І МИТЕЦЬ, І ПРОДАВЕЦЬ, І ЗА ПРАВДУ БОРЕЦЬ, або ЩО МИ ЗНАЄМО ПРО ВІТАЛІЯ МАЦЬКА?

До того, як видалась нагода поспілкуватися з цією людиною, була знайома лише з його прізвищем на обкладинці книги «Українська мова», котру штудіювала в університеті. Та ще знала декілька моментів з біо­графії, які поєднували Віталія МАЦЬКА з Кам’янцем-Подільським. Однак після приємної розмови з цим чоловіком переконалася – Ви мусите знати про нього більше. Адже Віталій Петрович не лише стояв біля витоків однієї з перших демократичних газет Хмельниччини «Кам’янець-Поділь­ський вісник» (1990-1995 рр.), був ви­кладачем Кам’янець-Подільського педагогічного інституту, одним із перших досліджував проблему страшного геноциду на Поділлі, котрий пережили наші діди й прадіди у 1932-1933 рр., але й для багатьох кам’янчан став вірним другом, гарним учителем, колегою, однодумцем, а для всієї України – відомим науковцем, поетом, публіцистом та відважним ліквідатором наслідків ЧАЕС. Запитаєте, з чого все почалося?

МАМА НАЗИВАЛА МЕНЕ «МІЗИНЧИКОМ»

– А почалося все з моєї появи на світ. Сталася така важлива подія, дякувати Богові, 24 квітня 1952 року в селі Шрубків тодішнього Меджибізького району Кам’янець-Подільської області (тепер Летичівський район Хмельницької області), – розповідає Віталій Петрович. – Народився я в Чистий четвер. Мама саме гній розкидала на городі. Відчула перейми, прибігла в хату, там і зав’язала пупа сусідка Марія КОТИК. Взагалі нас у сім’ї зростало четверо дітей, одна сестричка Ганна померла маленькою навесні 1944 року. Я був найменший, тому мама називала «мізинчиком». Он воно як – п’ятеро дітей, як п’ять пальців.

Дитячі роки за тодішніх умов навряд чи можна було назвати безтурботними, до того ж у сім’ї, котра залишилась без годувальника (так сталося, що зростав Віталій МАЦЬКО без батька). Несолодко було малому Віталику. Як усі сільські діти, він рано долучився до фізичної роботи: пас худобу, перелопачував зерно на току – заробляв гроші на шкільну обновку. Та Віталій Петрович не скаржиться на життєве загартування, оскільки вважає, що саме воно допомогло 42 роки поспіль триматися в безперервному робочому ритмі.

– Це був нелегкий час. У перший клас я пішов без взуття, босоніж. А було це якраз перед Покровою, то ноги аж червоні були від холоду. Тоді мене покликали в учительську, де директор школи Олександр Зосимович дав приміряти чобітки, в яких я всю зиму і проходив.

Потім була ще одна не менш сувора зима, за нею – ще одна, друга, третя, восьма. І знову знакова дата – закінчення місцевої школи-восьмирічки. Потім була Меджибізька школа, в яку з 1967 року доводилося щодня долати шість-сім кілометрів, щоб здобути середню освіту. Він був активним школярем: любив футбол, легку атлетику, співав у хорі, брав участь у драматичному гуртку. До того ж захоплювався фольклором.

– І досі можу відтворити сільське весілля чи хрестини, в пам’яті збереглися ті пісні.

Та постійного відтворення чужого з часом стало замало, хотілося творити щось своє. А якщо хотілося, значить – моглось.

– Віршувати я почав з шостого класу, писав гуморески, але про це нікому не розповідав, бо боявся, щоб з мене люди не сміялися. Такий собі дитячий комплекс. Восени 1969 року, повертаючись пішки з Меджибожа, мав необережність прочитати вірш однокласниці Галині ЛОГВИН, а вона наступного дня продала мене вчительці української мови і літератури Вірі Павлівні МАСЕНКО, яка стала моїм першим професором у літературі, опікувалася мною. Як поет, я вийшов на люди 31 травня 1969 року – тоді у газеті «Колгоспна правда» надруковано мій перший вірш «Іде весна».

