П'ятница, 29 Березня 2024 р.

БІЛЯ ВИТОКІВ ЖИТТЯ

Олег Кушнірук За чеховським визначенням, професія лікаря – це подвиг, вона вимагає самовідданості, чистоти душі й чистоти помислів. Саме за таким принципом працює багато років на лікарській ниві Олег КУШНІРУК – відомий у місті лікар, а також депутат міської ради двох скликань. Він про­йшов шлях від лікаря-анестезіолога до завідувача відділення анестезіології та інтенсивної терапії МЦ «ОХМАТДИТ», за його плечима не одне врятоване життя. Такі фахівці, як Олег Васи­льович, цінуються на вагу золота.

4 лютого Олег КУШНІРУК відзначає свою 60-ту річницю. Народився він у м.Красилів, пізніше з родиною переїхав жити до Кам’янця-Подільського, навчався в ЗОШ №2. Після закінчення школи вступив до Одеського медичного інституту ім.М.І.Пирогова. З 1980 до 1995 р. пропрацював лікарем-анестезіологом-реаніматологом міської лікарні, а від 1995 р. і до сьогодні – завідувач відділення анестезіології та інтенсивної терапії МЦ «ОХМАТДИТ».

– Олегу Васильовичу, яким був Ваш шлях до професії лікаря-анестезіолога?

– Після закінчення школи думав вступати до Одеського медичного або Московського державного університету ім.М.В.Ломоносова, на факультет психології. В Москві вступні іспити не здав. Мене завжди приваблювала професія лікаря. Хоч вона і складна, але дозволяє завжди допомагати людям. Поїхав до Одеси, де мешкає мій дядько, і вступив до Одеського медінституту. Там позна­йомився з майбутньою дружиною – Любов’ю Анатоліївною. На п’ятому році навчання ми одружилися, невдовзі на світ з’явився син Олег.

З 1976 року я працював лікарем-анестезіологом-реаніматологом Білгород-Дністровської міської лікарні (Одеська область), але все ж таки хотілося додому. Недовго думаючи, зібрали речі й приїхали до Кам’янця, і з 1980 року працював у міській лікарні. В березні 1986 року я за власним бажанням поїхав у закордонне відрядження від МОЗ СРСР до Афганістану, де протягом двох років працював консультантом медичного управління Міністерства державної безпеки Афганістану.

– Невже анітрохи не страшно було приймати рішення щодо такої роботи?

– Протягом життя ми повинні ризикувати. Це був цікавий і неоціненний досвід для мене. Спочатку поїхав я сам, а потім приєдналась дружина.

І досі пам’ятаю, як зустрічав її біля трапа літака. Вона у мене романтична жінка, прилетіла гарно вбраною, в рожевому капелюшку – справжня красуня. Тільки от не уявляла, як страшно там буде жити. Часто доводилося навіть спати з автоматом біля ліжка, у кейсі завжди носив пістолет. Дружина працювала в одній з місцевих медичних частин.

Наше управління обслуговувало уряд Афганістану. Я був особисто знайомий з Президентом і прем’єр-міністром, доводилося навіть бувати у них вдома. Дружили також із нашими, на той час радянськими, журналістами. Фотографій того періоду, на жаль, не маю, адже тільки останні 10 років можу вільно розповідати про роботу в Афганістані.

До речі, в Афганістані тоді була можливість купувати різні книги, які на той час в СРСР придбати було неможливо. Наприклад, вперше купив зібрання книг Джека ЛОНДОНА і дуже тішився своїй знахідці.

– Коли Ви лікували хворих в Афга­ністані, траплялись якісь надзвичайні випадки?

– Пам’ятаю, якось оперували одного з керівників чималого угруповання, а навколо шпиталю – його охорона, і всі – з кулеметами, а в операційній – два охоронці з автоматами. Працювали під їхнім пильним наглядом.

Одного разу доводилося навіть у в’язниці робити операцію полоненому, який був прикутий до нар. Він проковтнув каміння чималих розмірів. Гадаю, таким чином душман хотів загинути, але нічого не вийшло.

– Не виникало бажання залишитись там надовше?

