ВІД МУЗИКИ ВІДПУСТОК НЕ БУВАЄ
Подільський композитор Микола МЕЛЬНИК зайвого представлення не потребує: його пісні та його колективи – народний хор української пісні «Смотрич» і квартет «Подоляни» – звучать на всіх міських святах. У місті та районі немає, мабуть, такого хорового колективу, з яким би Микола Петрович не співпрацював як хормейстер або композитор.
Цей рік для Микола МЕЛЬНИКА не просто ювілейний, а тричі ювілейний. По-перше, 14 травня Микола Петрович відзначатиме 65-літній ювілей від дня народження. По-друге, цього року він відзначає рівно 50 років своєї діяльності в галузі культури і мистецтва. Володар звання заслужений працівник культури України, лауреат обласних премій ім.Тараса Шевченка і Владислава Заремби, неодноразовий лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних фестивалів і конкурсів, автор близько трьохста пісень, чимало яких присвячено рідному Кам’янцю.
Крім цього, 25 років тому відбувся перший виступ улюбленого дитяти Миколи МЕЛЬНИКА – хору української пісні «Смотрич» міського Будинку культури, який багато років гідно несе високе звання народного. Попри такі поважні дати, Микола Петрович зовсім не налаштований на традиційне підведення підсумків – невиправний оптиміст, він сповнений творчих задумів і планів. І не лише творчих!
Миколу Петровича я застала в його кабінеті у МБК вже пізно ввечері – перед тим він був зайнятий репетицією з хором до міських і районних заходів з нагоди Дня Перемоги.
– Ви знаєте, в цьому кабінеті я вже 25 років, – з гордістю каже Микола Петрович, і його обличчя розпливається в щирій усмішці. – Тут уже аура склалась особлива. Сюди до мене постійно заходять творчі люди, народні артисти, які приїжджають до Кам’янця: і Богдан СТУПКА був, і Павло ДЕРЕВ’ЯНКО, і найвідоміші артисти…
– І по сто грам пили?
– Ну аякже! (сміється). Пам’ятаю, біля нас знімали епізод фільму «9 життів Нестора МАХНА», надворі повно людей, метушня. І тут заходить до мене ДЕРЕВ’ЯНКО, котрий грав головну роль, і питає: «У Вас часом чогось нема?». Ну як нема?! Я його запросив, двері зачинив. Усі там його шукають, а я кажу: «Тут він, зараз вийде!». Йому треба було зосередитися, набратися емоцій, увійти в образ. Мені дуже цікаво було дивитися, як він просто на очах «перевтілюється» в свого персонажа. Потім вийшов і з першого ж дубля відзняв епізод.
– Миколо Петровичу, Ви займалися музикою змалечку. Про що тоді мріяли?
– Ви знаєте, музика сама веде мене по життю. Ще змалку батько навчив мене грати на мандоліні, балалайці, гармошці, по-
тім – на баяні, і ще як тоді почав грати в клубі та на святах, так граю і до сьогодні.
Закінчив наше культосвітнє училище, одразу два відділен-
ня – народних інструментів та хорове. Там опанував ще й фортепіано і бандуру, але моїм рідним інструментом все ж таки залишився баян.
Ще в училищі почав працювати з колективами, і навіть під час служби в армії, будучи радіотелеграфістом, водночас керував солдатським хором і був баяністом оркестру ансамблю пісні й танцю Прикарпатського військового округу. За це мені навіть тричі давали відпустку додому!
Після армії переді мною постав серйозний вибір, мене майже переконали вступати до Львівського вищого військово-політичного училища, але ж поряд була консерваторія! У звільненнях постійно ходив в оперу, на балет, не пропускав жодного спектаклю. Я цим жив!
В результаті, повернувшись додому, одразу вступив на музично-педагогічний факультет, де вже навчались мої однокашники з училища культури, а по закінченні залишився тут викладачем. Але консерваторія від мене нікуди не втекла – я все-таки два роки брав приватні уроки диригування в професора Львівської консерваторії, відомого композитора й диригента Миколи КОЛЕССИ. Всі набуті знання я, звісно, тут же практикував зі студентами.
