ЖИТТЯ, НАПИСАНЕ ВІЙНОЮ

Його ім’я на Кам’янеччині не знане. Він не чиновник, не політик, не заслужений діяч і не відомий бізнесмен. Але про життя Семена ВУЄКА можна писати книги, ілюстрації до яких намалювала сама війна. Ув’язнення в німецькому таборі, будівництво бойових укріплень уздовж протоки Ла-Манш, робота на англійських поміщиків, організована втеча і блукання тайгою… Чоловік, котрий пережив те, про що ми читали в підручниках з історії чи в художній літературі, живе на околиці с.Рихта, в хуторі Левада, і йому вже 91 рік. Його доля – і трагедія, і драма, тільки от комедії в ній було зовсім небагато…

ГУСЕНИЦЯМИ ВІЙНИ – 

ПО ЛЮДСЬКИХ ДОЛЯХ

Семен ВУЄК на нас не чекав, але зустрів привітно і доброзичливо, немовби знаючи, що має цінний досвід, яким варто по­ділитися. Одразу почав пригадувати своє життя. Народився Семен Григорович у с.Слобідка-Рихтівська 15 серпня 1921 р., але незабаром батько збудував дім на хуторі Левада. Туди й переїхали. У Рихті закінчив 6 кла­сів. А 1940 р. розпочалася нова точка відліку – пішов в армію, залишивши вдома дружину й одномісячного сина. Чекали на нього й батьки, не здогадуючись, що не зустрінуться більше ніколи…

– Служив я в кавалерії в місті Кушка – найпівденнішій точці Радянського Союзу, – пригадує Семен ВУЄК. – 1941 року, коли розпочалася війна, радянські війська були в Ірані. Я там пробув 8 місяців. Тоді ми знову прибули до Кушки, звідки нас, 36-й кавале­рійський полк на чолі зі старшим лейтенантом ХАДЖЕАШВІЛІ, від­правили під Москву на фронт, у місто Клин. Пам’ятаю, нас обмундирували, а валянків не дали, тільки кирзові чоботи. Я тоді обморозив ноги і потрапив у госпіталь.

Через деякий час наш полк відправили через м.Брянськ у Смоленську область. Саме тоді нас оточили німці й ми потрапили в полон. Вони погнали нас у м.Сичовка тієї ж області. Поводилися німецькі конвоїри жорстоко. Радянські солдати йшли пішки, хто з них від утоми присідав, – розстрілювали одразу…

1943 р. німці вишикували радянських військовополонених і вибрали з них найміцніших. Семен Григорович потрапив до їхнього числа. Близько 500-600 солдатів потягом через Польщу, Німеччину, Францію та Бельгію відправили будувати бойові укріплення вздовж протоки Ла-Манш.

– А 1944 року англійці нас як полонених посадили на пароплав і відправили до Англії. Солдатів поселили в казарми, одягнули у спецодяг з білою і жовтою латками, круглою нашивкою на спині, аби далеко було видно, що це військовополонені. Англійські поміщики брали нас для виконання господарських робіт – і до молотарки, і картоплю збирати. Анг­лійці по-різному ставилися до радянських солдатів. Полонені розповідали, що деякі поміщики навіть могли завести в будинок, нагодувати, дати по два шилінги і декілька цигарок. Інші навпаки – казали: «Ви – комуністи, вішати вас треба!». Я теж працював у поміщика за 80 кілометрів від Лондона. Так було до 1945 року…

"У МЕНЕ ЗРАДНИКИ,

А НЕ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНІ!" 

Семен ВУЄК із болем пригадує, як 1945 р. СТАЛІН розстрілював військовополонених, стверджуючи: «У меня нет военнопленных, у меня – предатели Родины». Вождь не знайшов нічого кращого, як оголосити всіх військовослужбовців, котрі потрапили в полон, зрадниками. І хоч доля врятувала Семена Григоровича від розстрілу, проте зовсім не була до нього поблажливою.

– Тоді відбувалася репатріація радянських громадян. До нашого табору прибули двоє радянських офіцерів. Вони виступили перед солдатами. Як зараз пам’ятаю їхні слова: «Товарищи, Вы – такие орлы молодые! Да Вас Родина с музыкой будет встречать!». А перед цим виступив англійський майор: «Господа, кто желает остаться в Англии, – оставайтесь, принимайте английское подданство, у нас граница открыта! Не сможете жить в Англии, езжайте в Канаду, Америку, Францию, куда угодно». Хто хотів, той залишився, а я собі думав: «У мене ж на Батьківщині батьки, дружина, син… Як же я залишуся?!».

