МИРОТВОРЕЦЬ ПО ЖИТТЮ

Кажуть, людина, яка стала війсь­ковим, визначила свою долю. Це, певно, й стосується мого співрозмовника. Спокійний, врівноважений і розважливий, він не уявлявся мені у військовій формі ще й з автоматом у руках. Але життя недарма від­шлі­фувало й зберегло в ньому риси, необхідні кожному інтернаціоналісту-миротворцю, саперу, посадовцю і просто хорошому наставнику, батькові та чоловікові.

Анатолій БОРОВСЬКИЙ народився

14 березня 1952 р. у м.Петропавловськ-Камчатський, але вважає себе кам’янчанином, бо тут виріс і навчався, тут живуть його близькі й друзі. І свого часу саме сюди повернувся полковник запасу, відмовившись від перспектив роботи в Москві чи Одеському окрузі. Якщо говорити про військову ланку, то з 1988 до 1993 рр. Анатолій Степанович був за­ступником начальника Кам’янець-Поділь­ського вищого військового інженерно-командного училища ім.Харченка з оз­броєння. 1993 р. став командиром «1500-го Центру підготовки інженерних військ Збройних сил України», а з 1994 до 1998 рр. був начальником Кам’янець-Подільського гарнізону. Займав і цивільні посади, працюючи на різних підприємствах міста. З 2005 до 2008 рр. був начальником УЖКГ, тепер працює в КП «Житловик». Але давайте по порядку.

– Анатолію Степановичу, з чого починалася Ваша кар’єра військово­службовця?

– 1969 року я закінчив середню школу №15 та вступив до Кам’янець-Поділь­ського вищого військово-інженерного командного училища ім.Харченка. 1973 року закінчив його та служив п’ять років у групі радянських військ у Німеччині, а потім – у Прикарпатському військовому окрузі. Після закінчення військово-інженерної академії ім.Куйбишева в Москві потрапив до Туркестанського округу на посаду заступника командира полку, а потім був старшим офіцером управління інженерних військ ТуркВО та помічником начальника інженерних військ округу з озброєння. Впродовж трьох років служби в штабі округу я постійно виконував завдання на території Афганістану.

– Перебуваючи в Афганістані, Ви виконували завдання держави як воїн-інтернаціоналіст. А друга Ваша місія була стати миротворцем. Як Ви потрапили до Анголи?

– У процесі реорганізації Збройних сил України в березні 1993 р. був створений 1500-й Центр підготовки інженерних військ Збройних сил України. Я став його командиром. Центр формував миротворчий підрозділ, який за ротацією особового складу потрапив до Анголи. Наші військові прокладали маршрути, наводили переправи, допомагали ангольцям забезпечити нормальне життя.

– Ви маєте досвід роботи з розмінування території. Цим займалися в Анголі, Лівані. Наскільки небезпечною була робота саперів?

– 2002 року, за рішенням Міністерства оборони, мені запропонували виконувати завдання на території Лівану як командиру спеціального загону розмінування і верифікації. Загін був створений спеціально з людей офіцерського складу, які звільнилися і мали можливість за віком і здібностями виконувати завдання як сапери. Спеціалісти були з усієї України. А близько 45% – хлопці з Кам’ян­ця-Подільського.

Наше завдання полягало у визначенні неіснуючих кордонів мінних полів. Саперам потрібно було виявити перший ряд кордону мінного поля, позначити його і дати можливість проходу підрозділам ООН, які ведуть охорону кордонів. Ці за­вдання могли виконуватися в будь-якій частині світу, де є мінні поля.

Така робота завжди небезпечна. Бо людина, котра стоїть на колінах і через кожні два з половиною сантиметри проколює щупом землю, рухаючись по мін­ному полю, вже ризикує в будь-який момент підірватися. Пам’ятаю, якось при роботі саперів загорілося мінне поле, почалася самоліквідація боєприпасів. Це була екстрена ситуація. Почали виводити людей з мінного поля. Завдання виконував мій заступник полковник Василь ЗЛАГОДНЮК. Усе закінчилося благополучно. Дякувати Богу, в моїй практиці при розмінуваннях прикрих випадків не було.

– Чого Вас навчила ця робота?