– З усього видно, що у Вас із самого початку проявилась схильність не просто до музики, а саме до організаційної, культурної діяльності?
– Так, мені з самого початку найбільше подобалося працювати з колективами. В мене їх було дуже багато – близько ста різних: одними керував, в інших допомагав, деякі сам створив. 7 із них мають звання народного, трьома і нині керую: це народний хор української пісні «Смотрич», народна хорова капела освітян міста, народний ансамбль пісні і танцю районного Центру культури та мистецтв «Розмай». Немає, мабуть, такої школи і такого навчального закладу в місті, де б я не працював чи якимось чином не допомагав. А ще я майже для всіх навчальних закладів написав урочисті пісні – гімни.
– І пісні про Кам’янець, звісно?
– У мене 22 пісні про Кам’янець, 4 збірки (одна ще, правда, в рукописі). І вже 20 років мої пісні – спочатку «Кам’янцю древній, колиско моя», а згодом «Мій Кам’янець» – є позивними нашого міста на проводовому радіо «Подолянин-TV». Ми дуже подружилися і з «Подоляни-
ном-TV»-радіо, і з «Подолянином»-газетою, і з її головним редактором, покійним Віталієм БАБЛЯКОМ – вічна йому пам’ять.
А мої збірки розійшлися по всьому світу, де лише не їздила наша делегація: в Росії, Болгарії, Німеччині і навіть Ізраїлі. До речі, підтримуємо дуже тісний зв’язок з «нашими» в Хайфі – адже ж там живе Юхим ХАЯТ, там у них є спільнота, і вони постійно співають мої пісні.
– Ви також віднайшли і відтворили багато старовинних народних пісень?
– Так, свого часу спеціально їздив по селах нашого району, а також по Тернопільщині та Львівщині, збирав фольклор від старших людей. Вони наспівували, а я вловлював гарні мелодії й робив обробки цих народних пісень і для великих хорових колективів, і для малих форм – квартетів, дуетів.
– Сьогодні є тенденція виконувати народні пісні в максимально автентичній манері. А Вам особисто яке виконання ближче: академічне чи народне?
– Я все ж таки більше люблю академічний, чистий спів. Мої хористи, хоча й не всі, є професійними співаками, але тут вони проходять академічну школу, а багато з них співають також у церковних хорах.
– А хто ці люди, які співають у хорі «Смотрич»?
– Це люди дуже різні, віком від 15 до 82 років. У них різні професії, але спільне одне: душа співає. Нині у колективі 32 учасники, а за 25 років через наш хор пройшло близько двохста чоловік. Старші уже переходять у хор ветеранів «Квітка на камені», але все одно продовжують співати у «Смотричі». Ці люди – фанати своєї справи, декотрі співають у хорі ще від часу його заснування, хоча їм ніхто не платить за виступи. Ми співаємо на всіх святах – і міських, і районних, і багато поїздили по Україні, за кордоном…
– Відомо, що Ви і на барикадах у Москві співали, під час путчу 1991 року, і на Майдані…
– Наш хор – це унікальний хор, він був у всіх «гарячих точках». 1991 року у Вільнюсі, біля телевежі, там де радянські війська розстріляли мітингувальників, ми вже наступного дня, – ще під ногами свіжа кров, – співали «Святий Боже». У Болгарії, коли був заколот з турками, також були. В Москві на третій день путчу ми стояли на барикадах, співали запальні українські пісні, виступали біля редакцій газет «Правда», «Известия». Ввечері мені подзвонив тодішній міський голова Михайло АНОСОВ, попросив до ранку зібрати хор – і на ранок ми вже були в повній бойовій готовності!
