Субота, 06 Березня 2021 р.

ГЕНЕРАЛ, ЩО ПРОКЛАДАЄ ШЛЯХИ

Василь МельницькийЄ люди, котрі люблять приходити на все готове і, не докладаючи зусиль, скачуть зайчиком щаблями службової кар’єри. А є люди, на долю яких випадає долати труднощі, весь час щось будувати, відроджувати, створювати і удосконалювати. Вони не шукають легких шляхів, вони самі прокладають ці шляхи, залишаючи після себе для прийдешніх поколінь, для держави вагомі й добрі справи. До таких людей і належить Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського, депутат міськради двох скликань, генерал-майор інженерних військ, кандидат військових наук, колишній начальник Військово-інженерного інституту ім.Маршала В.Харченка

Ще в далекому 1993 р., прийнявши факультет, він зробив з нього військово-інженерний інститут. Звільнявся же Василь Іванович із лав Збройних сил України як начальник інституту, і не його провина в тому, що на сьогодні ми знову маємо факультет військової підготовки, який до того ж під великим знаком запитання.

Народився Василь Мельницький 14 серпня 1952 р. в с.Анадоли Хотинського району. Батько Іван Андрійович був сільським ковалем, мати Тетяна Микитівна працювала в колгоспній ланці. Неподалік від їхнього села розташована Хотинська фортеця, яка свого часу була наймогутнішою серед укріплень Східної Європи. Саме тут 1621 р. гетьман Сагайдачний на чолі запо­різького війська здобув блискучу перемогу над турецьким султаном Османом з його 250-тисячною армією. Вихований на таких славних, героїчних традиціях, Василь Іванович уже не бачив для себе іншого шляху, як захисника Батьківщини. 1972 р. він успішно закінчує Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище. Далі – військова служба в Чечні, де завжди було неспокійно, навчання в Москві, у Військово-інженерній академії ім.В.Куйбишева. Після неї він не шукав легкого життя, а поїхав продовжувати військову службу в Забайкальському військовому окрузі. Цей і Далекосхідний військові округи вважалися найважчими для проходження служби. Нелегко тоді було: малі ще діти Сергійко та Ваня і дружина Світлана Іванівна – студентка Читинського медичного інституту, що за вісімдесят кілометрів від місця служби. Але, незважаючи на це, з війсь­ковою службою все було гаразд. Командир батальйону, командир полку, начальник інженерної служби дивізії – ці посади він обіймав у Забайкальському ВО. Розпад СРСР боляче відгукнувся в серцях офіцерського складу. Довелося виконувати такі завдання, про які ніколи і не думали. Василю Івановичу як одному з кращих командирів доручили виконати дуже відповідальну місію – виведення радянських військ з Монголії. З цим завданням він успішно впорався, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки, а такі нагороди в мирний час дають тільки в особливих випадках.

За патріотичним переконанням Василь Іванович переводиться служити в Україну, а саме в Дніпро­петровськ – начальником інженерної служби армії. А згодом було направлення до Ка­м’янця-Подільського. Про умови, в яких доводилося служити, писала в той час газета «Народна Армія» від 22 жовтня 1996 р.: «На помилках вчаться. Хто на чужих, а ми – на своїх. …Нелегко сьогодні приходиться не лише жити, а й служити. Одна з причин тому – короткозорість у реформуванні системи військової освіти. Під машину реформ потрапило і Кам’янець-Подільське ВВІКУ (сьогодні це військово-інженерний факультет при Ка­м’янець-По­діль­ському сільськогосподарському інституті). Своєрідний навчальний заклад (у колишньому СРСР таких було ли­ше 3) з багатою історією сьогодні не впі­знати. Позбавивши його могутньої бази, змінивши вивіску, навчальні програми, взяв­ши на озброєння її замор­ські зразки, декому здавалося, що справу зроблено. Однак, як кажуть, хотілося як краще, а ви­йшло як завжди… Словом, за ви­віскою військово-інженерного факультету сьогодні стоїть лише один навчальний корпус, на одному з поверхів якого розмістилося і командування закладу». Сам Василь Іванович зазначав у тій же статті: «Процес реформування військово-інженерного факультету виявився досить три­валим і виснажливим». А життя, навчальний процес особового складу факультету був такий: «А тим часом борг військових зростав. Зокрема, на хліб, газ, воду. Часто під заставу доводиться віддавати слово честі. Буває, інколи погрожують відключити газ чи воду. А ось електроенергію вимикають без попередження. Курсанти вже звикли вечеряти при свічках».

Та не з таких був Василь Іванович, щоб змиритися, опустити руки. Почалося відродження навчального закладу. В його історії було два дуже важливі періоди. Це початок, коли на порожньому місці ветеран Великої Вітчизняної війни, легендарний генерал-майор Василь Іванович Єрмаков започаткував і дав крила військово-інженерному училищу, і другий період, коли знову ж таки Василь Іванович, але вже Мельницький, зупинив розпад і відродив славний навчальний заклад. Позитивні зміни не забарилися. Швидкими темпами почала нарощуватися матеріально-технічна база, налагоджуватися наукова робота та навчально-виховний процес. І знову про навчальний за­клад заговорили не тільки в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Іноземців також цікавили досягнення українських саперів, гостями інституту були представники із США, Франції, Великобританії, Швеції, Росії, Білорусі. Тут почали навчатися майбутні офіцери з Китаю, африканських та інших держав. На базі інституту розпочали підготовку миро­творчі контингенти. В той час сформувалася потужна плеяда фа­хівців інженерної справи.

У кожної відомої людини обов’язково вишукують слабкі міс­ця, недоліки в роботі. Чи були слабкі сторони у Василя Івановича? Так, були. Це надмірна щирість і доброта, глибока до­віра і повага до людей. Йому про це не раз казали ті, хто його знає. Такі «недоліки» мають тільки сильні духом люди. Такі «недоліки» тільки прикрашають особистість, додають людяності.

В серпні Василь Мельницький відзначає 60-річчя. Гадаю, багато людей, в тому числі й колег, згадають ювіляра добрим словом, надішлють привітання, найкращі побажання доброго здоров’я, щастя, активного довголіття. І ветеранська організації міс­та в тому числі.

Анатолій БЕРНАДІН,

прес-центр міської ради ветеранів.