ХТО СТУКАЄ,

ТОМУ ВІДЧИНЯЮТЬ

Та одними поетичними буднями тоді було важко жити, реальність була дещо сірішою: торговий прилавок та жменька поки що нездійснених мрій про історичну, а згодом журналістську освіту. Хоча цей період Віталій Петрович згадує із усмішкою.

– Хай Вас не дивує, що я працював продавцем, бо ще й був головою профкому колгоспу, – сміється Віталій МАЦЬКО. – А було це так. По закінченні Меджибізької середньої школи 1969 року подав документи на історичний факультет Вінницького педінституту, але не витримав конкурсу. Аби рік не марнувати, негайно відніс документи до щойно відкритого Хмельницького технікуму радянської торгівлі (нині економічний технікум). Але 1970 року мене забрали до війська. Повернувшись, продовжив навчання в технікумі. 1973 року вже мав у руках диплом товарознавця продовольчих товарів. Куди йти далі? Ви знаєте, це була не краща доба для творчої інтелігенції, тому хоча я і мріяв стати журна­лістом, та все ж таки пішов працювати в торгівлю.

Українська мова, художнє слово не давали спокою. Всі ці роки мріяв про вищу освіту. Керівництво Хмельницького міськ­харчоторгу пропонувало вступати до Чернівецького чи Вінницького торгово-економічного інституту, обіцяли протеже, та я відкинув таку пропозицію. Тому 1981 року вперше спробував вступити на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, і знову невдало – не вистачило всього 0,5 бала. Я все ж не падав духом. Адже хто стукає, тому відчиняють. Наступного року ще раз подав документи до столичного університету й успішно склав іспити.

Ну як тут не погодитись із фразою «мрії збуваються», хоча я б до неї додала: «якщо докласти до цього максимум зусиль». Навчався наш студент сумлінно, був старостою групи. Уже тоді мав творчі здобутки, оскільки працював кореспондентом Хмельницької районної газети «Прибузька зоря». У Києві позна­йомився з багатьма відомими письменниками. А вчителями його були відомі нині професори Анатолій ПОГРІБНИЙ, Дмитро ПРИЛЮК, Олександр МУКОМЕЛА, наш земляк Микола ПОДОЛЯН, Олександр ПОНОМАРІВ та Раїса СЛОБОДЯНЮК. У неї Віталій МАЦЬКО писав дипломну роботу «Робсількорівський рух на Поділлі (1899-1945 рр.)», яку захистив на від­мінно. А от заслужити п’ятірку за практичну роботу кореспондента в той час можна було лише за такі нехитрі курси, як «підданство» та «служіння партії», натомість за правду «дякували» виключенням із лав журналістів.

– Журналістська професія, думаю, відчуваєте на собі, не всім подобається. Особливо керівникам вищого рангу. В цьому я переконався, ще редагуючи ізяславську газету «Колгоспне життя». Саме тоді настав час горбачовської перебудови. Звісно, ми були романтиками. Рвалися у «бій», підтримували перебудову. Пригадую, як обирали на альтернативній основі директора заводу «Харчомаш». Райком партії пропонував свого працівника, а колектив – головного інженера обрав. Тоді райком партії визнав вибори недійсними й оголосив дату повторного голосування. Був там наш кореспондент, написав матеріал. Редактор у цей час навчався в Києві, у вищій партійній школі, отож я підписував газету. Вичитав матеріал свого підлеглого і замінив нейтральний заголовок на більш точний «Гра в демократію». Наступного дня мене викликав на «килим» сам перший секретар райкому партії, а також голова райвиконкому. Розмовляли зі мною жорстко, навіть доходило до матюків. Почали переслідувати, тиснути, обмовляти, провокувати. Довелося подати заяву «за власним бажанням». Спрацювало «телефонне право», а відтак за спеціальністю при партії роботи не знайшов. Повернувся в рідне село, не повірите – був головою профкому колгоспу, про що гласить запис у трудовій книжці, а також мав півставки вчителя німецької мови в Западинській школі (бригадне село). І дописував до Летичівської районної газети, яку редагував Іван ПОКОТИЛО.