– Ні, хоча я вже вільно спілкувався мовою фарсі з місцевими жителями і мав чимало друзів, але залишатися не хотів. Вдома чекав син та батьки. Та й довго жити там, де мусиш спати з автоматом, думаю, ніхто б не зміг. Крім того, я знав, що незабаром буде виведення військ. Продовжувати контракт і залишатись працювати далі було ризиковано. Я не шкодую про Афганістан – там здобув безцінний досвід.

– Ви повернулися до міської лікарні?

– Так. Пішов працювати лікарем-анестезіологом до нашої міської лікарні. А коли в Кам’янці почав функціонувати міський пологовий будинок, я очолив відділення анестезіології та інтенсивної терапії. Маю звання лікаря вищої категорії.

– Олегу Васильовичу, Ви уже вдруге стали депутатом міської ради. Що Вам на сьогодні ближче – політика чи лікарська справа?

– Не хотів би їх протиставляти, бо в обидвох випадках роблю те саме – допомагаю людям. Наш виборчий округ мені дуже близький, адже в ньому знаходиться міська лікарня. Але, як депутату, доводиться в першу чергу вирішувати наболілі питання житлово-комунальної сфери.

Щодо медицини, то найближчим часом на базі МЦ «ОХМАТДИТ» планується створення Південного перинатального центру для лікування жінок із супутньою патологією Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького та Чемеровецького районів.

Сьогодні наш рівень надання акушерської допомоги знаходиться на рівні обласного. Вважаю великим досягненням за останні роки те, що не було жодногоОлег Кушнірук випадку материнської смертності (Олег Васильович при цьому тричі постукав по дереву. – ПРИМ. РЕД.). Звісно, ми не маємо всієї надсучасної техніки, зате працює висококваліфікований персонал. У наш пологовий будинок приїжджають народжувати не тільки ка­м’янчанки, а й матері з району та інших міст, що робить певну репутацію лікарні. Тому, поки можу, знаю і вмію, лікуватиму людей! Кажуть, у мене це непогано виходить (усміхається).

– Але Ваш син не захотів стати лікарем?

– Ні. Одного разу в нас була розмова, і я пропонував йому вступати до Одеського інституту. Бачачи, як важко я працюю, він сказав, що хоче спати вдома. Був час, коли я так запрацювався, що мав невеличкий інсульт. І, як завжди, сім’я прийшла на допомогу. Вони є моєю опорою, в усьому допомагають. Тому Олег пішов у бізнес, працює комерційним директором фірми «Гермес», з ним працює і його дружина.

– Олегу Васильовичу, як любите проводити вільний час?

– Найбільше люблю просто побути вдома, часто біля комп’ютера, в пошуках нової книги, чи переглянути гарний фільм. Люблю проводити вільний час з онукою Валерією.

Також подобається готувати. Я вважаю, чоловік повинен вміти приготувати м’ясо чи рибу. В кулінарії, як і в малюванні, важливо робити не за рецептом, а додавати щось своє. Наприклад, у соус до риби додаю трохи сухого шампанського. Головний принцип приготування будь-якої страви – робити це з любов’ю.

– А з літератури що найбільше полюбляєте?

– Взагалі дуже люблю читати. Маю власну бібліотеку, також шукаю літературу в Інтернеті, тому що неможливо купити всі книги. Та коли їду до Києва, на Петрівку, то не можу втриматись. Одного разу витратив на книги всі гроші!

Люблю психологічні детективи, читаю Агату КРІСТІ, небайдужий і до сучасної літератури. Та найбільше імпонує класика: Олександр КУПРІН, Антон ЧЕХОВ, деякі речі ВЕБЕРА перечитую. Книги, які дуже люблю і часто перечитую, – «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава ГАШЕКА (саме українською мовою) та «12 стільців» і «Золоте теля» ІЛЬФА і ПЕТРОВА. Подобається сатира Михайла ЖВАНЕЦЬКОГО. Коли був в Афганістані, читав Омара ХАЯМА, та й досі закоханий у Схід. Там, до речі, почав збирати чотки, тепер маю колекцію.

– Що Ви найбільше любите у своїй роботі?

– Працюючи от уже 35 років, можу сказати, що найкраща операція для мене – це кесарів розтин. Взагалі найприємніше в моїй професії – це спостерігати за появою нового життя, народженням немовляток, які будуть рости на благо країни.

Дарія УЛЬЯНОВА,

спец. для «ПОДОЛЯНИНА».