Субота, 16 Січня 2021 р.

ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПОБУДУВАТИ ДІМ

Сергій Гжебовський8 червня свій 50-літній ювілей святкує директор комунального підприємства «Спецкомунтранс» Сергій ГЖЕБОВ­СЬКИЙ, нагороджений недавно відзнакою міської ради «Честь і шана». Цього Сергій Миколайович удостоївся своєю відповідальною та успішною працею: під його керівництвом вирішилися проблеми з вивезенням сміття в місті, а роботу міського сміттєзвалища нещодавно на зборах з екологічних питань у м.Хмельницький голова облдержадміністрації Василь ЯДУХА визнав зразковою і найкращою у Хмельницькій області. ГЖЕБОВСЬКИЙ – колишній військовий, тож дисциплінованість і наполегли­вість – неодмінні риси його характеру.

Народився Сергій ГЖЕБОВСЬКИЙ у Кам’янці-Подільському, де закінчив НВК №8, після чого поїхав на навчання до Києва, у військово-інженерне училище зв’язку. З дипломом інженера-зв’язківця його відправили для проходження військової служби у м.Тираспіль (Молдова). Власне, у військах Сергій Миколайович затримався на цілих 20 років, відслуживши у різних містах. 1994 р. повернувся до Кам’янця-Подільського: спочатку працював у Центрі підготовки інженерних військ, а згодом – старшим викладачем у військовому інституті.

Після виходу на пенсію друзі-однополчани запросили у Дніп­ропетровськ, на посаду заступника генерального директора на крохмале-патоковий комбінат, господарем якого був Петро ПОРОШЕНКО. Там Сергій ГЖЕБОВСЬКИЙ працював протягом трьох років. Потім була робота в Кіровограді – заступником голови правління з питань економічної безпеки «Кіровоградобленерго». Через рік перейшов працювати на відповідну посаду в Одесу. А ще через рік, засумувавши за рідним містом, повернувся до Ка­м’янця-Подільського. Тут 2004 р. друг дитинства та мер міста Олександр МАЗУРЧАК, враховуючи багатий досвід ГЖЕБОВСЬКОГО, запропонував йому посаду заступника начальника у ЖКГ. Через три місяці Сергій Миколайович стає директором комунально-транспортного підприємства (КТП-222802), яке 2005 р. було лікві­довано. Тоді він стає очіль­ником новоствореного комунального під­приємства «Спецкомунтранс». На той час справи із прибиранням міста були явно незадовільними, однак Сергій ГЖЕБОВСЬКИЙ зумів нормалізувати ситуацію. Тут він працює й досі.

– Сергію Миколайовичу, стільки різних посад, які най­яскравіші враження залишилися від них?

– На кожному підприємстві, де я працював, доводилося все починати з нуля, тому спочатку ніде не виникало яскравих вражень, скрізь треба було добряче потрудитися. А от потім, коли вже видно результати роботи, кожне підприємство було складно залишати, бо скрізь я створював хороший колектив.

Сергій Гжебовський– Військове виховання якось вплинуло на Ваш світогляд?

– Спочатку я не збирався бути військовим. Але батько, який дуже хотів побачити мене офіцером, наполіг на тому, щоб я вступив до військового училища, та підтримував мене у цьому виборі. На першому курсі в нас керівником був Вадим ГОРБЕНКО – жорсткий, справедливий та вимогливий офіцер, який з першого дня дав зрозуміти молодим пацанам, де вони знаходяться і навіщо. За п’ять років він з мене, простого хлопця, зробив справжнього відповідального офіцера та примусив вивчити військову справу.

– Коли Ви очолили «Спецкомунтранс», ситуація там була не найкраща. Як вдалося навести лад?

– Ситуація тоді справді була критичною. Та головне, що поруч зі мною завжди були люди, які підтримували: головний інженер Констянтин РЕМША, диспетчер Алла КИЇВСЬКА, бухгалтер Галина ГУСКА, водії Василь ПЕТРОВ, Валерій МАМРІЙ, уже покійний директор Іван ВІТМАНОВСЬКИЙ, Адам ШКЛЯРУК та інші. «Кістяк» команди доповнився молодими спеціалістами, і мені вдалося створити боєздатний колектив, який знає, що і навіщо потрібно робити.