ЗАВЗЯТИЙ ПУБЛІЦИСТ

ТА НАТХНЕННИЙ КАМ’ЯНЕЦЬ

Саме цей чоловік увімкнув зелене світло кам’янець-подільської журналіст­ської ниви для Віталія МАЦЬКА й змусив талановитого публіциста назавжди полюбити «Квітку на камені». Сталось це через те, що 1991 року депутати Кам’янець-Подільської міської ради вирішили створити газету «Кам’янець-Подільський вісник», яка на той час, як би це не дивно звучало, була першою демократичною газетою на Хмельниччині. Її редактором призначили Івана ПОКОТИЛА, який, у свою чергу, посаду заступника запропонував Віталію МАЦЬКУ.

– Так я опинився в місті над Смотричем. Тут знайшов чимало однодумців, відчув озонне повітря, справжню духовну ауру. Натхненно й піднесено, як у Кам’ян­ці-Подільському, не почувався більше ніде. Перші номери газети творили Олег БУДЗЕЙ, Юлія ЯВОРСЬКА, Микола СІДАШ, допомагав художник Валерій ПЕТРЕНКО та інші. Це був цікавий період «оксамитової революції», весь колектив газети прагнув змін. З грудня 1992 року, після того, як Віталій БАБЛЯК пішов із посади головного редактора «Вісника» й створив власну – «ПОДОЛЯНИН», я виконував обов’язки редактора. За цей час мав змогу зустрічатися з багатьма відомими людьми, брав інтерв’ю в Івана ДЗЮБИ, Юрія ШЕВЕЛЬОВА, дочки гетьмана СКОРОПАДСЬКОГО Олени СКОРОПАДСЬКОЇ, онука Юхима СІЦІНСЬКОГО Ярослава СІЧИНСЬКОГО та інших. Саме місто Кам’янець-Подільський дало мені поштовх до наукової роботи.

ГОЛОДНА ХМЕЛЬНИЧЧИНА ОЧИМА ВІТАЛІЯ МАЦЬКА

Окрім того, наше місто стало колискою для першого дослідника Голодомору на Хмельниччині, ким був Віталій МАЦЬКО. Його напрацювання в цій сфері стали коштовністю не лише місцевого рівня, а й дозволили всій Україні та світу розділити горе наших земляків, котрі загинули в мирний час страшною голодною смертю. Близькою для Віталія МАЦЬКА була ця тема ще й тому, що весь мамин рід загинув 1933 року.

– Підштовхнув мене до цієї праці письменник Володимир МАНЯК, який наприкінці 80-х років через газету «Літературна Україна» звернувся з проханням надсилати йому спогади, дослідження. Коли 1993 року вийшла книжка спогадів «Голод на Поділлі», упорядкована мною, то, пригадую, деякі працівники райдержадміністрацій телефонували, а дехто приїжджав особисто до мене, аби взяти книжку й належно відзначити 60-річчя з часу сумної трагедії в житті українського народу, бо тоді мало хто про це писав. Та сьогодні кожен називає себе піонером у цій справі. В моїх записах є ще чимало спогадів, що чекають на видання. Зокрема, Андрій ЗАЄЦЬ передав мені великий список жителів Старокостянтинова, які померли від мору 1933 року. Проте це поки що плани на майбутнє.

СВІТЛЕ «ТЕПЕР»

ТА ТЕМНЕ «ТОДІ»

А нині – фактично нереальне поєднання поетичної, журналістської та наукової праці. А ще розмірене сімейне життя: поруч кохана дружина, двійко вже дорослих дітей та внук-першокласник.

