Вівторок, 02 Березня 2021 р.

ПОДВІЙНИЙ ЮВІЛЕЙ НА ХЛІБОКОМБІНАТІ

Наталія ЛящукЗдавна пекти хліб вважалося справою шляхетною. Кажуть, що Бог навіть пробачає гріхи тим, хто цим займається. Споконвіку наші пращури пекли хліб: спочатку у власних оселях, а згодом облаштували примітивні пекарні. В нашому місті 120 років тому було створено першу муніципальну пекарню з метою регулювання ціни на хліб. Її правонаступником по праву вважається ПАТ «Кам’янець-Подільський хлібокомбінат». Аби побачити, як печуть запашний буханець, так званий «Кам’янецький», завітала на підприємство. А ще хотілося познайомитися із керівником Наталією ЛЯЩУК, розмова з якою відбулася напередодні її ювілею, який відзначатиме 11 серпня.

У кабінеті зустрічає інтелігентна жінка приємної зовнішності, схожа на княгинь, зображених на полотнах художників.

ДВОРЯНСЬКЕ ПОХОДЖЕННЯ І ЗАЛІЗНИЙ ХАРАКТЕР

– Ви не дворянського роду?

– Родинна легенда стверджує, що наш прадід був радником генерал-губернатора Санкт-Петербурга, а згодом – настоятелем Володимирського собору в Києвi. Маємо навіть сімейні фото! Мій дідусь по лінії батька – Георгія Акимовича, теж Георгій, був офі­цером царської армії, а пізніше працював у школі вчителем ро­сiй­ської мови та лiтератури. Про ро­дину можна книгу написати.

– Наталіє Георгіївно, в дитинстві Ви були, мабуть, непосидючою і дуже допитливою?

– Батьки працювали на відповідальних посадах: батько Георгій Георгійович був головним інженером ТЕЦ, мати Галина Степанівна, маючи активну громад­ську позицію, була керівником багатьох підприємств, зокрема і хлібокомбінату. Мене виховувала няня – бабуся Маня із села Цибулівки. Маю старшого на сім років брата Сергія. Моїми друзями були його товариші. З ними грала у футбол, хокей, ходила в кі­но. Батько, на жаль, уже покійний, зібрав розкішну бібліотеку і прищепив любов до читання.

– З дитинства мали нахил до гуманітарних предметів?

– Сім’я була російськомовною, але до школи я ходила україномовної – п’ятої. Шкодую, що знаю лише дві мови. Коли мені було сім років, моя тітка Тетяна Лабанова-Сопітько навчала мене французькій. Вона за­кінчила пансіонат шляхетних ді­виць в Ірані, володіла дев’ятьма мовами, в’язала без жодного шва! На жаль, через важку хворобу рано пішла з життя…

Проте не можу сказати, що я тільки гуманітарій – завдяки Га­линi Московчук розв’язувала най­складніші задачі з математики. Це стало в пригоді, особливо на посаді голови правління.

– Ви з червоним дипломом закінчили наш педінститут, а як впоралися з неписаним правилом філфаку: дівчата мають вийти заміж після ІІІ курсу?

– На відмінно. Миколу знала з дитинства. Ми жили в одному районі, вчилися в одній школі, познайомились, коли він передавав мені справи комсорга школи. Одного дня під час літніх канікул йшла до стоматолога. Я страшенно боялася цих лікарів, тепер – ні! Зустрівши Колю на вулиці, аби хоч на хвильку від­тягнути візит до лікарні, заговорила першою. На той час він навчався у Харківському авіаційному інституті. Так розпочався наш роман, який переріс у міцний союз, що триває вже 20 років.

ІЗ ФІЛОЛОГА – В ХЛІБОПЕКАРІ

– Цього року хлібокомбінат відзначає 120-ту річницю з дня заснування.

– Це підприємство одне з найстаріших в Україні. 1892 року в місті було створено муніципальну пекарню. Саме на цю дату орієнтувалося Міністерство аграрної політики, коли вручало нам грамоту з нагоди 115-річчя заводу.

1927 року на вул.Суворова бу­ло відкрито механічну пекарню, де 140 працівників випікали за рік 5513,2 тонни хліба. Під час війни її було зруйновано, а після звіль­нення міста від загарбни­ків – відновлено. В березні 1944 року спекли перший хліб. 1955-го за­працював хлібокомбінат, а 4 жовтня 1971 року було завершено будівництво та запущено в дію новий хлібозавод, який розташований на вул.Кри­п’я­ке­вича. Хлібопекарською спра­вою в певні роки опікувалися Петро Глі­зер і Володимир Штаферук. А з 1979-го і до сьогодні виробництво хліба перейшло в жіночі руки. Понад чверть століття завод очолювала Галина Акимович, яка зуміла не лише вберегти його в скрутні часи, а й постійно працювала над розвитком підприємства, розширенням асортименту.

– Наталіє Георгіївно, як склалося, що Ви присвятили себе хлібопекарській справі?

