ЖАГА ДО ПРАЦІ

У її кабінеті завжди людно. Вона – одна з небагатьох керівників комунального підприємства, чиє ім’я знають далеко за межами того району, де вона працює. Елеонора РОГОВСЬКА багато років є директором КП «ЖЕК № 2», обиралася депутатом міськради чотирьох скликань. Неодноразово була нагороджена різноманітними грамотами, подяками та відзнаками, серед них відзнака Кам’янець-Подільської міської ради «Честь і шана», подяка прем’єр-міністра України Миколи АЗАРОВА, грамоти виконавчого комітету Кам’янець-Подільської міської ради. Останньою, яку отримала напередодні нашої зустрічі, стала почесна відзнака профспілки працівників житлово-комунального господарства України.

Елеонора Миколаївна 26 березня відзначатиме свій ювілей. Символічно, що перед її днем народження святкують День працівників житлово-комунального господарства. Певно, недарма обрана й професія нашої співрозмовниці.

– Елеоноро Миколаївно, Ви змалку були лідером і активісткою?

– Скільки себе пам’ятаю, завжди була активною, а в дитячі роки тим паче. Подобалося допомагати бабусі, яка мене виховувала, матір у той час багато працювала, додому поверталася пізно. Батько помер, коли мені ще й року не було…

Поралася з бабусею по господарству, любила корову доїти, допомагала влітку на току, але бабуся мене дуже оберігала. Я навіть худобу не пасла, бо одного разу корова, яку тримала за мотузку, рвонула вперед і потягнула мене за собою, всі тоді дуже злякалися.

– А щодо вибору професії, в дитинстві ким мріяли стати?

– Мріяла стати лікарем, навіть хотіла навчатись у медичному училищі, та коли одного разу розрізала руку і побачила кров, то зрозуміла, що це не моє. Я не можу зосередитись і втрачаю рівновагу. Вже пізніше, після знайомства з чоловіком Стані­славом, який працював фельдшером у селі, переконалася в тому.

– Що можете розповісти про шкільні роки?

– Навчалась спочатку в Пудловецькій, а потім – у Голос­ківській школі. Завжди була непосидючою дівчинкою. В шкільні роки активно брала участь у різних заходах. Була пiонер­во­жатою, учасницею художньої самодіяльності, секретарем ком­со­моль­ської органiзацiї. Досі згадую своїх чудових учителів, бо навчання в селі відрізняється від міського. Не можу не відзначити Миколу ВЕРЕТЯНОВА, дуже порядний і гарний був учитель. Його уроки були цікавими та по-справжньому повчальними. Він завжди залишався взірцем для мене.

– Куди ж Ви вирішили вступати після навчання в школі?

– Поїхала до Кам’янця-Поділь­ського вступати в будівельний технікум, на вiддiлення «Санiтар­но-технiчне обладнання будин­кiв». 1964 р. вийшла заміж, на світ з’явилася старша донька Алла. Доводилося поєднувати навчання та сімейні справи. Інколи навіть вночі готувалася до за­нять: ноги в холодну воду клала і до книг припадала.

– І як Вам було жити в місті? Одразу знайшли роботу?

– Я жила в селі, а роботу шукала в Кам’янці. Доньку, як і мене, теж виховувала бабуся. Тому я могла займатись пошуками роботи. Звісно, все було непросто, і умови суттєво від­різнялися від тих, що в селі, – в місті і котельні, і тепломережі… Доводилося привчатись до місь­кого господарства. Два тижні ходила до начальника «Комунгоспу» і чекала, коли ж запросять на переговори. Просити ніколи не вміла, тому сиділа і чекала. Тепер думаю, що впертість мені й допомогла.

26 травня 1969 року мене призначили майстром домоуправління №5 – почала керувати бригадою слюсарів-сантехніків. Хтось може запитати, як така молода жінка працювала в колективі чоловіків? Але виходу не було, мусила знаходити спільну мову з усіма.

Досі пам’ятаю своє перше завдання: головний інженер дав мені роботу в будинку на вулиці Шевченка, 1 – подивитись крани та вентилі й визначити від­стань між ними. Я ж не розуміла, що виконати таке завдання можна, не виходячи з контори. Тому що від­стань, кількість кра­нів і вентилів у під’їздах будинків постійна, а я ходила, вимірювала кроками, порахувала кожен кран.

Потім у моє підпорядкування потрапило ще й 7 котелень у районі Черемушок. Треба було завжди стежити за працівниками, головне – щоб ніхто не був п’яним, і робота йшла нормально. Звісно, тоді ніхто не цікавився, як я встигала все поєднувати, ще й приїжджала останнім рейсом на автобусі додому.

Пізніше народилася менша донька Леся. Коли їй виповнилось 3 роки, переїхали жити до Кам’янця.

– Думаю, недарма Вас обрали начальником ЖЕКу, за сумлінну працю та відповідальність, певно?

– Напевно, так, але не знаю, чому саме мене. Можливо, міське керівництво вирішило зупинитись на моїй кандидатурі, бо тодішні начальники «Міськ­житлоуправління» Михайло ПАУР та Георгій МАРЧЕНКО були впевнені у мені й казали, що я впораюся з такою роботою.

– Та чи не страшно було приймати рішення і погоджуватись на роботу директора ЖЕКу?