Солдатів, які бажали повернутися в Союз, відправили додому пароплавом з Ліверпуля. Через Середземне море, протоки Босфор, Дарданели вони дісталися до Одеси. Семен ВУЄК добре запам’ятав той день – 25 серпня.

– Щойно ми ступили на землю – нас зразу ж взяли під стражу з усіх боків і відправили в кавале­рійське училище під Одесою. Там уже були приготовлені вишки, прожектори, огорожі… Нас протримали два тижні, тоді ешелоном відправили в Комі АРСР, де був підготовлений табір «Весляна», огороджений колючим дротом. Замість валянків нам дали березові личаки, які швидко рвалися, і доводилося ходити босими у

35-гра­дусні морози. Ми почали протестувати – і нам нарешті привезли валянки.

ВТЕЧА І 21 ДЕНЬ У ТАЙЗІ

Нестримне бажання потрапити додому штовхнуло Семена ВУЄКА на відчайдушний вчинок. Разом із двома солдатами (один – з Мордовії, інший – з Одеси) орга­нізували втечу.

– 21 добу ми йшли тайгою. Аж ноги поспухали. Взяли із собою два топірці, лучкову пилку, казанки, сірники, – розповідає Семен Григорович. – Орієнтувалися по сонцю: йшли туди, де воно заходило. Одесит тоді обіцяв, що доведе до Одеси, дістане необхідні документи, і ми будемо на волі. Та одного дня нас все-таки зна­йшли. Майже за 80 кілометрів від Києва. Шестеро охоронців з табору, що був неподалік, побачили дим від нашого вогнища. Я тоді пішов по гриби і був за 50 метрів від вогню, але тікати не ризикнув, аби не застрелили.

За нами приїхали із собаками, закрили в камері й випитували, звідки ми. Потім про втікачів повідомили в Комі АРСР. Приїхав конвоїр, і ми знову повернулися туди, звідки 21 день утікали. Нас судили за втечу, але ми намагалися зіграти на тому, що ми не військовополонені, а цивільні. Нічого не вдалося – отримали по 5 років ув’язнення, та пізніше указ про покарання за самовільну втечу з виробництва скасували. Я навіть марив поїздкою додому, але нас змусили підписатися на 6 років роботи в Комі АРСР без права на виїзд. Я почав працювати в ліспромгоспі. Там теж умови були важкі – спати доводилося на тапчанах із дошками під головою. Але пізніше, зрізаючи дерева, я заробляв хороші гроші.

СІМЕЙНА ДРАМА

ЗА ВОЄННИМИ МОТИВАМИ

У Комі АРСР Семен ВУЄК прожив 15 років і майже втратив надію на повернення додому. Там він познайомився з молодою жінкою Вірою, яка працювала головним касиром у ліс­пром­госпі. 1950 р. в них народився син, а через три роки – другий. Семен Григорович став курсантом-механіком пересувних електростанцій тресту «Печорліс». Через деякий час йому дали паспорт, військовий квиток і дозволили нарешті виїжджати.

– Але куди ж я поїду, якщо в мене двоє малих синів? А 1960 року народився третій, – говорить Семен Григорович. – Коли найменшому було 11 місяців, він за­хворів на дизентерію. Дружина була з ним у лікарні й теж захворіла. Через тиждень померла. Добре пам’ятаю, що то був понеділок, перша година ночі. Я залишився з трьома малолітніми синами. Відправив телеграму своєму старшому синові Анатолію від першої дружини, щоб він приїхав. Він прибув на похорон Віри. А коли йшли з кладовища, Толя підійшов до мене і сказав: «Тату, я нічого так не хочу, як прийти додому і побачити Вас із мамою разом!». І хоча перша дружина Ганна не хотіла приїхати в Комі АРСР, наш спільний син її вмовив. Своїм трьом синам я сказав: «Діти, це Ваша мама». Так вони її і називали, а Ганна замінила хлопчикам рідну матір.

Через деякий час дружина вмовила мене повернутися на Батьківщину. 1961 року ми приїхали до Рихти. Там на той час ні електрики, ні радіо не було. Я тоді дуже шкодував, що повернувся. Але помаленьку розжилися. Працював 10 років каменярем у кар’єрі за Рихтою, потім у колгоспі 8 років скиртував солому, пізніше пішов на пенсію. Зараз зосталися живими тільки двоє моїх синів, які живуть у Кам’янці. Я б Вам і за добу не розповів, що мені довелося пережити і побачити. Страшно було, важко, але ми змогли вистояти і вижити в ті часи.

Усі страхи і біль, пережиті за багато років, зовсім не додали Семену ВУЄКУ злості чи неврівноваженості. Він – спокійний, щирий і дуже доброзичливий. Дістав світлини-спогади з фотоальбому і дозволив взяти їх на пам’ять…