ІННА ДОРОГА. ПОЗА КАДРОМ

Редактор і ведуча телепрограми «Кам’янецькі новини» Інна ДОРОГА, поза всяким сумнівом, стала найдорожчим Новорічним «подарунком під ялинку» для своїх батьків, адже народилася 1 січня! За останні 14 років (відколи існує програма, яка спершу мала назву «Влада») ми звикли бачити пані Інну в епіцентрі найважливіших міських подій з мікрофоном у руці, а часом навіть з масивною відеокамерою на тендітному плечі, а також на екрані телевізора – завжди зібрану, серйозну, виважену. Незвично було побачити в руках Інни ДОРОГОЇ замість мікрофона шпиці для плетіння, а її саму – в ролі берегині домашнього вог­нища, господині, мами і просто жінки. Напередодні її ювілею зовсім не хотілося розмовляти про роботу, але без того не обі­йшлося, адже журналістика – це не просто професія, а стиль життя і, якщо хочете, «діагноз», у доброму значенні цього слова.

– Інно, якщо не секрет, що в’яжете?  

– Светрик для себе. Я люблю в’язати, але, на жаль, роблю це тільки взимку, коли менше роботи по господарству. Приємно вмоститися в кріслі біля вог­-

ню – це особливе відчуття домашньо­го затишку і спокою…

– Яка журналістка Інна ДОРОГА поза роботою?

– Знаєте, рідні кажуть, що я постійно в роботі, навіть коли вдома. Навіть якщо дивлюсь телевізор, не просто сприймаю інформацію, а аналізую, як той чи інший сюжет подає журналіст.

– Ви, здається, планували бути вчителем, хіба ні?

– Так, я закінчила наш педінститут за спеціальністю «Україн­ська мова і література» і до декретної відпустки працювала у Сокільській школі. А потім, коли вдома маленька донька, а до того села 30 кілометрів, про повернення й мови бути не могло. На телебачення потрапила майже випадково. І, відверто кажучи, не жалкую.

Робота дає змогу спілкуватися з дуже цікавими, неординарними особистостями. Досі па­м’ятаю перше інтерв’ю, коли до нас приїжджали Володимир ДАНИЛЕЦЬ і Володимир МОЇСЕЄН­КО (відомі як «Кролики»), наприкінці 1997 р. Це ви­йшла ціла гумористична передача! З кожним із відомих людей я обов’язково роблю знімок на пам’ять. Уже ціла колекція!

– Інно, Ваша програма існує ще з травня 1998 року. Протягом цього часу в місті тричі змінилась влада, а Ви залишаєтесь незмінним редактором. Почуваєте себе незалежною журналісткою?

– Не впевнена, що в нашій країні взагалі можна говорити про незалежну журналістику. Ми просто намагаємось бути виваженими, висвітлюємо не лише роботу влади, але й новини культури і спор­ту, кримінальну хроніку. Не можу сказати, що всі нас завжди сприймають ви­ключно позитивно, але загалом працюється цілком комфортно.

– За стільки років існування програми не виникало бажання розширити штат? Адже доводиться самій бути і редактором, і журналістом, і режисером, і ведучою, та ще й часом оператором…

– Не те щоб не було бажання, але ми не можемо собі цього дозволити. Телебачення – це все-таки дорога річ, доводиться в першу чергу дбати про технічне оснащення. Звісно, важко виконувати такий обсяг роботи, але якось уже в це втягнулася…

Декілька років тому з об’єк­тивних причин мені довелося 4 мі­сяці працювати без оператора. Найважче було самій знімати себе у студії. Сідаєш за стіл, повертаєш до себе всі монітори, щоб бачити картинку на екрані, перед тобою на штативі – відеокамера, а в руках – пульт від неї. Вмикаєш і починаєш запис… Збиваєшся – все спочатку. І так 32 випуски. Жодного разу їх не «зірвала», всі новини вийшли в ефір вчасно. Та мені пощастило – тепер маю гарного оператора Олексія АБРОСІМОВА. Він – дуже творча особистість і здатний бачити не лише гарний кадр, але й часто підкидає якісь цікаві ідеї.

– А чи виникало бажання створити якусь іншу програму?

