СИЛЬНИЙ УКРАЇНЕЦЬ КОМСОМОЛЬСЬКОГО ГАРТУ

Його життєвий шлях ознаменувався злетами й падіннями. Змінювалися посади: директор трьох шкіл, перший секретар Кам’янець-Подільського райкому ЛКСМУ, заступник представника Президента України в Кам’янець-Подільському районі, заступник голови райвиконкому, перший заступник голови РДА, депутат облради, голова Кам’янець-Поділь­ської райради. Проте не змінювалася активна життєва позиція людини, яка знає гіркий присмак поразки та солодкий смак перемоги. Сьогодні він очолює міську організацію «Сильної України» та є радником міського голови.

Наш співрозмовник – Едуард КУЛЬЧИЦЬКИЙ, котрий народився рівно 65 років тому.

– Едуарде Євстафійовичу, формування успішної людини починається з дитинства. Розкажіть про дитячі роки.

– Народився я 13 січня 1947 року в с.Кульчіївці, проте перші дитячі спогади починаються з с.Дерев’яне, де директором школи працював мій батько. Коли мені виповнилося 5 років, його перевели до Кадиївської середньої школи, яку я згодом успішно закінчив.

Після школи всі роз’їхалися вступати до вищих навчальних закладів. Я все ніяк не міг визначитися з майбутньою професією, тому батько порекомендував піти попрацювати до місцевого колгоспу помічником тракториста. Через рік вступив на заочне відділення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту і був скерований на роботу старшим піонервожатим Чорнокозинської середньої школи.

– Які враження на Вас справила зміна діяльності: школа, педколектив?

– Сильне враження справила не стільки зміна діяльності, скільки відчуття самостійності та відповідальності. Директор Михайло ОЛІЙНИК був незаперечним авторитетом у школі. Крім того, я відчував батьківську турботу і опіку від багатьох учителів.

У той же час райком профспілки працівників освіти орга­нізував районний ансамбль пісні й танцю вчителів району. Разом з колективом, солістом якого я був, об’їздив усе Поділля.

– Справжнє Ваше студент­ське життя розпочалося в Чернівцях?

– Після закінчення загальнонаукового факультету Кам’янець-Подільського педагогічного інституту 1967 р. я був переведений на стаціонарне навчання у Чернівецький державний університет на філологічний факультет. Навчався добре, активно займався громад­ською роботою, спортом, художньою самодіяльністю. Згодом мене обрали секретарем комсомольської організації фа­культету. А 1969 року я одружився.

– Як склався трудовий шлях після закінчення університету?

– Мене направили у розпоря­дження Кам’янець-Подільського райвідділу освіти, де отримав призначення на посаду директора Гораївської школи.

– І як бути директором у 23 роки?

– А як Ви думаєте? Як пізніше з’ясувалося, я був наймолодшим працівником… Це був перший колектив у житті, який я очолив. Саме тут відбулося моє становлення як керів­ника. Решта вчителів були на років двадцять старшими, тому вчився у них педагогічної мудрості. А через декілька міся­ців приїхала дружина, яка була у декретній відпустці. Згодом у нас народилася донечка Анжела.

Через рік мене перевели на посаду директора Заліської восьмирічної школи. За кіль­кістю учнів вона була однією з найбільших восьмирічок у ра­йоні. Але працював я там лише рік – далі на мене чекала армія.

Проводжали майже всім селом. Прийшли вчителі, учні та їхні батьки. Вони вишикувалися по обидва боки дороги й кидали під ноги квіти. Я йшов із дочкою на руках, а в душі плакав. Таких почестей не чекав.

Служив я у ракетних військах поблизу Талліна. А після служби знову повернувся у Залісся Перше і очолив школу. Організували в Будинку культури театр і хор, проводили безліч концертів.

Потім на районній комсомольській конференції мене обрали першим секретарем райкому комсомолу.

– Районна комсомольська організація, лідером якої Ви були понад 10 років, вважалася однією з кращих у республіці…

– Вона була базовою в республіці. До нас приїжджали переймати досвід з усіх куточків тодішньої УРСР. Організація тричі нагороджувалася перехідним Червоним прапором ЦК ЛКСМ України.

Я гордий від того, що в комсомолі пройшов школу відомих у районі людей: Володимира СМИРНОВА, Антона МИХАЙЛИКА, Володимира ЯРЕМЧУКА і Євгена ДМИТРИШИНА. Для мене вони були і залишаються великими особистостями, які прагнули вивести район у лідери. Мені дійсно пощастило. Я мав у кого вчитись і пишаюся цим.

До речі, я зберіг прапор Ка­м’янець-Подільської районної комсомольської організації і перехідний Червоний прапор. Щороку у рік, у день народження комсомолу, ми виносимо їх на люди. Думаю, що з часом передамо до музею.

