СІМ’Я КИТАЙГОРОДСЬКОГО МАСШТАБУ

Вродлива, працьовита та відповідальна жінка, яка вразила мене щирою усмішкою і блиском в очах. Толерантна та цілеспрямована. Йде по житті впевнено і допомагає не тільки близьким, а й тим, хто потребує розуміння та відкритого серця поряд.

Наталія БАЗЮК – директор Китайгородського будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів – недарма обіймає свою посаду. Вона неодноразово нагороджена грамотами Хмельницьких ОДА та облради, подякою та Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Завжди опікуючись і переймаючись долею кожного підопічного, знає всіх мешканців інтернату та історію кожного з них. Встигає займатись і політичними справами, адже виборці довірили їй мандат депутата районної ради.

3 березня наша співрозмовниця відзначатиме свій ювілей.

Народилася Наталія Леонідівна в мальовничому с.Бубнівка Городоцького району Хмельницької області. Навчалась і росла в Кам’янці-Подільському. Особливістю стало те, що вона та її мати народилися в один день. Тому, певно, ювілярка в своєму житті використовує силу двох жінок…

– Наталіє Леонідівно, що найбільше запам’яталося зі шкільних років?

– Все найкраще. Навчалась добре та старанно у ЗОШ №6. Найбільше запам’яталися слова вчительки математики Людмили ШАМРАЙ. Коли ми з класом у черговий раз зірвали урок, вона проводила виховну годину. Казала: якщо в житті хочеш чогось досягти, потрібно ставити перед собою мету і твердо йти до неї, незважаючи на перешкоди. Навела приклад: коли не хотіла вчитися чи засинала, повертаючись додому після занять в університеті, то набирала тазик з холодною водою й опускала туди ноги. І от для мене той тазик став символом.

– Як склалося Ваше життя після школи?

– Вступила до Хмельницького кооперативного технікуму, на економічний факультет. Закінчила його за спеціальністю «Облік і аудит». Далі мене направили на роботу в Кам’янець-Подільську районну споживчу спілку. Після технікуму вступила до Поділь­сь­кого аграрно-технічного університету, на ту ж спеціальніс­ть. Завдячую долі, що все склалося саме так. Також працювала бухгалтером Китайгородського споживчого товариства. Позна­йомилася з чоловіком у Китайгороді, тут і залишились. По­тім на світ з’явилась донечка Анастасія, яка сьогодні є сту­дент­кою економічного факультету Хмельницького національного університету.

– Коли ж Ви стали директором інтернату?

– 1997 року на базі Китайгородської дільничної лікарні було створено медико-соціальний комплекс для обслуговування одиноких громадян нашого ра­йону. Спочатку працювала головним бухгалтером, а з 2000 р., відповідно до розпорядження Ка­м’янець-Подільської РДА, була призначена директором будинку-інтернату для громадян похилого віку та інвалідів.

Перші кроки давалися нелегко. Такі установи були першими ластівками системи соціального захисту району. Не можу не відзначити допомоги Михайла ЖЕЛІЗНИКА, який тоді був за­ступником начальника районного управління праці. Велику роль у моєму житті відіграв начальник фінансового управління Кам’янець-Подільської РДА Олександр ФЕДИК – щирий і справж­ній товариш, в якому впевнена на 100%.

– Ніколи не замислювалися, чому саме Вас обрали керівником такого закладу?

– Не знаю. Тоді головою РДА був В’ячеслав ДУБИЦЬКИЙ. Напевно, він побачив у мені оті лідерські здібності. І, незважаючи на ще зовсім молодий вік, своїм розпорядженням вирішив мою долю – служити системі соціального захисту.

– Чи любите Ви свою роботу?

– Так, ще й живу навпроти інтернату. Тому і вдома не перестаю думати про роботу. Будучи трохи довше у відпустці, не можу без колективу, без підопічних, без роботи. Хоча працювати в такій сфері непросто, недостатньо мати лише професійні знання. Необхідний запас терпіння і розуміння, адже старість нікого з нас не обмине. Тому робота будинку-інтернату зосереджена на тому, щоб підопічні не були обділені увагою, любов’ю та мали належні умови проживання. Інтернат розрахований на 45 місць. Тут перебувають і важко­хворі, які прикуті до ліжка, але завжди намагаємося з увагою і турботою дбати про кожного.