А найбільш пам’ятним є виступ у Севастополі під час примирення флотів 1992 року. То насправді страшно, бо там обстановка тоді була така, що на людей у вишиванках навіть дивитись не могли! А ми повинні були сприяти справі примирення українською піснею…
– Переконатися в тому, що Ви – масштабна особистість, міг кожен, хто бачив, як Ви диригуєте збірним хором, який складається з усіх міських хорів, при виконанні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» (на фото). Дійсно вражаюче видовище. А Вам ніколи не спадало на думку спробувати встановити такий рекорд?
– У моєму житті насправді був рекорд – хор у 1100 чоловік плюс оркестр! Це відбувалося відкриття хмельницького Співочого поля 1988 року, на якому зібралися всі знамениті хори нашої України, в тому числі хор «Смотрич» і хорова капела. І мені запропонували диригувати одну із пісень, ще навіть збереглася та диригентська паличка. Хочу зазначити, що диригент може за раз сприйняти до 80 хористів, тоді він ними управляє. Коли вже їх більше, то око не може всіх охопити, і доводиться дуже зібратися, щоб скерувати таким хором. Досі пам’ятаю те відчуття, коли до тебе прикипає понад тисяча пар очей – це енергетика, під якою важко встояти, аж хитає.
Після того вже був і міський збірний хор (близько трьохста чоловік), і районний (близько двохста), то от у такому хорі я справді насолоджувався, я в ньому просто «купався», і мені не хотілося, щоб пісня закінчувалась. А наприкінці найвища подяка – аплодисменти публіки.
– Миколо Петровичу, а чи є у Вас нереалізована мрія, яку б хотілося неодмінно втілити?
– Озираючись з висоти тих 50 років, що я в культурі, думаю, що все-таки можна було набагато більше зробити. Чи бракувало часу, чи, може, щось упустив… Але сьогодні є необхідність, і про це ми постійно розмовляємо з начальником управління культури і туризму Ольгою ЧОРНОБИЛЬ, що місту потрібний муніципальний ансамбль пісні й танцю. Як його бракує місту! В нас же все є: чудові хорові колективи, танцювальні колективи, оркестри народних інструмен-
тів – лише потрібно відібрати кращих і об’єднати. І він був би зовсім не гірший за «Козаків Поділля»! Це була б чудова мистецька візитка нашого міста, крім того, таке потрібно для виховання молоді.
До речі, навіть коли проводжу репетиції хору, завжди залишаю двері відчиненими. Сюди, до пам’ятника Шевченкові, вечорами сходиться молодь. Ми співаємо українські народні пісні, твори Шевченка. І знаєте, вони слухають! І щось їм потроху в голові відкладається.
– Ви людина, яка віддає всю себе мистецтву. Цікаво, як проводите відпустки?
– Від музики відпустки не буває, вона постійно в мені звучить. Хочу подумати про щось інше – але ні, музика не дає ні на чому зосередитись: або працюю над твором, або народжується нова мелодія, або щось почув, що вразило, і про це не можу не думати. Музика, мабуть, закладена в мені вже на молекулярному рівні (сміється).
А відпустка для мене – це коли ніхто зайвий раз не відволікає, коли не займаюсь організаційними справами, а можу зосередитись лише на музиці. Саме у відпустці я написав більшість творів.
– Чи вистачало Вам всі ці роки часу для сім’ї?
– На жаль, дуже мало. Я стараюсь приділити час рідним, але приходить натхнення – лишаю все і знову працюю, бо якщо зараз не запишу, то воно піде…
– А чи хтось із Ваших дітей пішов шляхом батька?
– Знаєте, я б кожному бажав, аби він пішов шляхом мистецтва, і в кожного були всі умови: фортепіано, музична школа. Але якщо душа не лежить, примушувати йти в мистецтво не можна, це все від Бога. Нині музикою займається лише син Андрій, але який зрештою шлях він обере – час покаже.
У свої 65 років Микола МЕЛЬНИК не поспішає зараховувати себе до когорти дідусів. Він… – молодий татусь – наймолодшому синочку Тимофію всього 2,5 рочки. Оце дійсно, найпевніше свідчення життєлюбства та оптимізму Миколи Петровича! Чого і всім нам залишається побажати.