– Вона не те що вчить, вона дає життєвий досвід, який здобуваєш практично впродовж усієї служби. Це раз. Дру­ге – наш загін, яким я керував, досі є у списку діючих загонів у інженерному міжнародному мінному центрі. Ми вважаємося його штатною одиницею. Нас не закрили й про нас не забули. Цьо­го року, до ре­чі, буде десятиріч­чя загону, тому ми плануємо на сайті показати людей цього загону та його історію. За ха­рактеристикою, яку я отримав, повернувшись із Лі­вану, досі вважаюся по лінії ООН за­требуваним спеціалістом, який може виконувати завдання в будь-якій точці світу, де виконуються завдання силами ООН. Питаннями розробки про­грами займа­ється «Укроборонсервіс».

– Три роки то­му була створена й зареєстрована Поділь­ська ор­ганізація миро­творців. Вона й сьогодні активно працює?

– Так, очолює її Леонід МАТВЄЄВ, мій вихованець, який служив у мене, починаючи з курсанта, постійно був зі мною, і в Лівані також. Наше основне завдання – працювати з юним поколінням. Також намагаємося вийти знову ж таки на ринок розмінування й утилізації всіх видів боєприпасів. Точок для роботи вистачає. Можемо працювати в Лівані, Іраку, Єгипті тощо.

– Невже Ви знову готові до такої роботи?

– Щойно буде вирішене питання так, як ми плануємо, то, звісно, готовий. Ринок гуманітарного розмінування – це дуже серйозне питання. У нас ним займається президент Асоціації миротворців України «Солдати миру» полковник Юрій ДОНСЬКИЙ. Він намагається на всіх рівнях показати, хто ми є, ведуться переговори.

Зібрати під свої знамена хороших, працездатних і здібних офіцерів-кам’янчан не склало великих труднощів, враховуючи базу, досвід і традиції кам’янецької військово-інженерної школи.

– Ви нині досить вдало поєднуєте заходи миротворців і козацтва, очолюючи в нашому регіоні МГО «Козацтво запорізьке». Розкажіть про це.

– У мене військове звання з козацтва – генерал-хорунжий. Також я є отаманом паланки – це об’єднання, яке охоплює представників Кам’янець-Подільського, Дунаєвецького, Новоушицького і Чемеровецького районів. Крім того, до паланки входить Кам’янець-Подільський ку­рінь, очолюваний генералом-осавулом Валерієм ПЕРЕВОЗНЮКОМ. Наше основне завдання – виховна робота з молодим поколінням. За цей період ми вже провели шість спартакіад з легкої атлетики, першість України з легкої атлетики серед дітей. У нашому місті збиралося постійно 25-27 команд чи не з усіх областей, які із задоволенням беруть участь у змаганнях. Це дуже цікавий захід із гарнізонним оркестром, кінноспортивним театром. Плануємо і цього року провести таку спартакіаду, якщо не на весняний, то на осінній період обов’язково. Ми працюємо, аби приносити користь дітям і молоді нашого міста.

– Ви встигли й скуштувати смак комунальних клопотів міста, адже працювали на посаді начальника УЖКГ. Які враження?

– На цій посаді я відпрацював три роки при Олександрові МАЗУРЧАКОВІ. Скажу, що робота дуже важка і невдячна. Таке враження, що погане люди бачать, а за добре не подякують. При мені зробили фактично все освітлення в місті: весь центр, Хмельницьке шосе, проспект Грушевського, Карвасари, Руські фільварки. Людина, яка працює в системі УЖКГ, не має ні вихідних, ні свят, ні відпустки нормальної. А люди дуже часто не розуміють, що на все потрібні величезні гроші, і не все так швидко і легко робиться. Це цілодобова напружена праця, тому можу тільки поспівчувати цим людям.

– Здається, що у Вас зовсім не було часу на особисте життя. Але ж знаю, що маєте гарну дружна сім’ю, дітей та онуків…

– Так, з дружиною ми навчалися в одному класі. А коли я закінчив училище, ми одружилися. І з 1973 року стали нерозлучними, ні на крок один від одного не відходимо.

Куди б я не їхав, сім’я завжди зі мною, всі мої переїзди. Ми колись у Туркестанському окрузі тільки за один рік три переїзди зробили. Це три пережиті війни в сім’ї (сміється): переїхати, розміститися. В мене є дві доньки та четверо онуків. Старша дочка живе в Лондоні. У нас дружна родина, ми завжди розуміємо один одного.

P.S. Готуючись до розмови, я знала, що Анатолій Степанович багато бачив і пережив у своєму житті, бо чого тільки варто побувати в «гарячих точках», посеред мінних полів. Вразило те, що ці люди вміють долати руйнівний сенс життєвих випробувань і перетворювати його на такий, що спонукає до нових перспектив.