– Хотілося б створити щось на зразок політичного ток-шоу, особливо це актуально напередодні виборів. І все-таки новини не єдиний проект, над яким мені доводилося працювати. 2010 року ми з Олексієм створили ще одну програму – «Моя точка зору». На жаль, якщо перед виборами ця програма виходила в ефір двічі на тиждень, то тепер лише раз у місяць. Схожа ситуація і з «Прямим ефіром», де працювати дуже цікаво, але й складно: тут немає права на помилку. Іноді доводилося самій і запитання ставити, і частково відповідати, доки гість у студії опанує свій страх перед камерою.

– Сумнозвісний «синдром кролика» часто заважає в роботі?

– Це коли при вигляді мікрофона людина втрачає дар мови? Буває… Тим паче далеко не всі можуть похвалитися ораторськими здібностями і гарною україн­ською мовою. Часом людину доводиться довго готувати до інтерв’ю, обумовлювати наперед усі запитання. Потім перезнімати по декілька дублів, монтувати. Особливо важко перед виборами, коли кандидати хочуть показати себе з кращого боку. Був такий випадок, що перезнімали 16 дублів!

– Мабуть, і курйозів вистачало?

– Не без того, але не про все можна розповідати (сміється). Пам’ятаю, колись готували до ефіру сюжет про викриття під­піль­ного цеху з виготовлення спиртних напоїв. Відеоматеріал надала податкова міліція. Ми тоді ще все монтували на звичайних відеомагнітофонах. Я начитала текст, на нього змонтували відеоряд. А коли віддали новини на трансляцію, оператор там щось наплутав з каналами, і через пульт в ефір разом з відеорядом пішов не мій голос за кадром, а «рідний» звук відзнятого матеріалу – те, що говорили між собою податківці. Від­верто кажучи, то було не для широкого загалу. Коли я це побачила (знала, про що вони говоритимуть далі), одразу зателефонувала оператору, і трансляцію зупинили. Швиденько все перемикнули, і за декілька хвилин глядачі вже побачили нормальний сюжет із журналістським коментарем.

Інший випадок. Монтували новини. Опе­ратор замість чистої касети взяв ту, на яку колись знімав весілля. Змонтували, перевірили, віддали на трансляцію. Ввечері все було добре, а під час нічної трансляції оператор не до­гледів і вчасно не вимкнув касету. А там – чуже весілля. І все в ефірі: наречені, гос­ті… На щастя, жодного компромату не було. Правда, наступного дня окремі посадовці, які були на тому весіллі, жваво це обговорювали…

– Чоловік не ревнує до роботи?

– Він сприймає її абсолютно нормально. Єдине, що хотів би, звичайно, аби я більше часу приділяла сім’ї. Передачу дивиться рідко, воліє, щоб я розповіла найцікавіше – те, що залишилося поза кадром.

– У Вас досить велике господарство…

– Ми живемо в будинку, який багато років тому звели мої батьки. Нам довелось його перебудувати, реконструювати… Кажуть, ремонт у приватному будинку практично неможливо завершити, його можна лише призупинити. І вірите, ми з чоловіком усі ремонтні роботи робимо власними руками.

Ще у нас є 20 соток городу і невеликий садок, тому влітку вільного часу зовсім немає. Я дуже вдячна своїй мамі, яка нам допомагає. А що я насправді дуже люблю вирощувати, то це троянди. У мене їх близько 30 кущів.

– І як же городні роботи поєднуються з манікюром? Адже у Вашій роботі руки постійно в центрі уваги!

– Абсолютно всі роботи по господарству я роблю в отакенних гумових рукавицях. Але трапляється й опівночі сідати, підправляти манікюр, щоб на ранок руки мали бездоганний вигляд.

– Інно, кажуть, у свій день народження Ви неодмінно частуєте гостей якоюсь особливою рибкою?

– Так, я люблю готувати фаршировану рибу, і мої гості знають, що ця страва обов’язково буде на столі. Не можу сказати, що цей рецепт якийсь особливий, але щороку я сама його трохи змінюю: торік клала одні спеції, цього року – інші. Я вже заздалегідь її купила, почистила – і в морозилку. Інакше 31 грудня дуже важко все встигнути.

– Що побажаєте землякам з нагоди Нового року?

– Хотілося б усім побажати не лише здоров’я і щастя, але й достатку, миру, злагоди, спокою. Щоб робота, в кого яка є, приносила і моральне, і матеріальне задоволення. І, мабуть, вистояти, тому що тепер складний час. Хотілося б, аби ми не стали песимістами, щоб ми і наші діти побачили краще майбутнє та могли вірити у завтрашній день.