– Складно працювати на цій посаді?

– Перші два-три роки було дуже складно – близько 12 годин на день проводив на роботі. Нині видно результат – місто чисте.

– Як можна оцінити тепе­ріш­ній стан підприємства?

– 2010 року серед трьохста подібних підприємств України ми були восьмими, отримали відзнаку Торгової палати бізнес-центру. А це оцінка з боку спе­ціалістів.

– Одним з неприємних моментів роботи підприємства була ситуація з відстрілом бродячих собак. Можете це прокоментувати?

– Чесно кажучи, я сам дуже люблю тварин, і не така була страшна ситуація, як просто комусь хотілося пропіаритися. Тут дві сторони медалі: ті, хто протестує проти відстрілу собак, ніколи не бачили покусаних дітей і самі не потрапляли в таку ситуа­цію; і ті, хто виступає за від­стріл, також десь негуманно себе поводять. На сьогодні, за під­тримки міського голови, діє програма стерилізації безпритульних собак. Уже близько сотні собак ми відловили та провели стерилізацію у ветеринарному цент­рі – їх можна побачити зі спе­ціальними чіпами у вухах. Займаємося виловом та присиплянням тих собак, які заражені на чуму та кидаються на людей, а їх не так багато. Масового відстрілу ніколи не було і не буде.

– Як просуваються справи із впровадженням роздільного сміттєзбору?

– Нині завершується підрахунок коштів, необхідних для проекту, та вишукування шляхів його фінансування. Цим займається голландська фірма, їм сподобався результат з пробних майданчиків. Далі потрібно забезпечити місто спеціальними контейнерами та збудувати завод з переробки сміття потуж­ністю близько 50 тисяч тонн у рік. Процес триває, сподіваюся, продовження буде позитивним.

– Що Ви вважаєте найбільшим досягненням у житті?

– Трьох дітей!

– Тоді розкажіть про свою сім’ю.

– Нині в мене вже друга сім’я. Від першого шлюбу є син Денис (22 роки) та старша донька Анастасія. Вони вже дорослі й самостійні люди, із влаштованим життям і усталеним світоглядом. З другою дружиною Іриною в нас є донечка Вікторія, якій рік і місяць. Коли в такому віці наро­джується дитина, починаєш розуміти, який ти батько, і що ти робив правильно чи неправильно. Сьогодні головне – виростити дитину, щоб вона бу­ла здоровою, у цьому сенс життя. Звісно, про старших дітей я також не забуваю, ми час від часу зустрічаємося. І, можливо, те тепло, яке я не додав старшим дітям, намагаюся дати наймолодшій.

– Хто Ваші найкращі друзі?

– У мене є четверо близьких друзів, з якими ми з першого класу разом: Євген СЛАБУНОВ, Олег КОЛЬЦОВ, Микола ГУСКА та Валерій ПОСТОВИЙ. Разом провчилися 10 років, тепер дружимо сім’ями. Завдяки їхнім порадам, я часто роблю хороші вчинки. Дякую, що вони є, нехай Бог дасть їм здоров’я! Також вдячний сім’ї, родині та всім людям, які мене знають, розу­міють, підтримують та завжди поряд.

– Як Ви любите проводити вільний час?

– Останнім часом я із пасивного рибалки став активним. Ото собі подумав: чому всі ловлять рибу із водойми, а я лише зі сковорідки (сміється)? Тому, коли є трішки вільного часу, стараюся з родиною виїхати на озеро чи річку, аби порибалити. Також люблю поплавати, позасмагати. Хоча, враховуючи специфіку своєї праці, протягом життя практично ніколи нормально не відпочивав. Щиро кажучи, байдикувати для мене – це смерть. Якщо зачинити мене в кімнаті з телевізором та їжею, то більше декількох днів не витримаю – постійно тягне в бій.

– Як плануєте відсвяткувати ювілей?

– Це буде скромний фуршет з близькими та знайомими. Суто з родиною повечеряємо в ресторані, ото й усе.

– Про що Ви нині мрієте?

– Найбільше бажання – побудувати дім. Великий сад я з колективом уже посадив, квартира є, діти є – залишився дім. Причому хочеться не придбати його, а безпосередньо взяти участь у будівництві.