– Шлях на завод пролягав через навчання в аспірантурі Інституту української мови та літератури НАН України, торгівлю на ринку та у фірмі, що займалася продажем оргтехніки. 2000 року Галина Степанівна прийняла ме­не на роботу начальником цеху з переробки зерна. Тоді запустили в дію перший млин, через рік – другий. На 90% підприємство було запезпечено власним борошном. Через брак коштів млини не функціонують. А так хочеться працювати з борошном власного виробництва!

– Протягом 7 років Ви очолюєте хлібокомбінат. Які проекти реалізували і що в планах?

– Сьогодні ми пропонуємо спо­живачам хлібобулочні, кондитерські та молочні вироби, газовану воду, тобто понад 220 найменувань продукції. Я продовжила справу мами з оновлення виробництва та енергозбереження. Планую виготовляти сири європейської якості: « Мааздам», «Пармезан». В одній з торгових точок, що в Старому місті, мрію облаштувати заклад на кшталт львівської кнайпи. А

ще – відкривати нові торгові точки, покращувати стан тих, що існують. Але, на жаль, маючи лише 5% рентабельності, при цьому ж 30% кредиту та купу боргів, втілити в життя деякі проекти поки що не під силу. Навіть дала собі слово: доки не виплачу боргів – жодної каблучки не одягну! А ще дуже хочеться допомагати місту.

– Наразі точаться розмови про подорожчання хліба та неврожай пшениці.

– Говорити про це зарано. По­бачимо, скільки пшениці піде на експорт. Головне – аби не було штучно надуманої проблеми, як було з гречкою. Вважаю, що зняття ПДВ для виробників хліба значно покращить ситуацію для покупців.

– А що Вас найбільше непокоїть як керівника?

– Ставлення українців до представників бізнесу. Дехто вважає керівників підприємств буржуями, капіталістами, які позажиралися, сидять на валізах з грішми і гноблять бідних людей. Хоча ця робота вкрай важка… Болить і те, що близько 70% хлібопекарень перебуває в тіні, маємо жорстку конкуренцію, недосконале законодавство, не можемо впливати на процес ціноутворення…

ЛЮБЛЮ ЛІТАТИ, ГОТУВАТИ, А БЕЗМЕЖНО – СВОЮ РОДИНУ

– Ви є співзасновницею Кам’янець-Подільського товариства повітроплавців «Триглав». Як склалося, що повітроплавання стало Вашим хобі?

– На запрошення повітроплавців на кузові ЗІЛа, тримаючись за борти і сидячи на оболонці кулі, поїхала дивитися на це дійство. І відтоді не уявляю свого життя без повітроплавання. Літала разів 10!

– Ваш син теж захоплюється повітроплаванням? Розкажіть про нього.

– І не тільки. Андрій перейняв усе найкраще від мене і чоловіка. Ще в шкільні роки був переможцем міських і обласних олімпіад як з гуманітарних, так і точних наук. Неодноразовий учасник телевiзiйного проекту «Найро­зум­нiший», має публiкацiї в журналi «Комп’ютернi iгри». З відзнаками закінчив міський ліцей. Посівши

ІІІ місце з економіки малої академії наук, поза конкурсом вступив до Київського політеху на спе­ціальність «Прикладна фізика», де навчається вже на ІІІ курсі. Бере участь у літературних конкурсах, досконало володіє анг­лійською, планує опанувати ні­мецьку. Його мрія – створити космічний двигун нового зразка, аби мати можливість подорожувати. Андрій – мені син, друг і порадник.

– Полюбляєте готувати?

– Так. Люблю гострі та м’ясні страви, бо за гороскопом Лев і на­родилася в рік Щура. На зиму сушу помідори, гриби. Люблю частувати друзів, хоча їх у мене небагато, але залишилися справжні й надійні. Коронною стравою є качка з яблуками.

– Як її готуєте?

– Беру качку, натираю спеці­ями, фарширую яблуками чи іншими інгредієнтами. Щільно замотую у фольгу – і в духовку, розігріту до 180 градусів на 4-5 годин. Потім знімаю фольгу і запікаю ще хвилин п’ятнадцять, аби була хрумка скоринка.

– А що це за картина, де зображено Кам’янець, лицаря та повітряну кулю?

– Художника Сергія Михайлова, подарунок колективу. Мені подобаються його роботи, маю їх три.

– Бачу, у Вас чимало нагород. Яка з них найцінніша?

– Лист-подяка екс-мера міста Олександра Мазурчака, з яким було напрочуд приємно працювати. Відзнаки «Кращий керівник року України – 2010», «Краще під­приємство року – 2010», місь­кого голови «За заслуги перед міською громадою» і, звісно ж, сертифікат на зірку, яку мені подарував чоловік на 35-річний ювілей.

Наталія Георгіївна – впевнена в собі, мудра та дивовижна жінка. Навіть дивуєшся, звідки в неї вистачає сил та часу, аби самотужки долати всі труднощі та робити добрі справи! Кредо її життя: «Терпение и труд – все перетрут». А ще вона дорожить своїм чесним ім’ям. Кожному б так.