– Страшно… До того ж не було жодних знайомих, а самій дуже непросто. До речі, розповідаючи, згадала, як онука запитала, чи є в мене «криша»? Я тоді усміхнулась і сказала, що завжди сама справлялася з усім.

На момент призначення 18 лю­того 1982 р. вже мала двох до­ньок і знала, що мушу приймати рішення самостійно, бо чоловік теж не хотів мене пускати. Я дуже боялася, але набралась впевненості – і погодилася. Спочатку було важко працювати начальником у колективі, де бу­ла майстром.

– Траплялися ж, звісно, і скарги, і непорозуміння. Як вдавалося їх вирішувати та не падати духом?

– Скарг у нашій роботі завжди багато, без них не буває. Весь час вносимо корективи у роботу. Насамперед вирішуємо найголовніші питання – ремонт да­хів, під’їздів тощо. Трималась і не падала духом, знаходила в собі сили вислухати та зрозуміти кожного мешканця. Я навіть ніколи не брала лікарняного. Одного разу зламала ногу, та все одно не переставала стежити за роботою.

– Чи правда, що у колективі Вас лагідно називають мамою?

– Так, вони часто називають мене «мамою», тому й на роботі почуваюся, як удома. Колектив знає, яка я наполеглива у роботі. Пишаюсь своїми працівниками та люблю їх, бо вони в мене найкращі. Заслуговують на подяку як від мене, так і від мешканців будинків, які обслуговують.

– Які за роки роботи були найболючіші питання, і чого вдалося досягнути?

– Досить багато було різних проблем. Що стосується досягнень, то протягом цього часу зробили ремонт покрівель в усіх будинках, провели заміну дерев’яних дверей на металеві, тобто зроблено чимало. Звісно, коли я прийшла на роботу, жителі зовсім по-іншому ставилися до своїх помешкань. У квартирі ніхто сам нічого не робив. Якщо виникали певні проблеми, наприклад, затопило підвал чи залило якийсь поверх, викликали сантехніка, а тепер більше приватизованих квартир, тому люди самі мають дбати про квартири та будинки.

Часто в нас запитують, куди йдуть кошти, які люди сплачують за квартири. Так от, ми за­провадили практику балансів будинків. Кожен бажаючий може прийти та перевірити накопичення коштів, витрат та боргів по будинку.

– Що входить до планів на майбутнє Вашого ЖЕКу?

– Ремонт під’їздів і покрівель у будинках. Плануємо доробити ремонт у приміщенні ЖЕКу №2, адже працювати хочеться в гарних умовах, щоб усім було зручно та затишно. Приміщення ЖЕКу є нашою візитною карткою, воно не може бути занедбаним. Хотілося б зробити со­ціальні паспорти для будинків, де проживає багато цікавих і неординарних людей, котрі ще й займаються творчою діяльністю, пишуть книги та вірші. Думаю, ці мешканці варті уваги.

– Відомо, що Ви підтримуєте ветеранську організацію, що діє при ЖЕКу?

– Так. Виділили для ветеранів приміщення, зробили ремонт, поставили меблі. Вважаю, що ветерани заслуговують на повагу та підтримку не тільки від нас, а й з боку держави.

– Існує державна Програма реформування ЖЕКів, згідно з якою до 2014-го такі структури взагалі перестануть існувати. Як Ви ставитесь до цього питання?

– Позитивно. Тепер не бачимо жодного охочого вкладати кошти в ЖЕКи чи житлово-комунальну сферу. Тепер є альтернатива: люди мають змогу зібрати кошти та утримувати житло самі.

– Як Ви любите відпочивати?

– Знаєте, я за натурою трудоголік. Дуже активна, ніколи не могла всидіти на місці ще з дитинства, тому відпочивати не вмію. Навіть в ліжку у вихідні довше полежати не можу. Люблю поратися біля землі, пересаджувати та доглядати за вазонами. Їх у кабінеті досить, гадаю, що зелені насадження є окрасою будь-якого будинку.

– Елеоноро Миколаївно, рід­ні на Вас не ображаються, що їхня матір завжди на роботі?

– Звісно, їм би хотілося, аби я менше працювала. Обох доньок виховала моя бабуся, тепер вони вже дорослі красуні. Маю двох онуків і маленького правнучка.

Я – щаслива бабуся, пишаюся своєю сім’єю і думаю, що вони з розумінням ставляться до моєї роботи та й бачать, що я не можу си­діти без діла. Боюся різних хвороб і завжди хвилююся за дітей. Вважаю себе більше мамою, ніж керівником, і завжди шкодую, що не маю достатньо часу, аби проводити його з родиною.

– Отже, ніколи не шкодували, що випав такий життєвий шлях?

– Ні, тут я відчуваю себе на своєму місці. Ніколи не шкодувала, хоча посада, яку очолюю, непроста. 1982 р. я стала єдиною жінкою на такій посаді в нашому місті. Тепер маю інше досягнення – найдовше працюю з усіх начальників ЖЕКів. Пропрацювавши 30 років, ніколи не втрачала оптимізму і досі відчуваю себе тією молодою дівчиною, яка нещодавно прийшла на роботу.

– Елеоноро Миколаївно, 5 років тому в інтерв’ю для «ПОДОЛЯНИНА» Ви сказали, що від життя чекаєте правнуків.

– Дочекалася, чому дуже радію!