– А чому в комсомолі Вас називали «батьком»?

– До мене часто зверталися по поради, особливо молоді працівники. Деякі з них і почали на знак поваги називати «батьком». А потім приєдналися і старші комсомольські лідери. Та й навіть сьогодні дехто так називає. Мені приємно носити таке звання, я ним навіть трішки пишаюся.

– Вже підросло покоління, яке виховувалося без комсомолу, тому досить скептично ставиться до часів його роз­квіту. Чому Ви з таким запалом його згадуєте?

– Комсомольські роки – це моя молодість. А все, що пов’язане з молодістю, – прекрасне. Тим паче, в цей час народилася моя друга донька – Таня.

Комсомол мене загартував. Він був організацією, яка виховувала молодь, закликала до подвигів. Звичайно, були і свої мінуси – надмірна зорганізова­ність і закомплексованість. Сьо­годні й близько немає таких по­тужних молодіжних організацій.

Наркотики, пияцтво, злочин­ність серед молоді були надзвичайно рідкісними явищами. Молодь дотримувалася інших цін­ностей: повага до старших, любов до книги, віра у завтрашній день. Звичайно, тодішня молодь була матеріально бідна, але духовно багата. Романтика, потяг до знань, поезії, подвигу були у душі кожної молодої людини. На превеликий жаль, сьогодні залишився лише потяг до збагачення та розваг. Хоча сучасна молодь ро

практичніша, набагато краще розбирається у житті. 

– Едуарде Євстафійовичу, чому так сталося, що після десяти років успішної роботи першим секретарем Ви знову повернулися на посаду, з якої прийшли в комсомол?

– Ви торкнулися болючої те­ми, яка свого часу (я так вважав) перекреслила все моє життя. Та спробую відповісти.

Коли я працював першим секретарем райкому комсомолу, були різні пропозиції щодо кар’єри: пропонували високу посаду в обласному комітеті комсомолу, в ЦК ЛКСМ України. Але перший секретар Ка­м’янець-Подільського райкому КПУ Володимир СМИРНОВ не радив погоджуватися, сказав зачекати, бо запропонує керівну посаду в райкомі партії. Коли вона звільнилася, він направив мене на співбесіду в обком пар­тії. А напередодні співбесіди надійшов лист, у якому повідомлялося, що мій дід був розкуркулений, а батько – виключений з членів партії. Я цього не знав і в біографії не вказував. Тому в органи влади мене не взяли, незважаючи на підтримку керів­ництва міста і району. Отже, я повернувся на посаду, з якої прийшов 10 років тому.

…То був такий час. І я став його заручником.

– Друзі Вас зраджували?

– Було по-різному. Коли ти при владі і впливаєш на долі інших, усі стараються бути друзями або, принаймні, демонструвати дружні почуття. Це вигідно. Я багатьом допоміг, вивів на життєвий шлях. Одні про це пам’ятають, інші – забули. Але ніколи не шкодував, що робив добро. Допомагати людям – стало девізом мого життя.

Я людина комунікабельна, тому друзів завжди було багато. Друзі по роботі, друзі по від­починку. Багато відсіялося – таке життя. Не думав, що з’являться нові. З’явилися. Проте хочу сказати про друзів з комсомолу. Це міцна дружба. Щороку ми зустрічаємося, святкуємо разом день народження комсомо­лу, завжди допомагаємо один од­ному.

– Після вищезгаданих подій Вас знову привабила педагогічна нива?

– Так, я повернувся на педагогічну роботу. Обійняв посаду директора Довжоцької середньої школи. Вісім років там працював. Став учителем-методис­том, відмінником народної

освіти України. Наш педагогічний колектив був одним з най­кращих у районі та області. Його вихованці сьогодні очолюють міську раду, районну адміністрацію, стали відомими на Ка­м’янеччині людьми, успішними бізнесменами.

…А потім ми з дружиною потрапили в автомобільну аварію. Вона загинула, а я 4 місяці пролежав у лікарні. Та потрібно було жити далі, самостійно виховувати доньок.

У травні 1992 року просто зі свята останнього дзвоника мене викликав представник Пре­зидента у районі Володимир ЯРЕМ­ЧУК. Сказав, що політична погода в країні змінилася, претензій з боку влади до мене більше немає. Більше того, він запропонував нову роботу. Наступного дня я став заступником представника Президента в районі. Ну а далі був першим заступником голови адміністрації, головою районної ради, звідки вийшов на державну пенсію.

– Ви багато років працювали на високих посадах. У Вас великі статки?

