КОЛИ ПЕРО СТАЄ БАГНЕТОМ

Коли відзначали 80-річчя з дня народження Івана РОМАНЮКА в рідній для нього редакції газети «Край Кам’янецький», його дружина Ольга Іванівна виголосила такий тост: «Желаю и до следующего юбилея прожить тебе, не болея и не старея!». Іван Ксенофонтович, підкрутивши козацькі вуса, одним махом вихиливши сто грамів «немирівської з перцем», хитрувато примруживши очі з живим блиском, пообіцяв виконати побажання благовірної.

…Відтоді минуло рівно десять. І ось ми – в затишній оселі РОМАНЮКІВ. Іван Ксенофонтович щойно повернувся з міського стадіону, де пробіг традиційних п’ять кругів.

– Одна благодать від такої погоди, – розпашілий від морозу, задоволено мовив він. – Відвикли ми від справжніх зим, заме­тілей, тріскучих морозів. Лиш стовпчик термометра нижче від нуля – одразу штормове попередження, відміна навчання в школах, переохолодження, переломи ніг і рук. Непристосованими стали до змін клімату, умов сьогодення, втрачаємо рефлекси виживання. Люди – наче тепличні рослини, зніжилися, ніякого загартування.

Пам’ятаю, в дитинстві, у рід­ному Коськові на Шепетівщині, такі були люті морози, що дерева від них тріщали, снігу – вище від солом’яних дахів, а ми після уроків до пізнього вечора – на саморобних санчатах, лижах, ковзанах.

– Можна сказати, що той гарт, який Ви отримали у шкільні роки, постійна дружба зі спортом допомагали виживати в екстремальних умовах під час навчання в Ленінградському артиле­рійському училищі, у часи жорстоких боїв з фашистськими загарбниками, блокади Ленінграда, що тривала 900 днів і ночей, стати довгожителем? – запитали ми в нашого співрозмовника.

Кивнувши головою, Іван Ксенофонтович запрошує до своєї кімнати-кабінету, де за стареньким робочим столом народилося, писано-переписано десятки, а то й сотні газетних матеріа-лів різних жанрів. Зручно вмостившись на канапі, поринув у далеке минуле воєнного лихоліття.

Пригадував, як у перший день війни його разом з іншими курсантами військового училища підняли за тривогою й видали бойові снаряди і патрони. З найсильніших і найбільш підготовлених першокурсників створили ударний батальйон, куди був зарахований і він. Перше бойове хрещення поблизу м.Луга, жорстокі бої на підступах до міста на Неві, перше поранення в спину, лікування у шпиталі. Через три тижні – на фронт. Під час форсування Чорної річки, на березі якої стояла облогова батарея ворога, отримав поранення в голову. Дивом залишився живим, та довго у шпиталі не за­тримався. Підлікувався – і знов на передову.

Морозним ранком 12 січня 1943 р. на позиції противника обрушилися залпи понад 4,5 тисяч гармат і мінометів. Розпочалася артилерійська підготовка наступу в смугах 67-ї та 2-ї ударних армій. 96-й Червонопрапорний полк, в якому служив артилерист РОМАНЮК, розташовувався в Червоному Бору. Артилеристи випустили по 30 снарядів з 76-мм гармат.

– На сніданок привезли окріп та по шматочку цукру-рафінаду. Спустилися у бліндаж, аби трішки підкріпитися, – згадує фронто­-вик, – аж тут – пряме влучення снаряда в бліндаж. Практично всі, хто був в укритті, загинули. Бійці із сусідніх батарей почали розбирати завали. З живих залишилися лише я та мій товариш Василь ПОВЗИК. Знову я вижив,

отримавши перелом стегна правої ноги. Під артилерійську канонаду з поля бою мене й до­ставили до шпиталю.

Коли блокаду було перервано, «замурованого» в гіпс сержанта РОМАНЮКА відправили на Велику землю для лікування. Виписали лише 1944-го. До рідної домів­ки кавалер ордена Вітчизняної війни, медалі «За оборону Ленін­града» повернувся на милицях, інвалідом ІІ групи. Але не пішов солдат у запас, тільки змінив багнет на перо, яке міцно тримав у руках понад чотири десятиліття.

Коли молодий комуніст РОМАНЮК після демобілізації, з бойовими нагородами на гімнастерці, прийшов у тодішній Грицівський райком партії, аби встати на партоблік, секретар райкому ВАСИЛЬЧЕНКО запропонував йому посаду відповідального секретаря у районній газеті «Колгоспне життя» з перспективою стати її редактором. Не одразу погодився вчорашній фронтовик взятися за невідому йому справу, адже не мав професійних навичок, не знав району, його сільськогосподарської специфіки.