– Щодо відпочинку, як полюбляєте проводити час?

– Коли маю вільні хвилини, люблю побути вдома, наодинці, читаючи журнали, аби ні про що серйозне не думати. Читаю також і художню літературу. Дуже люблю відпочинок на Закарпатті, щоб ніхто не турбував.

– Яким є Ваше ставлення до людей, котрі залишають бать­ків в інтернаті?

– Різні ситуації трапляються. Хоча раніше, років 10 тому, зов­сім по-іншому реагувала. Сьогодні погляди змінилися. Не нам судити такі вчинки, бо саме на наші установи державою покладено функцію – забезпечувати належні умови проживання громадян похилого віку та інвалідів.

Конфлікт поколінь завжди був і буде. Саме в нас сходяться лю­ди однакового віку. До того ж перебування в будинку для літніх людей має багато переваг: постійний догляд, чотириразове харчування, лікування та спілкування. Стареньким не потрібно купувати продукти, прибирати, думати про одяг і взуття, хвилюватися через погане самопочуття. Це не в’язниця, життя тут не закінчується, а навпаки – вирує.

– Які випадки з життя підопічних найбільше закарбувалися в пам’яті?

– Багато траплялося. Був один випадок, коли брат у стінах нашої установи зустрів сестру.

Життя тут продовжується, люди навіть закохуються і одружуються. Тому для багатьох мешканців саме будинок-інтернат став другою домівкою. Не завжди легко адаптуватися до нового середовища, на все потрібен час.

Люди тут читають книги, грають у шахи, співають. Мають свої хобі та уподобання. В кожній кімнаті є телевізор, тому дивляться серіали та різні політичні програми.

Звісно, людям похилого віку важче звикнути до нових умов, щоб не почуватися самотніми серед чужих людей, та вони все ж знаходять спільні інтереси і не втрачають жаги до життя.

– Ви, певно, любите дисципліну та порядок у роботі?

– Так, про мене кажуть, що я сувора, але справедлива. Люблю порядок і дисципліну. Та як і кожній жінці, мені притаманні сльози та співчуття.

Вдячна своєму колективу, він – моя опора. Не було б мене такої, якби не колектив. З упевненістю можу сказати, що в нас немає байдужих працівників. Усі знаходять терпіння та розуміння до кожного з мешканців інтернату. Не обходиться інколи і без непорозумінь, але, як і в кожній сім’ї, знаходяться рішення. Так, наш інтернат – це та сама сім’я, тільки більшого масштабу.

– За роки Вашого керівництва чого було досягнуто і що плануєте зробити?

– За останні роки зроблено дуже багато: проведено реконструкцію котельні з твердого палива на електричне; проведено ремонти прального відділення, санпропускника, туалетних кімнат; посаджено молодий сад; територія будинку завжди буяє квітами.

Що ж до планів на майбутнє, то сьогодні існує велика потреба в капітальному ремонті харчоблоку. Думаю, цього року вдасть­ся його провести.

– Наталіє Леонідівно, в такої відповідальної та свідомої людини обов’язково має бути життєве кредо…

– Так, воно в мене є. Одного разу прочитала цитату, якою керуюся в житті: «Коли будеш підійматися вгору, зустрінеш на своєму шляху багато різних людей, – не ображай їх. Бо коли станеться так, що падатимеш вниз, – зустрінеш їх ще раз».

Вважаю, людина повинна робити в житті те, від чого почувається щасливою. Бути з людьми, які змушують усміхатися. Любити та насолоджуватись кожною миттю життя. Не зважати на час, не слухати чужих думок і не думати про те, що може бути потім, адже «потім» може і не бути.

– До свята 8 Березня вже готові? Що б хотіли приготувати, чи маєте якусь фірмову страву?

– Готувати вмію, але люблю, коли готують для мене. Друзям і рідним дуже подобається гуцульська страва – банош із кукурудзяної крупи з бринзою, шкварками та грибами. Правда, хто готуватиме страву в святковий день, поки що залишається таємницею.