ЗАЛІЗНЕ ЯДРО ОСВІТЯНСЬКОЇ НИВИ

Людина, про яку сьогодні піде мова, на диво, скромна. Зателефонувавши і попередивши про інтерв’ю, у відповідь почула: «Не хочу зайвий раз афішувати своє прізвище на шпальтах газет. Досить того, що сина ледь не щотижня згадують». Дивно це чути від чоловіка, який більшу частину свого життя займає досить високі посади. Однак під час зустрічі причина такої «непублічності» одразу ж стала зрозумілою. Пов’язана вона із самокритичністю, працьовитістю, відповідальністю, повагою до людей і вмінням бути правдивим. Саме таким мені видався голова Кам’янець-Подільської районної організації профспілки працівників освіти і науки Дмитро ЖЕЛІЗНИК.

ІЗ ЧОГО ВСЕ ПОЧАЛОСЬ?

Родом Дмитро Михайлович зі Львівщини – краю, де щирість, праця й наполегливість є основними життєвими принципами. Вони й допомогли чоловікові із залізним прізвищем і сталевою волею досягти чималих вершин, виховати не менш успішну сі­м’ю. Саме виховати, а не збудувати, адже педагогічна робота – це життєвий вибір Дмитра ЖЕЛІЗНИКА, про який він сьогодні зовсім не шкодує.

Навчання на фізико-математичному факультеті Дрогобицького державного педагогічного інституту ім.І.Франка залишило після себе лише приємні спогади. Цифри, формули, рівняння та сила тяжіння до науки впереміш із будівельними загонами, картоплею, фруктами та комарами сформували цілеспрямованого фахівця-математика з душею романтика, котрий понад усе мріяв про вдалий початок кар’єри.

Демонструвати свої профе­сійні здібності Дмитра Михайловича скерували в прикордонне с.Грушів Яворівського району. На першому кілометрі Радянського Союзу на Дмитра Михайловича чекали перше робоче місце і перше кохання. Тут він позна­йомився із дружиною Людмилою, з якою через півтора місяця одружився. Всі непорозуміння і не­згоди, що зазвичай виникають після одруження, новостворена сім’я ЖЕЛІЗНИКІВ вирішила залагодити шляхом розподілу їх між членами родини: чим більша родина – тим менше негараздів. Упоратися із цим завданням вдалося на «від­мін­но»: четверо ді­тей – старший Михайло, дівчата-двійнята Валентина і Галина та наймолодший Дмитро – донині розділяють із батьками всі радощі та печалі.

ІЗ ЛЬВІВ’ЯНИНА

У ПОДОЛЯНИ

Відпрацювавши 4 роки у Гру­шівській школі, Дмитро Михайлович із родиною через сімейні обставини переїжджає на Поділ­ля. Не зовсім гостинно зустрів Кам’янець львівських емігрантів: ані роботи, ані зна­йомих чи друзів тут не було. Та це не створило особливих проблем. Звичайно, як і сьогодні, тоді знайти роботу було нелегко. Проте сьогодні Дмитро Михайлович – знана людина не лише в місті, а особливо у Кам’янець-Поділь­ському районі. З’явилося безліч нових друзів і знайомих, готових підтримати у скрутну хвилину. Та цьому передував довгий і не зов­сім легкий шлях.

Спочатку був рік роботи вчите­лем у школі с.Завалля, згодом – посада заступника директора Вербківської школи. А з 1978 р. Дмитро Михайлович береться за виконання обов’язків інспектора шкіл районного відділу освіти. Роль контролера, доволі складна й неоднозначна, вимагала неабиякої відповідальності, точності та дипломатичності. Але й це завдання було під силу Дмитру Михайловичу.

– Бували різні ситуації, іноді доводилося зціплювати зуби й робити так, як потрібно. Однак дотримання закону і нейтралітету завжди допомагало залишатися чесним і неупередженим, приносило задоволення від роботи, яку виконував, – розповідає Дмитро Михайлович.

Дмитро Михайлович не мав жодних намірів змінювати освітянську ниву на бюрократичну царину, але з 1995 р. працював у РДА на різних посадах: спочатку – начальником відділу з гуманітарних питань, згодом – началь­ником відділу освіти. А 2005 р. Дмитро Михайлович перекваліфіковується з бюрократа на громадського діяча, очоливши Кам’янець-Подільську районну організацію профспілки працівників освіти і науки.

Сьогодні він має улюблену роботу, дбає про те, аби не образити нікого і по можливості допомогти, адже він говорить: «Головне – це праця й повага до людей. Не будеш робити зла й біди – матимеш шану від тих, хто тебе оточує». А це надає життєвих сил і допомагає долати труднощі, не тільки свої.

Усі проблеми освітян, починаючи від захисту прав працівників і закінчуючи економічними негараздами, наразі стали першочерговими для Дмитра ЖЕ­ЛІЗ­НИКА.

ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ СІМЕЙНОГО ТИПУ

Педагогічна сфера доволі близь­ка Дмитру Михайловичу ще й тому, що вся його сім’я – сини, дочки, дружина – має педагогічну освіту. Наразі й старший онук навчається на ІІ курсі історичного факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка, здобуваючи одно­часно і юридичну освіту. Не пишатися такою родиною важко: «Ми – одне ядро, єдине ціле. По-ін­шому бути не може», – запевняє Дмитро Михайлович.

Щотижня велика родина ЖЕЛІЗНИКІВ збирається за сімейним столом: обговорюють спіль­ні проблеми, радяться, жартують, веселяться, а ще спілкуються по скайпу з родичами з різних куточків України.

10 квітня без жодних помпезностей, ресторанів чи кафе велика родина знову збереться разом, адже голові сімейства виповниться 65. Без показних гучних гулянь, адже цього Дмитро Михайлович дуже не любить: «У нас велика родина, нам досить того, що збираємося всі разом. Кращого свята годі й шукати».

Дмитро ЖЕЛІЗНИК народився 10 квітня 1947 р. у с.Під­городці колишньої Дрогобицької області. Після закінчення школи у 1965-1970 рр. навчався на фізико-математичному факультеті Дрогобицького державного педагогічного інституту ім.І.Франка. Після закінчення вишу працював учителем фізики і математики у Гру­шівській сільській школі Яворівського району. 1974-1975 рр. – вчитель фізики і математики у школі с.Завалля Кам’янець-Поділь­ського району. 1975-1978 рр. – заступник директора Вербківської школи. 1978-1995 рр. – інспектор шкіл районного відділу освіти. 1995-1997 рр. – начальник відділу з гуманітарних питань РДА. 1997-2005 рр. – начальник відділу освіти РДА. З 2005 р. – голова Кам’янець-Подільської районної організації профспілки працівників освіти і науки.

Одружений. Разом із дружиною Людмилою виховали двох синів – Михайла (голова РДА) та Дмитра (директор Ходоровецької ЗОШ), двох доньок – Валентину (головний спе­ціаліст міського управління освіти) та Галину (директор будинку-інтернату для людей похилого віку), а також ра­діють п’ятьом онукам.