– Все залежить від того, які цілі ставиш перед собою, працюючи керівником. Я ніколи не ставив за мету нажитися. Мабуть, вважав непристойним мати те, чого не мають інші. Не маю власного будинку (про що шкодую), дачі (про що не шкодую), шматка землі на сотню гектарів. Зате спав і сплю спокійно, можу всім дивитися в очі.

– Як колишні комсомольці ставляться до релігії?

– До відповіді на це запитання йшов багато років. Я народився, зростав, виховувався і працював, як і більшість однолітків, в атеїстичному оточенні. Тому завжди щиро відповідав, що я – атеїст. І не вірю тим, які були атеїстами, а потім раптом стали глибоко віруючими. Або ра­ніше, або пізніше вони, м’яко

кажучи, були нещирими.

Колись мені один священно­служитель, якого я дуже поважаю, сказав: «До Бога треба прийти, і в кожного цей шлях свій». Я довго йшов цим шляхом… Охрестився сам, охрещені всі члени моєї сім’ї, діти, внуки. Сьогодні я можу сказати, що прийшов до Бога. Разом з тим не люблю, коли віру демонструють. Істинно віруюча людина повинна бути смиренною.

– Едуарде Євстафійовичу, Ваші діти і внуки знаходяться за кордоном. Розкажіть про них.

– Вони живуть у США. Онуків у мене троє: Владислав, Едуард і Анна. Ми їх дуже любимо і з нетерпінням чекаємо, щоб у неділю зв’язатися з ними через Інтернет, побачити, поспілкуватись. Важко про це говорити, бо мої діти вимушені шукати щастя десь далеко від дому. І таких в Україні близько 10 міль­­йонів.

Якось, коли я працював головою райради, один урядовець сказав, що залишили Україну переважно ті, хто її не любить. Я йому заперечив і сказав: «А давайте цій молоді дамо роботу, гідну заробітну плату, і я гарантую, що 99% повернуться!». Але ми цього не зробили, в чому себе теж звинувачую.

– А Вам не хочеться до ді­тей? До речі, коли Ви вперше поїхали до США, дехто в місті й районі казав, що Ви не повернетеся.

– Колись я вже про це розповідав. США – це могутня і дуже сильна країна, з високорозвиненою культурою, індустрією, з високим рівнем життя народу. Але це не моя країна, не мій народ, хоча там живуть діти і внуки.

– Едуарде Євстафійовичу, доля Вам подарувала і щастя в особистому житті?

– Так, моя дружина Людмила ПОЛЯРУШ – знаний у місті й ра­йоні лікар-гінеколог вищої категорії. Я її дуже люблю і завжди роблю все, щоб вона почувала себе щасливою. Правда, не завжди вдається. Вона – мужня жінка, яка дала життя не одній сотні дітей, вдень і вночі несе свою службу, приносячи щастя і радість людям. Мені добре з нею. А щодо місця, яке вона займає в моєму житті, складно відповісти. Хіба можна сказати, яке місце в житті за­ймає повітря? Є воно – і ти живеш, не стало – і все закінчи­лося.

– У Вас склався дуже непростий життєвий шлях: постійна зміна посад, переїзди, наукова діяльність тощо. Скажіть, а ще є порох у порохівницях?

– Усе життя я звик багато працювати. Після виходу на пенсію працюю доцентом в аграрно-технічному та податковому університетах, радником міського голови. Роботи вистачає. Крім того, обрали головою міської партійної організації «Сильна Україна». Тому відверто кажу, що пороху ще є чимало, чого й бажаю читачам «Подолянина», жителям міста та району.

  Вітаю всіх з Новим роком! Нехай разом з ним у кожну домівку прийдуть міцне здоров’я, щастя й радість.

Під час підготовки до інтерв’ю ми запитали у міського голови Михайла СІМАШКЕВИЧА про те,

якими рекомендаціями свого радника Едуарда КУЛЬЧИЦЬКОГО він користується.

– Едуард Євстафійович – мудра і виважена людина, – каже Михайло Євстафійович. – Стає в нагоді його досвід роботи на посаді голови райради, зокрема, я згадую його поради під час ведення пленарних засідань сесії міськради. Мій радник – заслужена людина: відмінник народної освіти України, відмінник сільського господарства СРСР, почесний професор ПДАТУ, заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної академії наук, нагороджений Президією Верховної Ради медаллю «За трудову доблесть», Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, тому з ним завжди є про що поговорити. Ціную його великий професійний досвід роботи в державних органах та органах місцевого самоврядування.

Користуючись нагодою, хочу привітати від свого імені, від імені виконкому міськради Едуарда КУЛЬЧИЦЬКОГО з 65-річчям від дня народження!

Хочу побажати ювіляру міцного здоров’я, щастя, нових успіхів у підготовці професійних кадрів для розбудови України та в роботі радника міського голови.