаєте собі подумки 20 листопада?

– Божого благословення. Здоров’я і здоров’я для всіх. 

– 50 – це вже чи ще? 

– Перше схоже запитання в мене виникло в 20 років, потім – у 30. Тоді двох варіантів не було. У 40 років я відповідав на це питання: «І вже, і ще». А тепер я розумію, що 50 – і вже, і ще, і ще, і ще!..