– Насправді зовсім нелегко об’єднати журналістську та письменницьку працю з науковою. Хоч знаменник один – творчість, але наукова праця заважає поезії, а поезія – науці. Тому не дивуйтеся, що мої збірки виходять раз у п’ять років. Скажімо, «Квітень» вийшов 2007 року, а «Sen­tentia sidus» (Думок сузір’я) ще пахне свіжою фарбою. Але я в цьому вбачаю певний позитив. Сьогодні науково досліджую творчість побратимів по перу, а завтра, можливо, і Ви забажаєте захищати кандидатську дисертацію з моєї творчості (сміється). Радує те, що поруч – рідні люди, які завжди зрозуміють та підтримають – це й допомагає всюди встигати.

Насичене життя Віталія МАЦЬКА розбавлене різними фарбами: були і кольорові, про які хочеться пам’ятати щомиті, а були й хмурі та сірі, про які хочеться, та ніяк не можеться забути. Один з таких моментів, про який незручно запитувати, та все ж важко оминути увагою, – це участь Віталія Петровича в ліквідації наслідків ЧАЕС.

– Повірте, мені важко про це говорити. Як потрапив у зону? Знову ж таки через «телефонне право». Коли я в Ізяславі подав заяву «за власним бажанням», то наступного дня прийшла сусідка і сказала приблизно таке: «Тікайте з Ізяслава швидше, бо моя подружка працює у військкоматі, чула, як дзвонили з райкому партії й пропонували відправити Вас на Чорнобиль».

Не варто забувати: тоді при владі була ще «спрямовуюча сила» – компартія. Її слово – закон. З Ізяслава зателефонували у Летичів, куди пішла моя справа, і саме в день народження 1989 року ви­кликали мене до Летичівського рай­військ­­комату, обмундирували (а я є офі­цером запасу) й відправили ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС. У забрудненій зоні перебував до 19 липня, поки не при­йшла заміна. До речі, в одному полку зі мною служив житель Кам’янця-Поділь­сь­кого Віктор БУБЛІВСЬКИЙ. Перебравшись до Хмельницького, втратив з ним будь-який контакт. Знаю, що на початку 90-х років мій однополчанин мешкав на вул.Космонавтів, 8. Я був би дуже радий, якби він відгукнувся.

Аби не стомлювати читачів розповідями про перебування в Чорнобильській зоні, скажу, що в Хмельницькому 1992 року вийшла моя повість-есе «Вбите коріння», яка побудована на реальних фактах, побачених у зоні чорнобильського лиха, а також 1996 року надрукував невелику збірочку віршів «Зелений Мис» виключно на тему, якої торкаєтеся. Кого вона зацікавить, може перечитати. А про моє здоров’я Вам краще запитати у лікарів. Щороку доводиться лежати в лікарні, став гіпертоніком, і дня не живу без таблеток. Переніс мікроінфаркт, сьогодні докучає «пані» стенокардія. І саме тому важко говорити, що довелося пережити. Морально важко. Але не шкодую. Я дуже сильно люблю Укра­їну, український народ, рідний край. І якби довелося ще раз пройти таке пекло, то, не роздумуючи, повторив би цей подвиг. Завжди треба ставити питання: якщо не я, то хто? З дитинства не звик ховатися за чужу спину. Моє кредо: добро творити й радість на землі. Творімо більше добра одне для одного, тоді й світ подобрішає.

Не кривлячи душею, можу сказати, що година спілкування з цією людиною мимоволі змушує усміхатись. Якомога більше усмішок і радісних моментів у житті хочеться побажати й моєму спів­розмовнику Віталію МАЦЬКУ, якому днями має виповнитись 60 років.

– Я щиро дякую «ПОДОЛЯНИНУ» за таку приємну та щиру розмову, хоча, чесно кажучи, такого не чекав, оскільки жодного дня не працював саме у Вашій газеті.

Час рікою пливе, а відтак народився чотиривірш, яким хочу завершити нашу бесіду:

Цвіте уявно квітень в срібнороссі…

За Спасом груша сонце не пасе.

Птахи ключем зібралися.

Усе!

Настала осінь.