ЧОЛОВІЧА РОБОТА ТЕНДІТНОЇ ЖІНКИ

Сьогодні нашою співрозмовницею стала надзвичайна жінка – Ніна РОЗДОБУДЬКО, яка 20 лютого зустрічатиме 95-річчя. Життя її не особливо пестило, а навпаки – весь час примушувало складати іспити на витривалість, міцність і силу духу. Але їй вдалося зберегти життєрадісність і

оптимізм, доброзичливість і чуйне ставлення до оточуючих. Обізнаність та жага до знань привели її до великих звершень. Вона стала першою на Поділлі жінкою-директором спиртозаводу. До того ж, ветеран Великої Вітчизняної війни, брала активну участь у громадській роботі. Ніна РОЗДОБУДЬКО обиралася депутатом Вінницької обласної, Кам’янець-Подільської районної рад депутатів трудящих, членом Плужнянського, Яришівського районних та Могилів-Подільського міського комітетів Компартії України. За службу в Червоній армії в період війни та за працю в мирний час нагороджена трьома орденами і багатьма медалями СРСР і України. Любить читати та декламувати вірші. Досі тренує пам’ять, вивчаючи нові поезії.

– Ніно Кирилівно, Ваш шлях є доволі нетиповим для жінки Вашого покоління. Яку роль у формуванні характеру відіграла Ваша сім’я?

– Тоді виховувало саме життя. Я росла в багатодітній сім’ї. Батько Кирило Тимофійович працював на Миколаївському суднобудівному заводі «Наваль», а пізніше втратив роботу і був вимушений перебиватися тимчасовими заробітками. Тому ми перебралися ближче до рідної землi – в село Косарі Чигиринського повіту Київ­ської губернії. Батьковi запропонували завiдувати господарством помiщика ДАВИДОВА – нащадка декабриста ДАВИДОВА. Жити там було добре, але після відвiдин хворого робiтника батько захворів на черевний тиф i помер у 42 роки. Це були нелегкі часи для матері, адже в неї залишилося шестеро дітей, які завжди трудилися не покладаючи рук.

– Ви тоді задумувалися про своє майбутнє, про освіту?

– Після школи я не знала, куди вступати. В селі був спиртозавод, і я вирішила, що працюватиму там. Від дітей, чиї батьки працювали на Косарському спиртозаводі, дізналась, що в Одесі є технікум спиртової промисловості. Туди і поїхала.

Мати зашила мені в одяг п’ять карбованців, ще два карбованці дала в руки (квиток до Одеси коштував 1 крб. 50 коп.), зібрала нехитрі харчі, з тим і поїхала в са­мостійну життєву подорож. Вчи­лася на відмінно, здобула кваліфікацію технолога спиртової промисловості.

Першим місцем роботи став Райковецький спиртозавод (нині Хмельницького району). Розпочала змiнним хiмiком, а через рiк мене перевели завiдувати лабораторiєю на Юрковецькому спирто­заводi (тепер Могилева-Поділь­ського), де набула досвіду.

– У такій галузі важко працювати, не було інших мрій щодо професії?

– Мріяла про таку спеціальність, де були б постійний доступ до книжок і можливість розширювати світогляд. Я дуже любила читати ще з дитинства. Тодi до старшої сестри ходив жених i заохочував мене читати «Правду». Читати вчили і старші брати. Любов до книги закарбувалася в серці. Ось і поїхала в Москву, до брата Миколи, 1938 року вступила до Московського державного бібліотечного інституту. Незабутніми спогадами залишились зустрiчi з вiдомими людьми: народною артисткою СРСР Ольгою КНІП­ПЕР-ЧЕХОВОЮ (дружиною відомого письменника Антона ЧЕХОВА), письменниками Корнієм ЧУКОВСЬКИМ і Олексієм НОВИКОВИМ-ПРИБОЄМ…

За рік до закінчення інституту почалася Велика Вітчизняна війна, тому зі студентами випускного курсу організували заняття за скороченою програмою, і в жовтні 1941 року, отримавши диплом, з подругою поїхала до Ташкенту. Роботу знайти було важко. Випадково зустрiли iнститутську лiкарку і, завдяки її клопотанню, почали працювати в санiтарному потязі. Пізніше з потягом-шпиталем переїхали до Москви.

