П'ятница, 29 Березня 2024 р.

ДИРИГЕНТ БЕЛАЗІВ

Віктор АнтонюкЗовсім не цікаво спілкуватися з людиною, яка пливе за течією життя, як перекотиполе перекочується лише від подиху вітру. Але з яким захопленням дивимося на світ, коли нам пощастить зустріти людину-лідера, котра сама рухається тільки вперед і спонукає до цього інших!

Зокрема, як Віктор АНТОНЮК – відома на Кам’янеччині людина, голова правління ТОВ «Промтехтранс», депутат районної ради, якого 21 лютого знайомі, друзі та колеги будуть вітати з 60-річчям.


– Вікторе Антоновичу, де минуло Ваше дитинство?

– Народився я в селі Рахнівка Дунаєвецького району. Батьки мої були вчителями. Тато закінчив фізико-математичний факультет, працював директором школи. Мама працювала вчителькою російської мови та літератури. Нелегкі часи дісталися моїм батькам: тато воював, ма­му вивезли до Німеччини, а після повернення додому вона опинилася вже у радянській в’язниці. Але вони все перебороли. Батьків часто перекидали з місця на місце, тому мені довелося вчитися з другої половини п’ятдесятих – у Вихрівці Дунаєвецького району.

– Вікторе Антоновичу, а де проходили службу в армії?

– Служив у Псковській області. В той час усі хлопці хотіли в армію, і я не був винятком. Прослужив 2 роки в ракетних війсь­ках. Звичайно, про дідівщину тоді й мови не було, лише посилена фізична підготовка. За півроку став сержантом, а через пів­то­-ра – старшиною. До сьогодні не ходжу сходами, а бігаю. Ніколи не курив, навіть не замислювався над цим. Я взагалі вважаю, що армія – головне для чоловіка.

– Освіту Ви здобували вже після армії?

– Так, у Ленінградському інженерно-економiчному iнституті. Важко було спочатку через неповне знання російської специ­фічної термінології в математиці, фізиці, хімії, але я це швидко освоїв.

В інституті старався вести активний спосіб життя, навіть був начальником міжвузівського міс­течка – організовував суспільний порядок. Ну, і спорт не полишав. До сьогодні люблю футбол. Виріс у селі, тому полюбляв бігати, як і всі хлопці.

– Але працювати повернулися в Україну?

– Так, незважаючи на те, що з дипломом отримав пропозицiю викладати в автотранспортному технiкумi.

У Кам’янці першою школою життя стало АТП під керівництвом Бориса ФРІМЕРА. 11 років пропрацював там спочатку економістом, потім – начальником планового відділу, начальником виробничо-технічного відділу.

А з 1989 р. очолив АТП-16863. Спочатку не хотiв, а потiм погодився… Були вибори. З одинадцяти кандидатiв я тоді отримав понад 80 вiдсоткiв голосiв.

– Відомо, що ТОВ «Промтехтранс» – пiдприємство спе­цифiчне, адже основний автотранспорт тут гігантський: 45- i 27-тоннi БелАЗи. Скільки одиниць автотранспорту на Вашому підприємстві налі­чується сьогодні?

– Більше сотні, і всі важкі. Основним нашим замовником є ВАТ «Подільський цемент». Працювали ми в різні часи. Будували дороги в Україні, в тому числі автостраду Київ – Одеса і об’їзну в Чернівцях.

– Криза вплинула на Ваше підприємство?

– Кризи ми не відчули ні тепер, ні тоді, коли розпався Союз. Завжди працювали та шукали, де працювати. Чисельність техніки та персонал підприємства змінювалися, але кістяк завжди залишався.

Коли не було роботи в Україні, їздили в Росію, Молдавію, де співпрацювали з фірмою «Кнауф». Зокрема, одна автоколона в пер­шій половині 90-х років працювала в Брянську (будували трасу Мінськ – Москва), а друга – аж у Новому Уренгої, за 5,5 тисяч кілометрів звідси. Вахтовим методом пропрацювали більше двох років.

Коли керівником цемзаводу став Семен ДАРЧУК, нас знову запросили до Кам’янця-Поділь­сь­кого. І з 1995 року почали співпрацювати із цементним. Збе­регли всю свою техніку, коли інші давно все поздавали на металобрухт. З розвитком ВАТ «По­дільський цемент» розвиваємось і ми. Купуємо техніку, збільшуємо чисель­ність робочих місць. На під­при­ємстві рухомий склад автомобілів за останні п’ять років наполовину оновлений. Працюють тут більше двох сотень людей. Зарплата ви­плачується щомісяця. За минулий рік сплатили близько 6 мільйонів податків різних рівнів.

– Тобто, сьогодні Ви рухаєтесь тільки вперед?

– Звичайно. Із запуском цемзаводу інтенсивність роботи в нас була така, як ще за радянських часів. І про працівників турбуємося так само. Сьогодні працює їдальня, в технологічній майс­терні облаштували освітлення всіх робочих місць, інфрачервоний обігрів.

– Вікторе Антоновичу, що Ви насамперед цінуєте в людях?

– Правдивість і обов’язковість особливо важливі у веденні справ. Бо буває так, що роботи за словами не видно.

– А Ви – конфліктна людина?

– Швидше емоційна.

– Вікторе Антоновичу, як оціните роботу районного депутатського корпусу?

– Ну, депутатом районної ра­ди я обирався вперше, і вважаю, що робота депкорпусу плідна. Голови районної ради та адміністрації в тандемі вирішують питання, виходячи із можливостей бюджету. Але, на мою думку, нині розвиток району відбувається інтенсивніше, ніж колись: тривають газифікація та освітлення району, створюються нові під­приємства.

– А правда, що Ви з Ленін­града не тільки диплом привезли, а й дружину?

– Ну, це вже, мабуть, всі знають. Познайомився я зі своєю Галиною Миколаївною на танцях у студентському корпусі. Сама вона з Виборга, навчалась у лісотехнічній академії, на інженерно-економічному факультеті.

– Ваш союз вийшов плід­ним?

– Аякже! Син Андрій закінчив Академію прикордонних військ, служив на кордоні, нині – підполковник. Дочка Ірина – підприємець.

Маю трьох онуків: Андрія (13 років), Назара (5 років) та Поліну (2 роки). Часто їх бачу. Вони галасливі, емоційні, як і всі діти. Звичайно, найактивнішим є старший онук. Він – і призер бальних танців, і президент класу, і теквондо займається.

– На великі сімейні свята завжди збираєтесь разом?

– Не чекаємо великих свят, у нас всі дуже мобільні, легкі на підйом, тому часто передзвонюємось і зустрічаємось.

– Вікторе Антоновичу, вдома самі готуєте?

– Готую все, особливо холодні закуски. А шашлики завжди виходять найсмачніші та найшвидше, як ні в кого. Якщо треба, то і борщ приготую.

– Моржування не закинули?

– Ні. Хоча б раз у тиждень ми з друзями пірнаємо в ополонку. Купаюся вже 20 років і чудово себе почуваю.

– То, напевно, і на шістдесят себе не відчуваєте?

– Так! Що 60, що 40 – без різниці. Коли моєму батькові було 75 років, і ми з друзями приїхали його привітати, то він сказав: «Найкращі роки починаються тільки після п’ятдесяти». Тепер усе частіше згадую його слова і не можу не погодитись.

Світлана ЮРКОВА,

спец. для «ПОДОЛЯНИНА».