– Ти пройшов фронтовими дорогами, мужньо боровся з ворогом, до того ж, ти – комуніст. Такі люди потрібні пресі. А з часом і зростеш професійно, – міцно потиснувши правицю майбутньому газетяреві, мовив райкомівець.

Пізніше Іван РОМАНЮК дякував долі, що звела його з цією прекрасною людиною, яка круто змінила його життя. Журналістика стала для нього улюбленою справою.

Після стажування в обласній газеті «Радянське Поділля» обій­мав посади відповідального секретаря тієї ж грицівської районки, був її редактором, навчався на відділенні журналістики Хар­ківської партшколи. За направленням ЦК Компартії України редагував у закарпатському Мукачевому газету обласного політ­відділу МТС.

1954 р. Іван РОМАНЮК повертається на рідне Поділля. Очолює кам’янець-подільську районну газету «Сталінський клич», яка пізніше стала «Радянською Ка­м’янеччиною». Видання було ви­знано одним з кращих не лише в області, воно потрапило на ВДНГ у Москву, а редактора Івана РОМАНЮКА нагородили Золотою медаллю виставки.

Творчий колектив, очолюваний РОМАНЮКОМ, не лише писав про здобутки трудівників ра­йону, а й розгорнув нещадну боротьбу з бюрократизмом, безгосподарністю, пияцтвом. З ініціативи Івана Ксенофонтовича на шпальтах газети 1954 р. з’явилася рубрика «Кам’янецький Їжак», що виходила двічі на місяць і прижилася на Кам’янеччині майже на чотири десятиліття. Своїми колючими матеріалами її регулярно зрошував особисто редактор. А скільки фейлетонів і критичних матеріалів написав один з багатьох учнів Романюкової школи фейлетоніст Борис УРОДА!

Нині Іван Ксенофонтович пишається, що професійний і громадянський гарт під його керівництвом у різні часи (після за­криття 1959 р. районної газети та з часу створення міськрайонного видання «Прапор Жовтня» був заступником редактора цієї газети аж до виходу 1985 р. на заслужений відпочинок) про­йшли чимало нині знаних журналістів. Зокрема, Євген СЕМЕНЮК,

Віктор КРИВОШИЯ, Анатолій НЕНЦІНСЬКИЙ, Андрій ГЕРАСИМЧУК, Василь ГОРБАТЮК, Василь МЕЛЬ­НИК, Віра ШПИ­ЛЬОВА.

Як відзначає колишній редактор цього часопису Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ, вони вчилися в нього майстерності, відповідального ставлення до виконання своїх обов’язків, принциповості, вмін­ню відстоювати правду, створювати імідж професії.

Іван Ксенофонтович ніколи не стояв осторонь від громадського життя. І в поважному віці бере активну участь у діяльності місь­кої ветеранської організації, читає газети, переглядає телепередачі.

Сталося так, що мені випала честь замінити на посаді заступника редактора «Прапора Жовтня» Івана РОМАНЮКА. І хоча він уже перебував на пенсії, ще тривалий час очолював районне товариство боротьби за тверезість, жив і нині живе газетою, рідним для нього колективом, дає молодим газетярам слушні поради і часом «на горіхи». Його поважають і шанують за професіоналізм, людяність, безкорисливість.

Все життя він поклав на вівтар журналістики, газета стала для нього не лише робочим місцем, а й сім’єю, домом.

…Ми прощаємося з гостинним подружжям РОМАНЮКІВ. Але ненадовго. Адже прийде­-

мо 11 лютого вітати ювіляра з 90-річчям. За його святковим столом збереться чимала родина – 4 онуки, 7 правнуків, приїдуть з Новограда-Волинського син Олександр з дружиною, із Чер­нівців – донька Надія з чоловіком.

Як зізнався Іван Ксенофонтович, у свій день народження обов’язково вип’є 100 грамів. До речі, спиртним він ніколи не зловживав, як і цигарками. Взагалі, веде здоровий спосіб життя. Оце вже не може дочекатися тепла, аби поїхати з Ольгою Іванівною (до речі, живуть вони разом уже 62 роки) на старенькому «Москвичі» на дачу, попоратися на грядках, порибалити на Дністрі, а вода нагріється – і поплавати разом…

Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ,

спец. для «ПОДОЛЯНИНА».