Я вміла друкувати на машинці, і одного разу комісар доручив надрукувати листа в аптеку, який був дуже безграмотний. Я не могла його відправити, не виправивши помилок, і перефразувала по-своєму. То одразу мене і звільнили…

В період війни у військах жінки заміняли чоловіків на посадах, де могли служити, тож ЦК комсомолу проводив чергову мобілізацію. Вже 8 березня 1942 р. Ніна Кирилівна була мобілізована ЦК ВЛКСМ у Червону армію. Вона не могла навіть припустити, щоб відмовитися – такою була комсомольська дисципліна, таким було всенародне прагнення захищати країну. Спочатку служила у від­ді­ленні кадрів 202-ї винищувальної авіаційної дивізії Першої повітряної армії Західного фронту, у вересні була переведена на таку ж посаду в 213-ту нічну бомбардувальну авіадивізію. Там відповідала за ведення особових справ льотчиків, внесення змін у їхній послужний список, підготовку наказів про переміщення, присвоєння чергових звань, несла караульну службу.

– Згодом мені присвоїли звання старшого сержанта адміністративної служ-

би, – продовжує Ніна Кирилівна. – Після переформування військової частини у вересні 1943 р. направили в штаб одного з батальйонів 18-го автомобільного полку 5-ї армії Західного фронту. Якраз тоді радянські війська звільнили місто Смоленськ, і штаб батальйону розташувався в одному з пошкоджених будинків. Зна­йшла затишний куточок і влаштувалася на ніч. Шинель слугувала і за ліжко, і за ковд­ру. А серед ночі стався наліт ворожої

авіації. Все місто освітлювалося ліхтарями, що висіли на парашутах. Я вистрибнула з будинку, боячись, що руїни привалять помешкання, відбігла подалі й припала до землі. Навкруги гриміли бомби, десь палав вогонь. Тоді охопив найбільший страх. Ця ніч у Смоленську під ні­мецькими бомбами запам’яталася на все життя. Три роки і два місяці прослужила в складі діючих бойових частин Червоної армії, нагороджена медалями «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга».

Після демобілізації Ніна Кирилівна ви­рішила йти на виробництво, у знайому спиртову галузь. Спочатку направили завідуючою лабораторією Плужнянського спиртозаводу. В березні 1950 р. перевели завідуючою відділом технохімічного конт­ролю Барського спиртозаводу Він­ниць­кої області. Коли надiйшла про­позицiя пi­дiбрати жiнку на посаду директора, вибiр упав на неї. Тричi відмовлялася. Не могла піти, бо не знала роботи керівника, а працювати як-небудь просто не вміла. Та їй нагадали про партійну дисципліну й ви­дали наказ про призначення директором Юрковецького спиртозаводу, а влітку 1960 р. – директором Довжоцького спирто­заводу. На цій посаді пропрацювала понад 17 років, постійно дбаючи про його розвиток і розбудову. Домоглася підвищення культури виробництва і санітарного стану комбінату, поліпшення умов праці робітників. 1971 р. була нагороджена орденом «Знак пошани».

– Обіймаючи таку посаду, я не любила вихвалятися, – зізнається Ніна Кирилівна, – навіть одягалася так, як і всі працівники. Якось вдягнула гарне пальто, про яке дуже мріяла. Зайшла бухгалтер і зачарувалася ним. Після того я його більше не одягала – не хотіла, щоб жінки заздрили.

– Останнім часом навколо Вашого рідного підприємства точаться бурхливі дискусії, кам’янчани вимагають закриття Довжоцького спиртозаводу через неприємний запах барди. Як Ви це сприймаєте?

– В мене дуже болить душа за цей за­вод. Свого часу я як керівник намагалася вирішити проблему неприємного запаху, хоча тоді вона не була такою гост­рою. Вдалося добитися в тресті та Мі­ніс­терстві харчової промисловості УРСР коштів на будівництво цеху з випарювання барди. На жаль, на певному етапі фінансування припинили, і цех так і не був добудований.

Вважаю, що завод не можна закривати, адже він має давню історію – 115 років! Він переніс багато катаклізмів, але вцілів і працює, на ньому трудяться 200 людей. Дійсно, є негаразди, пов’язані із запахом, але потрібно знайти спосіб їх усунути, можливо, за допомогою держави.

P.S. Існує думка, що людина на роботі та вдома – це зовсім різні люди. Наша спів­розмовниця завжди залишалась гарним керівником на роботі та чудовою господинею вдома. Виховувала сина Анатолія, як і належить жінці-керівнику, готуючи його до самостійного життя.

Ніна Кирилівна пережила війну і, мабуть, більше за інших знає ціну щастю. Її щастя – це сім’я. Завжди радує син Анатолiй, тепер він на пен­сії, відповідальний секретар обласної організації Національної спілки краєзнавців України. Є ще двоє дорослих онукiв – Олена та Андрій. Найбільше її щастя – коли рідні живі та здорові.